«Коаліція підвозить своїх прибічників з регіонів…», «завтра привезуть більше...» – мало не традиційні фрази із телевізійних новин останніх днів. Народ у вигляді меблів – його вантажать і перевозять з місця на місце. Переконатися в тому, що це так і є, доволі легко – варто вийти на Майдан Незалежності. Сотні, тисячі людей, що там зібралися, радше нагадують туристів...
Горобчик і Тараканище: роль в історії
Такий собі «революційний туризм». Так що не зовсім плагіат Помаранчевого Майдану (позірно виглядає дуже смішно – от сей копіїзм коаліціянтів; як то кажуть, коли люди бездарні – так у всьому). За «профспілкові гроші», ще й з видачею добових (в розмовах «туристи» на Майдані і не ховаються, що це так), приїздять столицю подивитися. Погода славна, сонце, і голуби, і небо – чому не приїхати? Відтак на більшості облич неприхована радість від такої щасливої оказії. А політика тут ні до чого. Як і пошук підстав, аби таким народом захоплюватися.
Одначе ж знаходять. Анна Безулик («Я так думаю», «1+1», 5 квітня) у фіналі своєї програми дещо несподівано заусміхалася й переповіла бачену напередодні картинку. Як до ЦВК йшла колона людей (на вигляд – студенти вузів і профтехучилищ), і всі такі радісні, хлопці й дівчата обнімалися... Політики в нас – гидь, а от з таким народом можна сміливо йти у світле майбуття; дійдемо неодмінно. Ага, і «вже сьогодні».
А почалася програма із надуто-величного нардепа Василя Кисельова, який сказав, що не буде тут «бодаться» з Юрієм Луценком. Бо бачить тенденцію – під час останньої «ТСН. Підсумки тижня» із пари його фраз (свого опонента, Луценка, визначив на «фамілію Нікак»; і справді, що тут такого?) зробили казна-що. «Из двух фраз!». Вже традиційна для лідерів «всеєдиної» коаліції демонстративна образа на телевізійників, із погрозливим підтекстом: мовляв, ну ми ж вам пригадаємо... А що, подібна тактика усім відомому Тараканищу принесла колись чимало дивідендів – навіть поважні звірі страхалися.
Надута нардепівська велич справляла й без того комічне враження – Кисельов вочевидь вирішив зіграти поважну роль барона Мюнхаузена і щосиленьки тягнути себе за волосся із власного політичного болота. Опісля пари ляпів в телеефірі і взятого тайм-ауту на «ремонт іміджу», на Кисельова начепили іконку «несгибаемого борца», «неистового Василия». Мабуть, тому майже перестав виступати українською – в такій озвучці його м»якотіла дядькуватість перла з усіх щілин, російською видавалося грізніше. Одначе ж Анна обірвала той процес на зльоті. Сердито блиснувши прегарними очима (сказати б «як Ленін на буржуазію»), тендітна ведуча повідомила, що прийшла на програму зовсім не для того, щоби вислуховувати зауваження від Кисельова. Мовляв, тут інша п’єса грається і нічого із себе Тараканистого корчити. Нардеп одразу випухнув повітря і величі не стало. Так, наче й не було зовсім. Телевізійний горобчик в один мент склював Страшилкіна. Можна уявити, що буває, коли на нього буркотить сам Віктор Федорович...
Державні мужі з от сього політичного кутка узагалі якісь полохливі. Напевно тому, що «на лицо ужасные, добрые внутри», що походять з «Острова Невезения» (Донбас називається). Досить згадати іванофранківський політ яйця, який збив з ніг Великого Віктора і який, завдяки телебаченню, фактично й вирішив долю президентських виборів 2004-го. Уявіть собі, що було би, не опинись телеоператор у потрібному місці. Два горобчики – студент-яйцемет і оператор – повернули долю цілої країни в одну хвильку. Бо ж до того про Великого Віктора пошепки розказували, що «страшен в гневе бывает» і навіть щось там «выбивает» підлеглим, що... А виявилось – слабак. А виявилося – Страшила, соломою набитий. Бо ж хіба інакше можна було його курячим яйцем із земної тверді знести? Бійтеся горобчиків, особливо з телекамерою – склюють і не помітять, за недостатністю масштабу в об’єкта.
«От якби ще салом укривався...»
Що робить український нардеп, коли його ставлять на потрібне місце? Правильно, говорить про народ. А про що ж іще? Не буде ж депутат від «регіоналів» (чи БЮТу) говорити, що прийшов у парламент свої «дела порешать» – комерчеські. Як два електрики в дитсадку, з відомого анекдоту: чтоби при дєтках матєрниє вираженія? - ні в жисть. Ні, вони за народ кому завгодно роги обламають. Хоча Луценко не стерпів, нагадав, з якого, власне, болота кидають м’яч у гру – та ж Кисельов «кучмівець», вірний оруженосець колишнього султана. Хоча міг би й крутіше сказати: служить донецькому капіталу. Не сказав, одначе: міг у відповідь отримати нагадування про мільйонера і свого соратника у боротьбі за народні інтереси Давида Жванію.
Стерпіти звинувачення у «классовой чуждости» Кисельов не зміг. Бо ж замахнулися на святе. Бо ж він – плоть від плоті народної, бодай і крайньої (в соціальному вимірі). «Да я сын грузчика, а мать буряк сахарный на Черкащине выращивала...». Тут очікувалося продовження на кшталт «а сам я малими босими ногами... пас ягнята... попідтинню...», чи хоча б «да я стахановец вечный!», одначе нагальнішим виявилося утоплення опонента в помиях класової ненависті: «А вы,- аж захлинувся жовчю виходець із народних мас, - сын секретаря райкома...»
Побалакали за народ. Ка-анкрєтно. От тільки освіти усе ж не вистачає. Не знає Кисельов, що знову проговорився, видав себе. Бо ж це властиво буржуйський пропагандистський прийом - нагадувати, з якої грязі ти піднявся і до яких вершин. При цьому про «вершини» майже нічого. У тому сенсі, що наші герої ні за що не визнають в собі нічого буржуїнського. Мамка буряки сапала, батько вантажником був – генетика, значить. І це є простим і природним (читайте на обличчі – там все написано, увесь родовід) доказом того, що Кисельов сотоварищі - аж ніяк не буржуїни, не захисники чи там виразники інтересів великого капіталу. Вони за народ – положать душу і тіло. Не признаються тільки, куди саме покладуть, в який банк...
Юрій Віталійович не залишився у боргу. Нагадавши, що попри високе аристократичне походження, пройшов усі щаблі соціального зростання. З означеного соціального верху був «брошен на низовку» і вже звідти чухав нагору, до міністерського крісла. І теж буржуїнську класову гордість у собі необережно випрозорив.
Хоча, коли бути об’єктивним, то чванитися своїм «низьким» походженням було заведено і в середовищі радянської номенклатури. «Мама – свинарка, папа – конюх»,- і все, індульгенція в тебе в руках. Такою була гра, її правила тоді закладалися. Аби нині продовжитися – на телеекранній площині.
Народом клянуться особливо часто в ці кризові дні. Помітили? Кудись щезла реклама прокладок – усьо должно бить єстєствєнним. Коли не ввімкнеш 5 канал, скажімо, то або нардепи народну правду обстоюють, або женщина з народним обличчям пральну машинку рекламує: «грязь одходить, одходить, одходить», тільки на кнопочку натисни. Ось «регіональний» нардеп Рижук перевтілився в образ «всеєдиного» вождя і розказує про ходаків із села: приїхали до нього й пропонують сівалки повернути на Київ, проти контри (в дитинстві, мабуть, надивився кіна про революційні події – досі сниться). Ось комуністка Катерина Самойлик розмістилася на трибуні, наче на барикаді з картини про французьку революцію, і звертається до народу: ти стільки створив усього, опери написав, до прикладу, а Юлія Тимошенко – жодної. І таки да, не помічена в оперному жанрі. Ну, а Петрові Симоненкові усе давно зрозуміло – американський капітал і його слуга, розпроклятий Ющенко, хазяйнують на рідній землі. Народе, повстань! Ага, тільки не забудь, що і Петро Миколайович у грошових мішків на підтанцьовках...
Усе ж, хоч як до них ставитися, а помаранчеві буржуїни одвертіші, щиріші. Черговий герой «Прихованого життя» з Наталією Мосейчук («1+1», 7 квітня) Євген Червоненко не став критися: ну, багатий, і що? Відтак сіли вони з журналісткою в його приватний гелікоптер і душевно поговорили. Без іронії говорю – душевно. Мосейчук старалась не усміхатися, як це траплялося з нею раніше в розмовах з елітарними мужчинами, й від того вираз обличчя у неї був якийсь пригноблено тривожний – мабуть, усміхатися для неї природніше. Гелікоптер, пояснив «обрізаний губернатор» (так у програмі прозвучало, ще й двічі), йому потрібний для несподіваних партизанських нальотів на плантації своїх підлеглих. Сів, і в небо, а звідти вниз, яко дух святий, з перевіркою на відповідність Священному писанню. Й тому його люблять, бо він такий – високий, простий і зрозумілий народу... Я повірив, чесне слово. Народжений літати повзати не буде.
І Михайлові Поплавському повірив теж. «В гостях у Дмитра Гордона» (Перший національний, 9 квітня) співучий ректор поводив себе цілком природно. Й не ухилявся від прямих запитань. Має, має бізнес. Ресторани при дорозі, скажімо. П’ятдесят різновидів вареничків не пробували? От і він поки на тридцять третьому зупинився. Далі буде. Співати, звісно, не вміє – це правда. Так він просто, по-українськи: під чарку як не заспіваєш? Хто стоїть за ним, які сили? Та ж мама рідна і стоїть... А сила для діянь з’явилася в середині 90-х, коли його «мордою об асфальт покидали» – тоді й зрозумів, що й по чому.
Ні, Поплавський молодець – напозір грає роль «хитрого хохла», і грає точно і винахідливо. Такий собі Шельменко-денщик, коли вже шукати якісь аналогії. «Ми всі євреї – по життю»,- говорить він Гордонові. Тобто хитровани – бодай з дещицю. А без цього «морда» так до асфальту і приросте, вище – ніц, не піднімешся. З чого починав? З ректора бібліотечного інституту, найупослідженішого. А тепер Університет культури і мистецтв, котрий у всіх на устах і на очах. І мистецтво його – всенародне. Кіч, так, але професіонально зроблений. Хто хотів – міг переконатися тієї ж святкової днини (Перший національний, 9 квітня), побувавши в Театрі Михайла Поплавського.
Успіх ректора настільки приголомшливий, що сам директор країни, Президент, взяв на озброєння деякі його прийоми. Пригадуєте, на з’їзді «Нашої України» Віктор Андрійович випросив із залу бабу Параску й урочисто вручив їй партійного квитка. Хід правильний – нашоукраїнцям вочевидь не вистачало простонародної закваски. Той кліп уся телевізія крутила донесхочу – кіч у політичній режисурі рідко трапляється в хімічно чистому вигляді, а тут вдалося. Потому в «Майдані з Данилом Яневським» (два тижні тому) бабця відпрацьовувала баранку від бублика на всю котушку – кидалася на незгодних з лінією партії, яко вірнопідданий пес революції. Тепер хай Віктор Федорович думає, як йому завести бабу Палажку, бо свої персонажі частенько фальшивлять. Ні опер, ні оперет вони, так само, як і Тимошенко, теж не писали. Тому й картинка не та.
Що ж, висновок простий: відтепер представництво народу у вищому «політикумі» забезпечено. З одного боку баба Параска, з другого - чемні екскурсанти на Майдані біля Головпоштамту. Ці представники низів приємні тим, що легко керовані. Кінопостановка: загітували знятися в масовці, посадили в автобус, привезли до столиці. Стоять, дисципліновано відтворюють першотравневу демонстрацію трудящих зразка якогось там одна тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року (плюс голубенькі прапори – така вже епоха, без цього кольору нині ніяк). Або вручили доярці (свинарці, ткалі...) партійного, а чи й депутатського квитка – все, так само можна кіно знімати. Ну, щось на зразок класичного «Члена правительства» (1939 р.) з Вірою Марецькою: «Вот стою перед вами, простая баба, мужем битая...». Якби тільки мужем.
Без народу...
А коли серйозніше – то де він, народ наш? Це питання дещо несподівано постало у програмі Савіка Шустера «Свобода слова» (ICTV, 6 квітня). Екстраординарний режим програми – без діючих політиків і без аудиторії в павільйоні. За таких умов експерти (Михайло Сирота, Олесь Доній, Олександр Пасхавер...) почали говорити про відсутність народу – передусім у парламенті. Там віднедавна самі бізнесмени й купка записних політиків, та й більше, бачиться, нікого. Народ постає тільки як образ, як марево – росте собі на далекому електоральному полі, і горя не знає (знає). Ось вона, справжня узурпація, а не та, в якій політики підозрюють один одного.
Пасхавер пояснив: Україна - чи не єдина європейська країна, де є великий капітал. А раз великий – значить, слонові масштаби, моськам поруч некомфортно буде. Тож усе і крутиться навколо інтересів великого бізнесу, попри всі заморочки на телеекрані. «Інтересами суспільства практично ніхто не займається», «еліта промотала все» (Михайло Сирота). Отже, вихід один – самим вибудовувати громадські інститути, які могли б контролювати і тиснути на корупційний, наскрізь прогнилий державний апарат.
На передачі не було помічено жодного проституйованого діяча (Леонід Кравчук... ну, не будемо зараз), і в ефір не запускалося зіпсуте повітря, відсутність викидів енергетики психічно хворих людей так само сприяло нормальній інтелектуальній дискусії. Враження було настільки приємним, що хтось захопився і запропонував, аби представники народу (середовище експертів є його часткою) напружилися, зібралися і витворили нову Конституцію. До тями повернув Пасхавер: політики ніколи не віддадуть владу, об чом ви шепчетє?
Народу немає і на телебаченні – коли не говорити про кількох ряжених персонажів. А в кіно? Програма «Кіно.UA» із Сергієм Неретіним (Перший національний, 7 квітня) спробувала з’ясувати, де ж властиво український кіногерой? Молодий режисер Алан Бадоєв розповів, що був недавно в Горлівці, страшнуватому за пейзажем місті, і йому захотілося саме на такому матеріалі зробити стрічку, з от сими людьми, що значною мірою втратили точку опори в житті... Та ж поки сам Бадоєв знімає кліпи, а його фільм «Оранжлав» (уже й інші варіанти є титульної назви) далекий від соціальної реальності.
У наступному сюжеті телепрограми автори не скористалися можливістю продовжити тему. Галина Кувівчак, теж молода режисерка, зняла фільм «Мій принц», за п’єсою Лади Лузіної. Яка «несподіванка» - йдеться про успішну бізнес-леді і її роман з колишнім актором, а нині спеціалістом із надання секс-послуг... Нудить вже наперед: скільки ж можна про бізнес-ледь і не зовсім благополучних трахальщиків? Враження, що увесь народ в Україні складається з тих повійкуватих ледь, яких хлібом не корми, а дозволь підлізти під якогось мужичка із зовнішністю Діми Харатьяна...
Я трохи знаю Кувівчак і розумію, що не від доброго дива довелося їй таке кіно знімати (мова не про конкретний фільм – про тенденцію). Продюсують фільми люди, для яких реальністю і є таке життя. На інше кіно не розраховуйте. А фінансування державного кінематографа нині наглухо заблоковано. Зміни повинні статися – то робіть же щось! Подивіться, в російському кіно, що піднялося саме за потужної підтримки держави, вже виникла бажана різноманітність. Там уже й про людей знімають – тих самих, що живуть не у просторі політично-телевізійного кічу, не в брехливо-улесливому дзеркалі (у ньому народ – містилище всіх можливих чеснот), а в справжнісінькому житті, де всього напхом напхано.
Всього, в тому числі й отруєного. У «Правилах життя» (СТБ, 9 квітня) оповіли про смертоносну їжу (такою була тема програми). Фарбована риба, наприклад. Здираєте шкірку, а під нею всі ознаки «апетитної покраски». Десятки тон такої продукції. Вражаючий образ програми – в торгівлі все менше природних продуктів. Докладно відтворено увесь асортимент злочинів проти споживачів... От тільки тепер би з’ясувати, хто ж командує тим смертоносним бізнесом? Хоча такий інтерес може виявитися не менш смертельним. Бо ж часто за тим усім стоять оті самі слуги народні, яких щодня ми бачимо на екранах телевізії, київської і регіональної. Одначе виходу немає: або ми їх, або вони нас. Хоча цинізм вражає. Пишу ці рядки і бачу чергового персонажа, що ридає з високої трибуни: народ вимирає. А я думаю: чи не ти, фарбований лисе, закупив бачений у програмі контейнер з отруєним пестицидами дитячим печивом? Кров закипає від тої картинки – а це погано, емоції не повинні в свисток виходити.
Мене трохи заспокоїла Катерина Ющенко (інтерв»ю з нею показав 5 канал 9 квітня). Очолюваний нею благодійний фонд «3000» зосередився на вирішенні проблем, пов’язаних зі здоров’ям дітей. Великі капіталісти (Віктор Пінчук, Рінат Ахметов та інші) вкладають чимало грошей у фінансування різноманітних програм, у тому числі у будівництво дитячої лікарні світового рівня... І загалом, увесь вигляд Президентової дружини, звичайна людська інтонація, прагнення говорити про проблеми, які є спільними для абсолютної більшості українців, видалися мені симпатичними... Та тільки перемкнеш канал - одразу почуєш: НАТО, російська мова і «бандерівці», які готові поїдом їсти усе російськомовне, американський чобіт, який уже ось-ось... Ґа-а-аспада, самим не смішно?
Колись існувало таке явище, як епічний театр. Ервін Піскатор, Бертольт Брехт, Всеволод Мейєрхольд, наш Лесь Курбас... Брався якийсь політичний чи соціальний матеріал і виносився на сцену. Чільний прийом – відчуження, відсторонення, а відтак - залучення публіки до діалогу. Чому б не згадати ті прості й ефективні прийоми, чом би не нагадати можновладцям, хто в домі господар?
