Працювати, нехай у якості стажера, на «Німецькій хвилі» ––  я навіть мріяти про це не могла! Це не просто ключ до професійної скарбнички та поважний рядок у резюме, але й школа професійного життя. Хоча, чесно кажучи, усі передумови в мене для цього були: по-перше, я мала практикантський досвід на «Громадському радіо» та на телебаченні, по-друге, досить ґрунтовні знання з німецької мови, і, головне, я вже отримала диплом бакалавра з журналістики.

Конкуренція була доволі серйозна: за програмою практики на українській редакції радіо «Німецька хвиля» у Бонні передбачено участь 10-12 молодих фахівців на рік. Не так уже й багато, зважаючи на те, що молодих (до 35 років) журналістів, що знають німецьку, в нас чимало. Але врешті-решт усе склалося якнайкраще: я надіслала мотиваційного листа, резюме та диплом, а в жовтні 2006-го року отримала запрошення на лютий 2007-го.

На відміну від стажування в українських медіа, ця практика оплачувана і регламентується законом ФРН щодо працевлаштування іноземців. Щоправда, умови контракту не передбачають подальшої роботи на «Німецькій хвилі». Однак керівник української редакції Бернд Йохан каже: «Практиканти – це спосіб пошуку нової крові в редакцію в Бонні. Річ у тім, що знайти україномовного журналіста, який би постійно мешкав у Німеччині, не так просто. Іноді колишні стажери стають нашими регіональними працівниками в Україні».

Та повернімося до Німеччини. Бонн, хоч і був столицею Західної Німеччини, за духом і виглядом не дотягує до мегаполіса. Невеличкі приватні будиночки у стилі «кантрі» контрастують із поштовою вежею-хмарочосом та білою видовженою будівлею «Німецької хвилі». Всередині штаб-квартира «Німецької хвилі» - таке собі місто-лабіринт із купою мостів, що з’єднують корпуси. Окрім 30 редакцій радіопрограм різними мовами, там є пошта, служба технічних працівників та адміністративний апарат. В одному з корпусів поруч із поляками й росіянами у відділі центральноєвропейських програм працює 5-7 журналістів української редакції «Німецької хвилі». З цими переважно молодими, але вже досить досвідченими людьми я мала честь працювати.

Україномовна редакція працює сім років. Її керівник каже: «Коли створювалась редакція, ми знали, що більшість мешканців України розуміє, а значна частина – говорить російською. Але вони не зобов’язані слухати радіо російською. Різні країни, різні культури, різні світогляди».

Моя практика розпочалася з перекладу з українською на німецьку цитат чи посилань на українську редакцію радіо «Німецька хвиля». Потім я… пішла до «школи». Школа – це кілька обладнаних сучасною технікою класів. В одному з них ведуть мультимедійні семінари-тренінги, в іншому, де я навчалась протягом одного робочого дня, стоїть апаратура, на якій учать начитувати матеріал. Також там показують, як записувати на цифрові носії, як монтувати, чистити й готувати до ефіру матеріал. Апаратура у «школі» повністю дублює студійну.

Засвоївши ази, я взялась до роботи. Спершу я перекладала економічні новини для україномовного сайту. Нічого серйознішого мені не доручали, бо, очевидно, боялись можливих ляпсусів. Згодом мене почали активніше залучати до обговорення тем на нарадах, доручали писати репортажі з місцевого життя.

Робочий день редакції триває з неділі по четвер, з 13 до 21 години. Як правило, день починається з наради. Щоразу її готує один із журналістів редакції, попередньо зібравши актуальні анонси наступного дня. Обговорюються теми, запропоновані кореспондентами з України. Найбільш злободенні з них ідуть до інформаційно-аналітичної програми «Фокус», яка триває 4 хвилини. Проблеми з життя молоді висвітлює «Молодіжний журнал», для якого я, зокрема, підготувала матеріал про велосипедний рух Німеччини. Здебільшого ця програма розповідає про перспективи та можливості навчання й роботи української молоді в Німеччині та інших країнах Європейського Союзу. Є також журнал «Європа» про цікаві події в ЄС, культурний журнал. Усе це вміщується в 30 хвилин ефіру на добу.

Остаточна версія всіх програм виробляється в Бонні, звідки ведеться трансляція. Зокрема, новини виходять о шостій ранку за київським часом, а оскільки різниця між Україною і Німеччиною – 2 години, ведучий повинен приїжджати на роботу на 4 годину. Авторами інформаційно-аналітичних програм можуть бути як німецькі, так і українські кореспонденти. Українські працюють як фрилансери, надсилаючи аудіофайли у загальну внутрішню мережу центрального офісу «Німецької хвилі». Так само роблять і кореспонденти з Берліна. Іноді журналісти, що перебувають поза Бонном, записують матеріал для своїх програм телефоном.

До речі, про телефон. На семінарах і тренінгах в Україні молодим журналістам кажуть, що запис інтерв’ю по телефону – не засіб економії часу, а прояв журналістських лінощів. Як виявилось, на такі «лінощі» страждають найавторитетніші медіа, зокрема й «Німецька хвиля».

Ретранслюються радіопрограми через досить розгалужену мережу українських радіостанцій-партнерів у всіх обласних і багатьох районних центрів. У двох обласних центрах «Німецьку хвилю» можна слухати на двох радіостанціях: у Луцьку – «Радіо Луцьк» і «Сім’я і дім», в Одесі – «Радіо Маяк» і «Гармонія світу». Ось як пояснює принцип співпраці з українськими радіостанціями Бернд Йохан: «Ми нічого не платимо за ретрансляцію. Навпаки, українська станція замовляє нам певні програми. Дехто – всі програми разом із новинами, дехто – лише окремі. Адже «Німецька хвиля» - це бренд, який підвищує рейтинги українського радіо». Українська редакція проводить різноманітні конкурси й вікторини, отримуючи з України до тисячі листів щомісяця.

Ми лише прагнемо зі своїм рівнем свободи слова, культури та традиціями йти до Європи, а вона вже прийшла до нас і, не хизуючись, по-дружньому простягає руку допомоги. Чи зможемо ми так само передати естафету подиху свободи до інших країн, покаже час.