Ко-продакшн із зарубіжними кінокомпаніями є доволі перспективним для українських виробників напрямком роботи, котрий, проте, залишається малорозвиненим. На сьогодні українські компанії можуть на рівних вступати у ко-продакшн тільки з російськими. Звісно, співпраця відбувається і з іншими країнами, але такі випадки – поодинокі. За таких умов українські компанії найчастіше виступають не як рівноправні партнери, а залучаються тільки для технічної допомоги, – приміром, для підзйомки або співпраці зі сценаристами чи режисерами.
Тож спробуємо простежити тенденції ко-продакшну деяких провідних українських компаній кіновиробників.
Постійне спільне виробництво з Росією. Одним із найбільш поширених видів співпраці є відкриття в Росії дочірніх компаній. За словами директора медіаконсультативної компанії Media Resources Management Ірини Костюк, це пов’язано із заплутаністю українського податкового законодавства, що не дозволяє належним чином оформити стосунки у сфері ко-продакшн: «Якщо компанія бажає брати участь у міжнародних проектах із власними грошима, то найчастіше відкриває дочірні / партнерські компанії за кордоном. За таким принципом діє «Стар Медіа», що наразі є російсько-українською компанією, яка має юридичні особи як у Росії, так і в Україні. Так само свою партнерську компанію (Film.ru) має в Росії й український продакшн Film.ua».
Отже, продукцію цих компаній навряд чи можна вважати створеною у ко-продакшні. Але попри недосконалість законодавства, українські виробники все-таки охоче співпрацюють із російськими кінокомпаніями та телеканалами.
За словами комерційного директора «Української медійної групи» Олега Валуйськова, на сьогодні ко-продакшн «УМГ» становить 40% від загального обсягу виробництва. Росія є першою країною, з якою компанія розпочала ко-продакшн: «Наше масштабне співробітництво почалось у 2005 році з кінострічки «9 рота» (виробництво – продюсерська компанія «Слово», кінокомпанія Art Pictures Group, телеканали СТС та «1+1»)». За його словами, цей проект зумовив початок співпраці з іншими російськими виробниками, яким був необхідний партнер для складнопостановочних сцен під час зйомок в Україні, – наприклад, із продюсерським центром Жигунова. Далі «УМГ» у ко-продакшні з продюсерською фірмою Ігоря Толстунова «Профіт» працювала над створенням короткометражних серіалів для СТС за творами Тетяни Устінової та Вікторії Платової.
У минулому році «Стар Медіа» отримала статус російсько-української компанії. Тому наразі відсоток ко-продукції «Стар Медіа», за словами генерального продюсера Юрія Мінзянова, доволі незначний: 90% – власне виробництво, 10% – ко-продукція. З цих 10% більша частина спільного продукту – з російськими компаніями.
«Стар Медіа» співпрацює з іншими компаніями щодо виробництва певних проектів, хоча не можна назвати це чистою ко-продукцією. Наразі у нас є спільний продукт, що ми робимо з компанією «Мегаполіс» (Москва), він називається «Секунда до» – це містичний трилер з елементами мелодрами. Цей проект ми підхопили на етапі, коли в наших колег скінчилися кошти, і саме тому ми стали його співвиробниками. Прем’єра відбудеться на Першому каналі (ОРТ)», – зазначає Мінзянов у коментарях «ТК».
Також цими днями в Білорусі розпочалися зйомки фантастичної комедії «Ідеальна дружина», яка теж виробляється спільно з російською стороною. Решта продукції іде під маркою «Стар Медіа». Влітку 2006 року «Стар Медіа» відкрила офіс у Лондоні, який займається дистрибуцією продукції компанії за межами СНГ.
За словами Ірини Костюк, із 12 проектів, до яких мав стосунок Film.ua у 2006 році, два вироблялися в Росії спільно з петербурзькою студією «Шпіль». Зараз у Санкт-Петербурзі почалися зйомки ще одного проекту – «Терміново потрібен Дід Мороз». На початок березня також заплановано запуск телефільму «Бог печалі та радості».
Генеральний продюсер «Про ТБ» Віктор Приходько зазначив, що в його компанії наразі налагоджене співвиробництво з основними російськими телеканалами (СТС, НТВ, «Росія», ОРТ), на замовлення яких знімаються ті чи інші серіали і які, відповідно, беруть участь у їх фінансуванні. Це такі проекти, як «Повернення Мухтара» (НТВ), «Дякую тобі за все» (ОРТ), «5 хвилин до метро», «Я пісні все віддав повністю» (Перший канал), «9 днів із життя Нестора Махна» (НТВ).
Такий вид ко-продукції, як співпраця з російськими каналами, суттєво впливає на створення національного продукту і фактично є визначним у розвитку тенденцій українського телевиробництва.
«Купівля прав на Україну не покриває витрат на виробництво фільму чи серіалу. Тому в першу чергу всі зацікавлені домовитися з великим російським каналом. А ринок України вже другорядний», – зазначає Віктор Приходько.
Водночас, в одному з інтерв’ю «ТК» Ігор Пелих, генпродюсер і засновник продакшн-студії «Роги і копита ТБ», наголосив на тому, що продаж показу серіалу в Україні вже покриє видатки і, за грамотно організованого процесу, навіть виходить у плюс: «Відсоток прибутку, який приносять серіали, є набагато вищим за 20%, які типово прописують у кошторисах».
Утім, сприйняття українського ринку як другорядного позбавляє ідентичності продукт власного виробництва. Аби потрапити на російський ринок, українські серіали й фільми мають, за словами продюсерів, асоціюватися з російським продуктом. Саме тому, крім обов’язкової російської мови, є ще низка певних деталей, які підкреслюють цінність продукту на російському ринку.
«Є певні правила чи умовності, зрозумілі всім, які розглядаються як позитивні при купівлі серіалу, – каже Віктор Приходьмо. – У всьому світі схеми схожі – люди в першу чергу дивляться кіно про себе. Тому і росіянам завжди хочеться, щоб дія фільму відбувалась у Москві, якщо ні, то в якомусь містечку Росії. Тому люди розмовляють російською, машини з російськими номерами, форма у міліціонерів відповідна». Водночас, режисер Сергій Буковський переконаний: таку політику формують самі російські замовники, «посилаючись на народ», але реальній дійсності це не відповідає: «Кажуть, російський глядач не любить наших реалій? Як на мене – це все маячня! У мене багато родичів у Росії, і я жодного разу не чув од них, щоб подивившись кіно, вони назвали фільм поганим, бо дія відбувається в Україні».
Ко-продакшн із компаніями інших країн досі вважається такою собі екзотикою. Легкість виходу на російський ринок та складнощі українського законодавства зумовлюють ситуацію, за якої європейський і світовий ринок наразі малодосяжні. На сьогодні співпраця із зарубіжними компаніями будується по-різному: це адаптація міжнародних форматів, надання творчої чи технічної допомоги та спільне виробництво, яке тільки-но налагоджується між українськими і світовими компаніями. Найбільш поширеним із цих видів є купівля та адаптація форматів.
Апробовані в інших країнах телевізійні проекти підвищують імовірність успіху і в Україні. Приміром, в Україні вдало пройшли адаптації шоу «Танці з зірками» (формат Strictly Come Dancing від BBC) виробництва «Стар Медіа», «Леся+Рома» (канадський формат Love Bugs) та «Найрозумніший» (британський формат Brainiest), виробництва каналів ICTV та «1+1».
Однак купівлю форматів не можна сприймати як механізм нульового ризику для телевиробників, оскільки з адаптацією проектів інколи виникають великі труднощі. Тут даються взнаки і ситуація в країні, й особливості менталітету населення, і політичні й масові настрої. Інколи, перенесені в українські реалії, іноземні проекти втрачають актуальність. До того ж існують жорсткі умови компаній-виробників, які не дозволяють серйозно видозмінювати продукт. Серед українських адаптацій вдосталь як успішних («Танці з зірками»), так і не надто вдалих («Моя прекрасна сім’я») проектів. І попри те, що з кожним роком жанрове різноманіття розширюється, українські компанії переважно купують ліцензії тільки на сіткоми і розважальні шоу.
Пошуком форматів здебільшого займаються телеканали, які і виступають замовниками тих чи інших проектів.
Адаптацією проектів, приміром, займається Film.ua. Як повідомила Ірина Костюк, Film.ua шукає міжнародні формати в Латинській Америці, Східній Європі та в голлівудських мейджорів. Певні формати можуть купуватися, скажімо, і в Йорданії.
«Стар Медіа», що в минулому році добре адаптувала свій іміджевий проект «Танці з зірками», тепер купує ліцензію на виробництво румунського детективного серіалу «Погані хлопці», однак поки що невідомо, чи буде брати участь у виробництві румунська сторона.
Щодо спільного виробництва з іншими країнами, то у «Стар Медіа» на сьогодні таких планів немає. За словами Юрія Мінзянова, переговори ведуться на різних телеринках. Приміром, на каннському телеринку компанія проводила переговори щодо купівлі форматів компаній Уолта Діснея та «Соні пікчерс».
Але така форма співпраці, за словами Ірини Костюк, виражається тільки на етапі купівлі формату, оскільки компанія, в якої купується ліцензія, фінансово не бере участі у створенні української версії: «Вона просто ліцензує сценарій формату й інколи присилає своїх спеціалістів консультувати процес виробництва (за наші гроші!)». Поділяє цю думку й Віктор Приходько, зазначаючи, що наразі українські компанії на рівних можуть співпрацювати тільки з Росією: «Ко-продакшн із неросійськими телекомпаніями – це майже глухий кут. Тому що з росіянами ми можемо бути співавторами, можемо на рівних фінансувати проекти, а для Європи та Америки ми можемо хіба що надавати послуги, як це було з фільмом «Дім літаючих кинджалів». Надання послуг, дешевої робочої сили. У нас є один ринок та одна країна-партнер, з якою ми можемо працювати на рівних. Решта для нас або занадто бідні, або навпаки».
Надання послуг для підзйомки в Україні. Здебільшого такі пропозиції надходять до кіностудій імені Довженка, Ялтинської чи Одеської кіностудії, які й займаються зйомкою різних ландшафтів для голлівудських чи інших фільмів. За словами Олега Валуйськова, це доволі поширений варіант співпраці, обсяги якої збільшуються: «Після того, як Болгарія увійшла до СОТ, там змінилися тарифи на кіновиробництво. Тому, якщо раніше голлівудські кіновиробники робили такі замовлення там, то тепер вони перемістилися далі – в Україну та Росію. Тому з кожним роком обсяг невеличких замовлень буде збільшуватися».
Але крім цього, українським компаніям вдається робити перші кроки до повноцінної співпраці з європейськими, азіатськими та американськими партнерами. У коментарях «ТК» Віктор Приходько повідомив, що «Про ТБ» планує спільне виробництво серіалів із Китаєм та Ізраїлем. Також, за його словами, спільно із США компанія готується до зйомок фільму «Бабин Яр» (переговори ведуться з американським продюсером Анатолієм Фрадіком).
«УМГ» співпрацює з чеським продюсером Виктором Вильгельмом (United Distributions) щодо виробництва 118-серійного фільму для жіночої аудиторії, продовження короткометражного 10-12-серійного серіалу для чоловічої аудиторії про хокеїста НХЛ (спільно «УМГ» та J.B.J. Film s.r.o. – Чехія й Канада) та ще 3-4 кінофільмів, серед яких – трилер «Зруб» («УМГ» та чеська WHISCONTI) та історичний детектив «Політ на місяць» («УМГ» та чеська WHISCONTI, за підтримки аерокосмічного агентства NASA, США). «Щодо проекту під робочою назвою «Квест», турецьке міністерство туризму підтвердило фінансування й участь у ньому турецьких телевиробників. Міністерство туризму Болгарії, Об’єднаних Арабських Еміратів та Єгипту заявили про готовність проводити зйомки наступних циклів проекту у своїх країнах, – зазначає Олег Валуйсков, – По «Легенді про Довбуша» ми співпрацюємо з кінокомпанією «Зодіак», співвласник якої – Єжи Гофман».
Схема співпраці з іноземними компаніями подібна до співпраці з телеканалами, де є замовник і виробник продукту. У зв’язку з відмінностями в законодавствах різних країн, за словами Олега Валуйскова, вигідніше перекладати права на продукт на одну з компаній. У кожного проекту є свій замовник – це західна чи українська компанія, які спільно виробляють один продукт. Домовленості щодо розподілу функцій виробника та замовника формуються з урахуванням того, як це вигідніше робити з огляду на оформлення документів. До уваги береться внесок обох компаній.
«Схема, коли ми маємо трьохсторонній чи п’ятисторонній договір, не прижилася, – зазначає Олег Валуйсков. – Бо в різних країнах – різні законодавчі норми і за таких умов робити певний продукт доволі складно. Потрібно, щоб усі права акумулювалися на якомусь замовнику. Якщо ко-продакшном займаються три або більше компаній, то тут теж є генеральний підрядник, який акумулює всі роботи, пов’язані з виробництвом, і є генеральний замовник, на якого покладаються права. Це голлівудська схема, вона дуже прозора – виробник створює продукт, а потім передає компанії, яка володіє правами на дистриб’юцію».
За такої системи українські компанії можуть вдало використовувати ко-продакшн для залучення іноземних інвесторів. «У нас є ко-продакшн партнер у Німеччині, який може на цій території залучати німецькі інвестиції тощо. А нам простіше співпрацювати вже з ним. Такий механізм є набагато ефективнішим за пряму інвестицію з Німеччини в Україну під кіновиробництво», – наголошує Олег Валуйсков.
Однак, ініціативи щодо створення ко-продукту надходять здебільшого від українських телекомпаній: таким чином вони можуть набувати досвіду роботи на європейському рівні та розкручувати українських кіновиробників.
«Якщо компанія виступає як партнер зі співвиробництва у Польщі, Чехії чи Німеччині, то, зробивши 2-3 таких проекти, можна створювати й популярні і рентабельні проекти, розраховані на зарубіжні країни, під маркою вже своєї компанії. Це можливо, але до цього ще треба йти. І тоді ми матимемо експансію українського продукту на інші території. Але сьогодні через голову не перестрибнеш: потрібен час і досвід, щоб перемогти у боротьбі із західними кіновиробниками на їх території», – переконаний Олег Валуйсков.
Але навіть тоді, коли українські виробники, відволікаючись від принад російського ринку, шукають виходів на світовий, закордонні компанії не надто охоче співпрацюють з ними. На це, в основному, впливає загальна нестабільність у країні та проблеми українського законодавства.
«Якщо в Празі знімається десь 20 американських фільмів із великими бюджетами, то в нас великий проект знімається один раз на 2-3 роки, – наголошує Віктор Приходько. – Наша країна виявилася неготовою до міжнародного співробітництва за багатьма параметрами. Багато проблем пов’язані з тим, що в нас мало людей розмовляють англійською, мають досвід роботи на новітніх технологіях. Ми для іноземців – країна некомфортна. Поганий зв’язок, недієве страхування, погані дороги, необов’язковість людей, які можуть на півгодини запізнитися на зустріч тощо. Все це сприяє тому, що іноземці не хочуть робити з нами кіно».
За словами продюсера «УМГ» Сергія Галетія, співвиробництву з іншими країнами в першу чергу заважає те, що наразі в Україні не ратифікована Європейська конвенція про спільне кіновиробництво: «Юрій Богуцький, ще будучи міністром культури, 2004 року у Страсбурзі підписав конвенцію. Але парламент її ще не ратифікував, оскільки не було подання. І, відповідно, ми не є для інших європейських держав легітимним партнером для спільного кіновиробництва. Люди не можуть взяти у своїй державі гроші під спільний з Україною проект, бо не можуть вступати в контракт із країною – нелегітимним партнером. Росія, Грузія, країни Прибалтики ратифікували конвенцію ще 10 років тому».
Наступною проблемою є скасування пільг, які дозволяли виробникам теле- й кінопродукції відносити кошти на виробництво до валових витрат. Як уже повідомляла «ТК», у бюджеті на 2007 рік призупиняється дія пункту 2.19 та змінюється формулювання пункту 2.18 статті 5 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств».
Див. проект № 2481
1) «підпункт 5.2.18 викласти у такій редакції:
«5.2.18. Суми коштів або вартість майна, добровільно перераховані (передані) для цільового використання з метою виробництва національних фільмів (у тому числі анімаційних) та аудіовізуальних творів на користь резидентів, але не більше 10% оподатковуваного прибутку попереднього податкового періоду»;
2) «підпункт 5.2.19 – виключити»;
3) «абзац шостий підпункту 8.1.3 пункту 8.1 статті 8 – виключити».
«Якщо ці витрати не будуть відноситися до валових, то українські компанії будуть змушені компенсувати їх у майбутніх періодах і шукати кошти, щоби сплатити «калькуляційний» податок на прибуток. Це призведе до того, що компанії матимуть подвійне навантаження і тим самим знизяться їх фінансові можливості щодо виробництва фільмів», – наголошує Сергій Галетій. Доволі сумнівною, на його думку, є й дієвість підпункту 5.2.18, що мав на меті залучати інвестиції в аудіовізуальний сектор. Перш за все через обмеження коштів у 10% встановлене в законі. За його словами, у РФ не лише не обкладались податком зовнішні джерела, але і реінвестиції кінокомпаній були звільнені від податків.
Також, за словами Сергія Галетія, сам механізм участі держави у фінансуванні кіноіндустрії через систему держзамовлень є недієвим та консервативним: «Інколи й сама держава не може виступити у спільній постановці, бо в неї гроші ідуть як держзамовлення і наявна тендерна процедура видачі грошей. Дуже багато країн зацікавлені в іноземних знімальних групах. Оскільки долар, вкладений у кіно, – це ще три долари, вкладені в економіку. Класичний приклад – фільм «Володар перснів», після зйомки якого збільшився і досі не зменшується потік туристів у Нову Зеландію. І таких прикладів багато. І, відповідно, економіка отримує гроші. Але в Україні жодне державне відомство не займається управлінням кінематографічною галуззю».
Таким чином, ми стикаємось із неоднозначною ситуацію одновекторного українського ко-продакшну.
Відсутність стратегії управління кінематографічною галуззю звужує можливості українського співвиробництва, яке через законодавчі колізії має реалізовуватися за допомогою низки заплутаних схем, а це робить вітчизняні компанії нерівноправними партнерами для європейського співтовариства. Межі українського ко-продакшну достатньо вузькі і зводяться переважно до постійної співпраці з Росією, ринок якої є пріоритетним для вітчизняних кіновиробників (навіть більш пріоритетним за національний).
Наявність такого ринку, де український продукт може посідати суттєві позиції, робить необов’язковим складний і ризикований пошук партнерів за західними кордонами.
Попри це, українські виробники шукають можливостей співпраці з різними іноземними компаніями. І якщо сьогодні це здебільшого проявляється у купівлі міжнародних форматів, то, як показує наш невеличкий огляд, з часом можна очікувати розширення її кордонів. Принаймні, є бажання українських компаній виходити на широкий ринок.
Катерина Котенко, виконавчий директор Індустріального телевізійного комітету (ІТК):
– В Україні телевиробники – це українські телекомпанії і продакшн-студії. Зараз, згідно норм Закону України «Про телебачення і радіомовлення», іноземці не можуть бути засновниками телерадіоорганізацій. Також законодавці хочуть запровадити норму, згідно якої іноземці не повинні мати в українських телерадіокомпаніях більше 35% власності.
Думаю, це основні законодавчі норми, які заважають приходу іноземних інвестицій до нашого телевиробництва. Зазначу, що ці норми існують тільки для телевізійного ринку, адже вважається, що телебачення і радіомовлення є особливим ринком, оскільки використовується власність держави – обмежений радіочастотний ресурс, до того ж ТБ – найбільш дієвий механізм впливу на громадську думку. Для решти ринків такі відносини регулюються Цивільним кодексом, і там ці норми стосовно іноземних інвесторів набагато лояльніші.
Звісно, зарубіжні компанії можуть створювати дочірні підприємства в Україні. Але не має значення, яким чином вони управлятимуть тут своїми медіаактивами на першому, другому рівні, чи через дочірні підприємства. Це вже питання оподаткування й економічної доцільності. Але потрібно, щоб іноземна компанія мала зрозумілу схему, за допомогою якої вона матиме можливість прозоро управляти тут своїми медіаактивами.
До того ж, іноземним інвестиціям, на мою думку, заважає доволі непрозора система співпраці з контрольно-ревізійними органами: починаючи з видачі ліцензій і закінчуючи переходом на цифрове мовлення, яке незрозуміло як буде відбуватися. Не додає бажання інвестувати в нашу телегалузь і непослідовність з боку держави – невідомо, які перепони вона поставить завтра.
Окрім цього, сьогодні ми маємо дуже високі квоти на розміщення в ефірі національного продукту. Ці високі квоти заважають українським телекомпаніям заробляти гроші на продажу свого продукту – адже, крім України, такий продукт збувати немає куди, оскільки збільшуються витрати на його дублювання, переклад і т. і. Звичайно, це не стимулює бажання ані українських, ані зарубіжних продакшн-студій і телекомпаній виробляти таку продукцію (тобто, україномовну. – «ТК»).
Хоча в України є всі можливості стати потужним гравцем на світовому ринку теле- і кіновиробництва хоча б із точки зору використання її ландшафтів і павільйонів у якості знімальних майданчиків.
Звичайно, телеіндустрія намагається позбутися тих перепон, що існують сьогодні. Ми боремося, наприклад, за те, щоб заборона іноземцям бути засновниками ТРО не стосувалася хоча б тих компаній, у яких нерезиденти країни були засновниками ще до прийняття цієї норми закону. Також телеіндустрія готова лобіювати підвищення квоти власності іноземцями з 35% до 40-60%, як це є в інших державах.
Щоправда, треба визнати, сьогодні індустрія прикладає не дуже багато зусиль для залучення іноземних інвестицій у теле- і кіновиробництво. Окремі компанії якимось чином вирішують це для себе, але казати, що індустрія робить планомірні кроки, – зарано. Я вважаю, що нам потрібно об’єднувати свої зусилля і в цьому питанні.
