Епізод перший. Хабаровський край Росії нещодавно спіткала страшна повінь. Жахливі кадри наступу води, геть затоплених сіл та міських вулиць ми вдосталь бачили в новинних випусках українських телеканалів, а повідомленнями, що нагадували воєнні зведення, та ще й із численними фотографіями, рясніли друковані та інтернет-видання.
І тут до журналістів немає й не може бути жодних претензій: повінь на російському Далекому Сході було висвітлено повно й цілком адекватно події. Наголошу: на російському Далекому Сході.
Річ от у чім. Протягом багатьох сотень кілометрів ріка Амур править за кордон між Російською Федерацією та Китайською Народною Республікою: лівий її берег є російським, правий - китайським. Лише трохи вище від Хабаровська кордон повертає на південь від річища Амуру, й ріка стає внутрішньоросійською. Відстань від Хабаровська до найближчого населеного пункту Китаю, селища Фуюань - близько 65 кілометрів.
Тим часом репортажів про повінь на китайській території особисто мені бачити не доводилося. Якщо вони й були, то в геть мізерній кількості - рівно в такій, щоб загубитися й не привернути до себе жодної уваги. То, може, Амур розлився от саме в Хабаровську, там, де Китаю вже нема? Нібито ж ні: були й повідомлення, й репортажі про повінь у російському Благовещенську, а якраз напроти цього міста, на іншому березі Амуру, розташоване китайське місто Хейхе. То, може, правий, китайський берег Амуру є гористим і неприступним для води? Теж нібито ні: от як виглядає Благовещенськ із Хейхе, а от як виглядає Хейхе з Благовещенська. Ніяких неприступних гір на китайському березі начебто немає.
А чи, може, повінь у Китаї - менша катастрофа й менше випробування, ніж така сама повінь у Росії? Може, китайцям вона заподіяла менше страждань? Ну, не міг же Амур розливатися лише в бік одного з берегів, ніяк не міг.
Тож залишається єдине пояснення: наші журналісти вважали повінь у Китаї за неважливу й нецікаву для української аудиторії - попри те навіть, що на китайському березі Амуру живе в кілька разів більше людей, ніж на російському. Звісно, можна навести пояснення: матеріали про повінь у Росії - от вони, в інтернеті, сотнями - з фотографіями й відеокадрами, й усі зрозумілою мовою, що не потребує ані перекладу, ані зусиль для розуміння. Але, по-перше, це саме той випадок, коли пояснення не є виправданням. А по-друге, й найцікавіше: у російських ЗМІ повідомлення про повінь у Китаї були! Російською мовою! Так, у російських медіа кількість повідомлень про повінь у Росії й у Китаї була неспівмірною. Але від росіян і не можна було вимагати іншого: біда вдома й біда в сусіда - це все ж різні речі.
Натомість, за логікою речей, для українських ЗМІ повінь у Росії та Китаї - речі якщо й не співмірні, то не до такої ж міри, щоб нехтувати Китаєм зовсім! Мало не більше, ніж самі росіяни! То, може, недаремно в ефірі «Інтера» з'явилася була реклама книги «про нашу природу від Криму й до Тихого океану»? Свідомо чи ні, але матеріали про повінь на Далекому Сході, як і загалом «механічні передруки» з російських джерел, втовкмачували українцям, що Росія - це «наш світ». А чи що Україна - це «русскій міръ».
Епізод другий. Вірменія оголосила про намір вступити до Митного союзу. Про це широко сповістили українські ЗМІ. Здебільшого з посиланням: «Про це заявив президент республіки (виділення моє. - Б.Б.) Серж Саргсян». Оце слово «республіка» безпомилково вказує на першоджерело всіх повідомлень - адже це в Росії й саме в ній і досі пострадянські країни звуть не інакше як «республіками», й дарма, що переважна більшість цих країн за своїм державним устроєм де-факто республіками й близько не є: зрештою, короля Малайзії та Папу Римського теж обирають (а колись обирали новгородських князів, польських королів, та й українських гетьманів), хоча жодна з цих держав зватися республікою не претендує й не претендувала.
Ще українські ЗМІ широко сповістили, що Євросоюз призупинив просування Вірменії за програмою Східного партнерства. І це все правильно. От тільки як сприйняли ці події в самій Вірменії? А в численній європейській та північноамериканській вірменській діаспорі, яка фактично й дотепер є донором Вірменської Республіки? Як, зрештою, членство Вірменії в Митному союзі виглядатиме з суто технічного боку? Адже Вірменська Республіка не має кордонів із жодною країною МС та не виходить до моря; вона є затиснутою між Азербайджаном (із яким перебуває у стані війни), Грузією (яка не має дипломатичних відносин із Росією), Іраном (із вельми специфічною зовнішньою політикою) й Туреччиною (з якою Вірменія не має дипломатичних відносин), при цьому транспортне сполучення здійснюється лише з Грузією.
Відповідей на жодне з перелічених запитань в українських ЗМІ не знайти, основоположної інформації з цієї проблеми не отримати.
Епізод третій. Євросоюз різко заявив про неприпустимість тиску Росії на країни Східного партнерства. Про це наші ЗМІ теж акуратно сповістили. А далі? А далі виглядало так, що «країни», у множині, - це про Україну й лише про неї. Так, побіжно згадували, що йдеться ще про Грузію та Молдову. От тільки в чому виявляється тиск Росії на них? Чого Росія від них прагне й як цього хоче домогтися? А які процеси відбуваються в цих країнах - на рівні держав і на рівні суспільств? Не п'ять років тому, а зараз і саме зараз? Знову ж таки, відповідей на ці запитання в українських ЗМІ шукати марно.
Як, зрештою, виглядають справи у Придністров'ї - адже ця територія може стати великим каменем спотикання, бо внаслідок євроінтеграції України та Молдови вона перетвориться на замкнений анклав? І Росія битиметься за свій плацдарм, не шкодуючи зусиль і не гребуючи засобами. То як придністровці налаштовані? Масово приймати молдовське громадянство, щоб отримати вільний доступ до Європи? А чи стояти до останнього?
Тут ситуація й зовсім дивна. Кишинів до Києва ближчий, ніж Харків, Одеса або Львів. Переважна більшість молдован вільно володіють російською мовою, не бракує в цій країні й російськомовних ЗМІ. Але Молдова залишається для українців цілковитою terra incоgnita. За радянським (і нинішнім російським) звичаєм: мовляв, ми велика держава, й усілякі «незначительные» держави нас не цікавлять?
А що ж виходить? А виходить, що «завдяки» нашим ЗМІ українці йдуть до Європи з заплющеними очима, нічого не знаючи не те що про світ, а навіть про найближчих сусідів. Навіть за ситуації, коли між Україною, Молдовою та Грузією (й, зокрема, між суспільствами цих країн) конче потрібними були би солідарність та взаємна підтримка.
Фото - http://loveopium.ru
