detector.media
Олена Коркодим
03.11.2013 14:00
Дені Коте: Я намагаюся не відступати від своїх тем – самотності й життя поза межею суспільства
Дені Коте: Я намагаюся не відступати від своїх тем – самотності й життя поза межею суспільства
Культовий для аудиторії кінофестивалів режисер Дені Коте розповів, чому вважає свій новий фільм про драми колишніх ув’язнених розважальним, яка кінокритика йому потрібна і як протистояти впливу дистрибуторів комерційних стрічок
Ім'я канадського режисера Дені Коте відомо не кожному глядачеві. Кінокритик із 10-річним досвідом у 2005-му залишив журналістику й поринув в авторське кіно. Він створює картини якщо не для гурманів, то для знавців, для яких перегляд фільму - інтелектуальна робота. Для таких глядачів в арсеналі пана Коте чимало прийомів. За його словами, він полюбляє такі речі, як концептуальні «пробіли» у сценаріях чи нетривіальний розвиток подій - всупереч жанровим кліше, звичкам чи очікуванням.

 

Нещодавно режисер побував у Києві на кінофестивалі «Молодість», де особисто представив стрічку, нову і для нього самого. За його словами, драма «Вік і Фло зустріли ведмедя» є розважальною та має зацікавити ширше коло глядачів, ніж його попередні картини.

 

Втім, розваги у Дені Коте знову не для широкої публіки. Цього разу на вході в авторський лабіринт режисера глядачів очікують дві колишні ув'язнені, а нині вільні лесбійки. Вони оселяються в будинку родича однієї з них у глухому лісі, сподіваючись почати нове життя, але й там на них чигають помста й небезпека від людей із минулого. Захоплюючись психологічними контрастами, режисер уявляє себе мало не третім казкарем Грімм та надає драматичним подіям містичного підтексту й чорного гумору. Сам фільм, де сюжет розвивається часом непередбачувано, він радить сприймати як казкові комікси.

 

Застосовані прийоми у «Вік і Фло...» не раз аналізуватимуть кінокритики, і, як завжди у випадку з роботами Дені Коте, цей процес для них буде захопливим. А от для звичайних глядачів неоднозначна драма не в усьому піддається розшифровці. Зокрема й із погляду адаптації. Наприклад, не всім глядачам кінозалу «Київ» був зрозумілий дотепний хід, коли одна героїня говорить французькою, а інша - її квебекським діалектом (стрічка створювалась у копродукції Канади й Франції). Не вникли без пояснень режисера глядачі й у тонкощі психологічного стану героїнь - колишніх ув'язнених, у роботі з якими в Канаді застосовуються дещо інші методики, ніж у випадку з українськими злочинцями.

 

Як розповів Дені Коте, чимало журналістів після показу «Вік і Фло...» на «Берлінале» відзначили фільм за квір-тематику, а його самого зарахували мало не до активістів ЛГБТ-спільноти. Однак, за словами режисера, героїнь-лесбійок він задіяв суто з творчих міркувань і без жодних натяків на прокламації чи правозахисні ініціативи.

 

У цілому ж фільм запам'ятався самобутністю Дені Коте. Як зазначив кінокритик Олександр Гусєв, стрічка є «цікавим і неоднозначним жанровим експериментом» на межі кримінальної драми й мелодрами.

 

«Детектор медіа» зустрілася з Дені Коте на «Молодості» в очікуванні сеансу «Вік і Фло зустріли ведмедя», склавши перші враження від фільму за трейлерами.

 

 

- Пане Коте, найдоцільніше щодо цього нового для вашої стилістики фільму почати із запитання Андрія Плахова. Пам'ятаєте, у 2011-му він поцікавився: «Де ви як режисер перебуваєте зараз?». Отже, де, окрім кінофестивалю «Молодість», ви зараз? Чи продовжує стрічка «Вік і Фло зустріли ведмедя» традиції повільного кіно, до прибічників якого вас зараховують кінокритики?

- Я не цілком співвідношу себе з цим визначенням. Так, раніше споглядальна лінія була мені близька як режисеру і в моїх стрічках було набагато менше діалогів, ніж є зараз. Я боявся бути прямолінійним, боявся піднімати соціальні теми. Мені не хотілося виглядати повчальним. Але, можливо, в силу того, що, як і всі люди, я старію й стаю більш зрілим, я приходжу до якогось іншого способу знімати кіно.

 

Персонажі фільму «Вік і Фло...» спілкуються набагато більше. Тут з'являються жіночі образи, хоча раніше я писав сценарії, де головні ролі завжди відводилися чоловікам. У цьому фільмі набагато більше музики, ніж у попередніх роботах. Напевне, ці завдання й визначили стилістику мого нового фільму.

 

 

 

 

Але я б не хотів, щоб на мене вішалися стилістичні ярлики. Найбільше мені лестить, коли про мої фільми кажуть: «Це кінематограф Дені Коте». Для мене це означає, що мені притаманний власний почерк і я рухаюся у властивому мені ключі.

 

Оскільки раніше я був кінокритиком, багато хто вважає: «Напевне, ставши режисером, він проектує у своєму кіно речі, які вподобав у інших режисерів». Але це не так. І те, що в Берліні Вонг Кар-Вай вручив мені відзнаку за новаторство, означає, що мій стиль визнаний і тепер я маю рухатися й розвиватися так, як це властиво мені. (Цього року на кінофестивалі «Берлінале» стрічку «Вік і Фло...» відзначили призом Альфреда Бауера як роботу, що відкриває нові перспективи. - Авт.)

 

- Чи допускаються при цьому у ваших нових фільмах такі речі, як рефлексія?

- Раніше, коли я був кінокритиком, я дуже багато рефлексував, інтелектуалізував кіно. Власне, в цьому полягала моя робота - надавати смисли, інтенції, наміри фільмам. А зараз, коли сам знайомлюся з публікаціями кінокритиків, деколи буває смішно, що вони приписують мені думки, яких я у свої фільми не закладав. Я розумію, це їхня робота, я й сам цим займався. І якоїсь неприязні це в мене не викликає, адже це хід думок, притаманний фаху кінокритика.

 

З іншого боку, мені здається, що російському й східноєвропейському кіно іноді властиво занадто багато думати. І деколи, якщо у фільмі забагато рефлексії та інтелектуальної складової, це може йому шкодити.

 

І з часом, роблячи фільми, я намагаюся заглиблюватися в думки все менше й менше. Стрічка «Вік і Фло зустріли ведмедя» більш розважальна, ніж мої попередні роботи. Також тепер я абсолютно не соромлюся сказати, що мій фільм розважальний та більш доступний публіці. А до цього мої роботи вимагали від глядача інтелектуальних зусиль.

 

Зараз, працюючи над фільмом, я лише намагаюся бути послідовним, слідувати своїй власній логіці. І дотримуватися своїх ключових тем, які є рекурентними та піднімаються у всіх моїх фільмах - самотність і життя людей трішки поза межею суспільства.

 

 

 

 

 

Режисерський підхід, коли чисті ідеї намагаються покласти на зображення і звук, є небезпечним. Мені здається, що дорослішим стаєш, то наївнішим хочеться бути, знімаючи кіно. Саме в наївності ключ до успіху, не варто намагатися щось комусь довести. Цієї помилки часто припускаються молоді кінематографісти. Але ж режисери не генії й не філософи, це звичайні люди. Тож не варто претендувати на здатність виражати якісь надприродні ідеї.

 

- Все-таки не віриться, що цей «розважальний» фільм ви створили для простого глядача, який після перегляду запитає: «А чи дійсно Вік і Фло зустріли ведмедя?». І враховуючи ваш бекґраунд у кіно, чи варто в цій стрічці шукати цитат чи натяків на ваші та інші фільми?

- Заява про те, що ти робиш фільми не тільки для фестивалів і не лише для сінефілів, є ризикованою. Однак що вдієш, якщо в якийсь момент твій персонаж тебе може захопити настільки, що ти вже сам втрачаєш контроль і не можеш усвідомлювати й аналізувати своїх подальших режисерських рішень. І якби я хотів... Кажучи дуже простими й наївними словами, «Вік і Фло...» притаманні секс, насильство і страшні події в лісі, однак при цьому фільм не те щоб дуже вже експериментальний. Але мені здається, сінефілам він імпонує більше, ніж широкій аудиторії. Раніше я знімав дуже інтелектуальні фільми, і під час перегляду частина глядачів залишала зал. У цій же стрічці я справді не заграю ані з історією кіно, ані з сінефільством, як і не цитую своїх попередніх фільмів.

 


Іноді я дивлюся на режисерів, які зняли по 25 фільмів, і думаю, як вони ставляться до своїх попередніх робіт, чи задоволені вони ними. Я зняв лише вісім повнометражних стрічок, і, в цілому, я ними задоволений - можна сказати, перебуваю в гармонії сам із собою.

 

- У попередніх ваших роботах в якості акторів задіяні люди, які в кіно раніше не знімалися. А в стрічці «Каркас» ви співпрацювали з підлітками з розумовими вадами. Чи цікаво це - взаємодіяти на знімальному майданчику з людьми, які не повною мірою контролюють себе? І яку відповідальність це накладає на режисера?

- Фільм «Каркас» - це була безумна пригода. В той період мені хотілося зняти фільм про маргіналів та про людей, які намагаються бути щасливими, обравши для себе якусь свою, лише їм близьку територію. І я кілька днів провів на зйомках із людьми з труднощами розумового розвитку.

 

В якийсь момент я відчув, що мене дуже серйозно тривожить і турбує етичний бік справи. І тут мама одного із задіяних у зйомках підлітків підійшла до мене й запитала, чим, мовляв, я переймаюся. Я розповів, що часом мені видається, що я експлуатую моїх героїв, і мені від цього дуже ніяково. І вона сказала: «Моєму синові 18, і я вважаю, що те, що ви робите для нього, безцінне. Адже все своє життя ця дитина відрізнялася від інших, йому було важко налагодити контакт із навколишнім світом. А тепер він пишається тим, що він знімався в кіно. Він піде й розкаже своїм однокласникам, що знімався в "Спайдермені" чи "Гаррі Поттері", і мені не важливо, яке дурне фестивальне кіно ви там зробите, і як роздаватимете інтелектуальні інтерв'ю журналістам... Але те, що ви робите для мого сина, є безцінним».

 

І я відчув значне полегшення, бо ми з цією жінкою уклали такий дуже людський договір. Я розумію, що я щось даю тому хлопчику, а він щось дає мені. І це відчуття, що я його експлуатую, в мене минуло. Бувають такі фільми, як у Вернера Херцога «І карлики починали з малого». От те, як він знімав карликів, з моєї точки зору, якщо не чиста експлуатація, то якийсь не зовсім коректний момент. В моєму ж випадку, як мені здавалося, все чисто.

 

- У своїх фільмах ви часто втікаєте за місто. Чому? Чи є сенс режисеру шукати просвітлення в сучасному мегаполісі?

- Особисто я дуже міський, урбаністичний. Я не маю водійських прав, авто, й ніколи не виїжджаю за місто. Востаннє я був у селі, коли ми знімали «Вік і Фло...». І місцева природа досі викликає в мене відчуття захвату й зустрічі з дивом, чогось містичного. І, може, через все це під час перебування в лісі було ще й відчуття казковості.

 

Бувають режисери, яким дуже важливо знати свій матеріал і достеменно уявляти, над чим вони працюють. Документалісти, наприклад, люблять підкреслити: «От, я вісім місяців прожив поряд зі своїм героєм, перш ніж почав знімати». А мене, навпаки, приваблює невідоме, те, що я бачу вперше. У такі моменти я відчуваю захват і бажання відобразити це.

 

 

  

- Ви залишили фах кінокритика через небажання писати про комерційні стрічки. Відтоді стан речей у медіа значно погіршився: вплив дистрибуторів зростає, як і тиск на журналістів. Що б ви порадили критикам, які хочуть писати про інтелектуальне кіно?

- Що стосується порад, то все залежить від видань, у яких ви працюєте. Звісно, можна бути песимістами й нарікати, що все сумно й нема хорошої критики. Але з іншого боку, є простір блогів.

 

- Однак там зовсім інші обсяги аудиторії...

- І що? Зате там ти можеш писати все, що хочеш. І це твій простір для творчості. Крім того, що перейматися за чесність і можливість висловлювати свої думки, треба розуміти, хто твої читачі й чого вони очікують від тебе як від критика.

 

Мене свого часу не звільнили, я сам припинив займатися критикою, тому що мені близька режисура. З іншого боку, я пішов через те, що дистрибутори відмовлялися друкувати свою рекламу у виданні, де я працював, через мої рецензії.

 

Складно дати рекомендації, все залежить від ситуації.

 

- Ми з вами тільки й говоримо, що про кінокритиків та їхню інтерпретацію ваших фільмів. Якої кінокритики потребуєте ви?

- Коли я був критиком і сінефілом, я переглядав тисячі фільмів і писав рецензії. І мене це захоплювало. Але зараз за вісім років я зняв вісім повнометражних фільмів. І я дуже занурений у свою режисерську роботу, дуже сконцентрований на собі, мені бракує часу та енергії читати чужі тексти й цікавитися критикою.

 


 

Я читаю критику на свої фільми, і на фестивалях в інтерв'ю говорю виключно про себе. А коли представляю свої стрічки, знову зосереджений на собі.

 

Кілька років тому, до того, як я повністю зайнявся режисурою, тут, на «Молодості», я б дивився по 4-5 фільмів на день і писав би щось. Але... я не те що втратив апетит чи інтерес до критики, зараз на це немає часу абсолютно, адже я займаюся своєю справою. І це приємно, бо я став відомим.

 

Щодо колишніх колег, тепер у мене зовсім інше сприйняття критики. І деколи мені цікаво читати професійні публікації - написані зі знанням справи й історії кіно, а не просто відгуки «добра акторська робота» чи «добрий монтаж!». Мені ближча кінокритика глибока, яка привносить оригінальний і серйозний погляд на речі.

 

Фото Максима Лісового

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY