Якщо вашому автору доведеться стати єдиним в Україні прихильником та водночас адвокатом фільму «Штольня», все одно готовий ним бути. Бо захищати треба. Адже жанрове кіно, на відміну від авторського, народжується в муках. Та й живе ізгоєм, такою собі ганьбою зразкового класу типової середньої школи.

Творці фільмів, котрі вважають свої творіння витвором високого мистецтва ще до того, як їх побачать безкоштовно перші глядачі - це відмінники або хорошисти. Їх усім ставлять за приклад і відряджають на олімпіади, в нашому випадку - фестивалі. Там можна здобути нагороду, й не одну. Це напевне підтвердить або наполегливість кіномитця, або його впертість у просуванні себе, або наявність іскри Божої. А найчастіше - все разом. Щоправда, набір чеснот не гарантує тієї дрібниці, заради якої знімається кіно і створюється будь-який інший продукт: споживача. В нашому випадку - глядача. Настільки вдячного, що він побачить афішу, прочитає анотацію, заплатить за перегляд і вийде зі своїм персональним враженням. На яке, до речі, зовсім уже аж так плювати не варто.

Натомість «Штольня» Любомира Левицького - твір без інших претензій, крім як розважити людей і спробувати стати піонером українського жанрового кіно. Так шкільний хуліган, у якого погані оцінки з точних наук та образотворчого мистецтва (а співати в хорі він узагалі відмовляється), вирішує раптом зібрати рок-групу. Репертуар - переспіви відомих хітів, тільки інструменти трошки гірші, грошей менше, та ще й публіка звикла до оригіналу.

Проте що робити, коли та ж публіка стає в мисливську стійку на сто разів чуте й бачене, аніж вдячно сприймає, коли її ведуть за собою «третім», тобто - своїм  шляхом. Ось чому на «Штольню» посипалися й досі сиплються копанці. А всієї вини - бажання режисера робити в Україні жарове кіно за сталими західними, передусім - американськими лекалами. Глядач і критик жорстокі: пообіцяли Голлівуд - і не дали його. Факт, що ніхто інший не спробував, мало кого в даній ситуації обходить. Саме тому варто піти в кіно й подивитися новий фільм Любомира Левицького «Ломбард». Цього разу - кримінальну комедію, яку цілком справедливо визначають як українську версію аналогічних стрічок британця Гая Річі, насамперед - «Карти, гроші, два стволи».

Одразу висловлю головну глядацьку претензію: «Ломбард» - таки версія іноземних аналогів, а не адаптація сюжету до українських реалій. Головні герої носять універсальне для Європи та Америки єврейське прізвище Левін. Серед другорядних героїв упізнаєш відомих колись резидентів Comedy Club UA. Але це може означати лише те, що хлопці, звиклі грати або російських бандитів, або гопників із Троєщини, втратили з волі режисера всяку національну ідентичність. При тому, що фільм усе ж таки виробила Україна за підтримки свого Держкіно. І не я перший зауважую: історія, сюжет якої віддзеркалює народну приказку про те, як злодій у злодія вкрав кийка, максимально відірвана від знайомих нам реалій.

Так, у кадрі можна впізнати Львів, Київ та, кажуть, Одесу. Але все інше виглядає озвученим українською західним фільмом, у який випадково, заради економії бюджету, потрапили українські та російські актори.

Я зовсім не стверджую, що працювати «під Захід» або «під Голлівуд» - смертний гріх. Більше скажу: квитки купували молоді україномовні люди, котрі щиро та бурхливо реагували не лише на «українське кіно, де говорять українською мовою» (мене чемно запитали: «Скажіть, це український фільм? А якою мова буде, не знаєте?» - А.К.). А після його закінчення від них прозвучала мила моєму серцю оцінка: «Бач, навчилися наші робити». Тобто, від «Ломбарду» чекають не багатовимірних персонажів, котрі постійно рефлексують, цитуючи при цьому поетичну класику. Народ прийшов розважитися й поржати. Мети своєї, за моїми спостереженнями, успішно досяг, включно зі мною. «Штольня» ж мусила розважити й налякати. Кому не сподобаються обидва фільми, той просто не готовий приймати правила, за якими грає жанровий кінематограф і намагається грати Любомир Левицький.

Сам сюжет переповідати не варто. Тим більше, що готовий погодитись із першими критиками - заплутаність та перевантаженість лініями трохи надмірна. Є два брати, які отримали у спадок ломбард, але не можуть вести там бізнес. Є безліч представників великого, середнього та малого міського криміналітету, так чи інакше пов'язаних із бізнесом типа, який володіє ломбардом. Реалізація кожної бандитської схеми під фінал перетворюється, як того вимагає першоджерело, на великий ланцюг, ланки якого зчеплено в коло. Глибина характерів, відсутність якої закидають творцям, тут, у цьому сюжеті, не потрібна. Навіть зайва, бо відволікатиме від і без того заплутаної історії. Ось якби зробити оповідь лінійнішою, дивись - і грати акторам буде що. З тим же завданням, яке отримали, виконавці головних та другопланових ролей, вони впоралися, як мене, цілковито. Плюс потішила відсутність так званої любовної лінії, яку намагаються причепити бантиком всі й усюди. Для того, між тим, є мелодрами, теж жанрове кіно...

Хоча для Левицького досвід створення подібної стрічки - перший, у кіно останніх часів до освоєння такого жанру вже наближалися. Маю на увазі стрічку Едуарда Паррі «О, щасливчик!», випущену 2009 року компанією Star Media. Ще раніше, 2003 року, Гай Річі сподобив російського режисера Руслана Бальтцера зняти «Навіть не думай!». На «Ломбард» ці різні, в принципі, фільми все ж таки схожі одним: являють собою версії згаданих британських кримінальних комедій, до яких ще додають визначення «молодіжні». Натомість не просто версією, а повноцінною адаптацією популярного жанру, причому - відразу до російських та українських реалій, я назвав би фільм дворічної давнини «Бабло», дебют росіянина Костянтина Буслова.

Думаю, далі буде. Адже попри висловлені вище суб'єктивні зауваження, чи радше побажання, «Ломбард» виконує ту ж місію, яку намагалася виконати «Штольня». Ваш автор вважатиме за честь за першим покликом стати на захист тих, кого називають «українськими злими». І визнає, зокрема, фільм Руслана Батицького «Уроки української» маленьким шедевром нової доби. Але водночас потрібна в жодному разі не противага, а рівновага: жанрове українське кіно в разі його активної появи на широких екранах теж треба комусь захищати. Бо й воно, жанрове, буває на рівні...

Фото - Вікіпедія