Загалом, у його персональному режисерському реєстрі близько трьох десятків картин. І саме цей режисер свого часу відкрив для великого кіно Володимира Машкова, Олену Корікову. А його колись відкрив Леонід Биков, запросивши на роль Смуглянки у фільм «У бій ідуть одні «старики». Однак...
Однак це окрема історія, про яку гість редакції DT.UA - режисер без титулів, але з ім'ям, Анатолій Матешко - розповість докладно. Чому режисер вирішив залишитися в Україні, не промінявши Київ на комерційні переваги Москви? Чому вирішив зняти дитячий фільм українською мовою, не злякавшись ризиків у прокаті? Що думає про нинішню «акторську школу» в Україні? Про це і не тільки наша розмова «на три серії».
Перша серія. «Трубач» і друг Мадонни
- Анатолію, поки що незрозуміло, чого більше у вашому пориві знімати для прокату дитяче кіно українською мовою. Альтруїзму? Патріотизму? Чи просто підфартило з фінансуванням?
- Дитяче кіно в Україні - неорана цілина. По суті, наша країна взагалі ніколи цілеспрямовано й не створювала дитячого кінематографу. Так, були фільми Євгена Шерстобитова. Були успішні картини Радомира Василевського на Одеській студії. Але, погодьтеся, найчастіше за цим зчитувалася ідеологічна спрямованість. Переважно ті картини - російськомовні. У них - прорадянське сценарне підґрунтя.
Тому колись треба починати знімати наше кіно для наших дітей.
У фільмі «Трубач» якраз важлива складова. Українська мова. Більше того: пісні українською мовою.
- Це буде мова «університетських лекторів»? Чи мова вулиць, тобто жива мова?
- Звичайно, жива. Адже навіть успішний дубляж популярних анімаційних стрічок («Тачки» і т.д.) довів свою спроможність.
Українську мову сприймають у дубльованих фільмах захоплено. То чому її не мають сприйняти добре, власне, в українському сюжеті, в національному фільмі?
Хочете, відкрию один секрет?
- Скажемо «не хочемо» - ніхто не зрозуміє.
- У»Трубачі» в ролі одного з головних героїв мав зніматися учасник знаменитої групи Gogol Bordello - Євген Гудзь.
- Близький друг Мадонни?
- Так, і це не спонтанна ідея. Музику для «Трубача» написав Сергій Рябцев, один із учасників групи Гудзя. І все було б чудово. Адже історія екранного героя перегукується з історією самого Жені. Але на жаль.
- Мадонна не відпустила?!
- Не збіглися графіки. Виробництво художнього фільму в системі державного фінансування передбачає свої строгі терміни. На щастя, з композитором Рябцевим ми давно знайомі. І почали працювати ще до запуску проекту.
- Ваш «Трубач» вийде в жанрі мюзиклу?
- Тільки почавши докладно знайомитися з технологіями кіномюзиклу, очікувано з'ясував: ми перебуваємо в кам'яному віці, порівняно з тим, що відбувається в цьому жанрі в усьому світі.
Було складно організувати процес. Довго шукали творчу групу. Розмовляли з різними хлопцями з музичного середовища.
Потім з'ясувалося, що «мова» в нас різна. У них свої кліше і своє бачення, «як» треба писати сучасну музику для сучасного російського ринку.
Наприклад, один композитор мені відразу заявив, на якій секунді він може вибити у глядача сльозу, якщо звучатиме той або інший трек.
Але, розумієте, ремесло - це добре, а ще краще - творчість.
Одне слово, довелося аранжування робити в Нью-Йорку. І це виявилося дешевше.
- Бюджет фільму, як відомо, 16 млн грн. Судячи з синопсису, тема картини лірична, а мотив - виховний. Тобто це, в хорошому сенсі, «добре радянське дитяче кіно». Але чи «поведеться» на нього наш масовий підліток - з попкорном у зубах і комп'ютерними монстрами перед очима? Нинішнє покоління, на жаль, не завжди відгукується на ліричні інтонації в кінематографі.
- На це слід зважати. Правда, «боротися» з цим не можна. Але треба приймати сьогодення таким, яким воно є. І те, що свого часу сказав Сергій Ейзенштейн - «кіно як монтаж атракціонів», - тепер і спостерігаємо повсюди в різних «форматах».
А вже коли ти виходиш за рамки «монтажу атракціонів», то потрапляєш у вузьку колію арт-хаусу.
Однак, знаєте, мені цей шлях не цікавий. Все ж таки кіно - масовий продукт для масового глядача.
...Сьогодні в Україні ми переживаємо важкий період пошуку «рецептів»: як привабити публіку в кінозал на вітчизняний фільм? Чим захопити українського глядача, володіючи не дуже розвиненим ресурсом національного кіновиробництва (маю на увазі кінотехнології, бюджети)?
При цьому спеціалісти в нас є, актори - чудові.
І навіть каскадерів не треба далеко шукати.
Однак коли починаєш «освоювати» жанр того ж таки кіномюзиклу, доводиться винаходити колесо. З одного боку - цікаво, з іншого - усвідомлюєш, наскільки ж далекі ми від європейського контексту.
- Кілька слів про сюжет «Трубача». Щоб читач - майбутній глядач - зацікавився...
- Наш герой, 13-річний хлопчик Коля Соколов (Льоня Шевченко) із задоволенням грає в оркестрі, творить музику. Він має виступити на конкурсі зі своєю авторською мелодією. Напередодні конкурсу його любимий педагог (Олексій Горбунов) ламає ногу. На його місце приходить погана людина (Володимир Горянський). І намагається все зруйнувати. І, здається, хлопчик втрачає свою мрію...
- Справді, добродушна радянська кіноісторія в дусі Ролана Бикова...
- Цього хлопчину, коли він опиняється на вулиці, почув відомий музикант. Він купує його мелодію, дарує хлопчику інструмент. Історія, можливо, невигадлива. Але світла, людяна.
Сюжет нам дав привід «поваритися» в музичному середовищі. Відчути цей світ.
Це має бути кіно для дітей і батьків.
А діти в нас талановиті. Київський хлопчина, наш герой, не музикант. Але вже справжній цікавий актор.
Готуючись до проекту, діти три місяці ходили на танці, музикували.
Згодом трьом із них запропонували брати участь в оркестрі. Вони досі (навіть після зйомок) цим займаються.
З творчою групою одного разу відвідав репетицію цього дитячого оркестру. Півтори години їх слухали. А потім вийшли звідти й кажемо одне одному: «Виникло відчуття, наче в церкві побували».
- Окрім дітей, у вас і зірки задіяні...
- Про Горбунова й Горянського я вже сказав. А ще грає Нонна Гришаєва. Вона знає українську. Сама ж одеситка. Навіть на думку не спадало, щоб її озвучила інша актриса. Чудова актриса Київського Молодого театру Римма Зюбіна грає директора музичної школи.
Зараз фільм на завершальній стадії. Звершено перший чорновий монтаж.
- І все ж які перспективи прокату дитячого фільму в Україні? Чи не злякають дистриб'юторів лірика і труба, аіноземців - українська мова?
- В Одесі, коли ми показували тізер картини, росіяни зацікавилися. І українські прокатники кажуть, що є потреба в такій продукції. Західним дистриб'юторам це менш вигідно, оскільки потрібні додаткові кошти на переозвучку тощо.
Але, повірте, в цій історії для мене принципове інше. Зробити український фільм українською мовою - для дитячої аудиторії в нашій країні.
Прокат (приблизно) стартує 2014-го під час весняних канікул.
А з приводу сприйняття? Точно сказав Юрій Андрухович: для кіно важлива внутрішня ситуація в країні, щоб сам український глядач захотів (!) бачити своє національне кіно. В багатьох із нас словосполучення «український блокбастер» давно викликає посмішку... Адже необхідне бажання самих українців дивитися «про себе».
Пригадуєте, як із серіалами було? Спочатку дивилися бразильські. Потім перемкнулися на вітчизняні: подивитися «про себе».
І знаєте, в чому ще парадокс? 20 років в Україні казали: «Немає національного кіно!». А тут прийшов президент Янукович - і розпочався якийсь рух...
Парадокс? Не хочу оцінювати конкретних українських політиків. Однак треба спиратися на факти.
- Якщо сьогодні не мати в «сателітах» держави-фінансиста, чи реально знайти в Україні (на прокатне кіно) інвестора? Чудовий сценарій про трубача написала ваша дружина Анастасія Матешко. А самостійно ви намагалися шукати якогось олігарха під цей проект?
- Річ у тому, що знайти сьогодні спонсора в Україні на українське кіно - нереально. Більше того: якби навіть у мене були великі гроші, то, можливо, я б їх теж не вклав. Хіба тільки якщо нікуди подіти. Та й то зі спортивного інтересу: окупиться чи ні?
В Україні спонсору часто нецікаві такі вкладення. Багато хто не вбачає в цьому сенсу, віддачі, престижу. Іміджевого підґрунтя.
У Росії, здається, цей період минув. Там вибудувалися інші відносини між кіновиробником, інвестором та державою.
Правда, ні інвестор, ні режисер не вирішать однієї з глобальних проблем сучасного кіновиробництва. Проблеми якісних сценаріїв. Їх в усьому світі не так багато. Я ось читаю безліч сценаріїв: російських, українських. І усвідомлюю: написати нормальний якісний текст для кіно - колосальна проблема.
Мабуть, ви помітили, що сьогодні у плані сценарної майстерності стали цікавішими американські серіали, ніж прокатне кіно США. Можливо, причина - у недавньому бунті голлівудських сценаристів? Чимало їх пішло на ТБ. І американське телекіно - у сюжетному плані - сьогодні справді може дати фору кіно прокатному.
Друга серія. «Генеральська невістка» і «Буржуй»
- Згадаймо «золоті часи» кінця 90-х, коли вийшов ваш «Буржуй» за сценарієм Юрія Рогози. Тепер же вас ідентифікують із цим фільмом?
- Так, досі. Особливо старше покоління. У Москві одна жінка якось мені сказала: «Ви врятували мені життя цим фільмом!»...
Свого часу серіал став рейтинговою бомбою. І на каналі «1+1» в Олександра Роднянського, і в Росії на НТВ. Зі сценаристом Юрієм Рогозою ми згодом зробили телефільм «Дурдом».
- А що скажете про письменниць - Донцову, Устинову, Улицьку, твори яких екранізували? Усі вони популярні, але дуже різні.
- За творами Дар'ї Донцової зробив два сезони «Даші Васильєвої» з Ларисою Удовиченко.
Дар'я - дуже позитивна людина. Була в нас одна зустріч перед запуском. Вона одразу ж заперечила саму можливість втручання в кінопроцес. І тут-таки обмовилася, що одного разу спілкувалася з другом Борисом Акуніним, який намагався впливати на екранізацію свого «Азазеля», а в результаті все одно залишився незадоволеним.
Отож Донцова прислухалася до досвіду друга. Ми пили чай, каву. Вона згадувала, як стала письменницею. Як серйозно хворіла. А потім раптом... просто сіла за стіл і почала писати. Спочатку, каже, домашні над нею підсміювалися. А згодом, коли вона побудувала будинок, коли діти стали вчитися за кордоном, коли вона змогла жити за письменницькі гонорари, почали ставитися до її діяльності з пієтетом - як до годувальниці.
Інший письменник і інша людина - Тетяна Устинова, чудова, талановита.
Людмила Улицька - взагалі одна з моїх найулюбленіших письменниць. Це справжня московська інтелігенція, без «понтів». Адже чим значущіша людина, тим простіше з нею розмовляти. Згодом, коли вийшов мій фільм «Жінка для всіх», за сценарієм Улицької, вона добре відгукнулася про картину.
- А є у вас якийсь текст - у голові, в душі, що хвилює й напрошується: екранізуй мене!
- Думаю про тексти Ліни Костенко. Люблю її «Марусю Чурай». Цікава і її проза - «Записки українського самашедшого». Читав Сергія Жадана. Чудово пише, але там є заданий елемент негативу стосовно дійсності.
Взагалі, мені цікава хороша українська література. З російських? Захопився певний час акунінською «Пелагеєю». Але, як відомо, ця історія вже екранізована.
- Ви - український режисер, який давно й активно робить телепродукт (серіали, ТБ-муві) для телеканалу «Россия». Не сприйміть як безтактність, але чи не відчуваєте якоїсь «дискримінації» у системі оплати? Адже всім відомо, що своїм, місцевим, платять більше, а нашим - менше?
- На цю тему можна було б поговорити. Більше того, чесно зізнаюся, у мене є можливість жити й працювати в Москві за хороші гроші. Денис Євстигнєєв неодноразово пропонував проекти. Інші продюсери часто пропонують сценарії.
Взагалі, це ціла історія взаємин...
Але вже краще отримуватиму менше, але жити хочу тут. У Києві, в Україні.
Це навіть не тема якогось загостреного патріотизму. А тема мого зв'язку з Києвом. І, скажемо так, це відчуття комфорту.
Москва - складне місто. Там інший клімат. Там навіть знімати кіно - менш комфортно, ніж у нас. Хоча, працюючи в Росії, проїхався чудовими місцями - по Золотому Кільцю, побував на батьківщині Толстого, Єсеніна.
Однак у Києві мені легше, навіть у плані енергетики.
Та й потім, як ви знаєте, російським продюсерам значно вигідніше, щоб для них знімали тут, у нас.
- Тоді згадаймо про українських акторів, які знімаються у ваших фільмах. Ось, наприклад, Катерина Кістень із Київського театру на Печерську. Сьогодні одна з найпопулярніших у телекіно.
- До речі, я її колись і відкрив для екрану. Побачив на курсі Миколи Рушковського, на іспиті. І відразу звернув увагу. Характерна, цікава. Вона зразу вирізнялася в уривку, який грала.
...У принципі, в різних сценаріях є різні ролі, що їх московські продюсери віддають українським режисерам ніби «на відкуп». Мовляв, твій вибір: кого бачиш у цій ролі, того й запрошуй. І коли в кадрі з'являються такі українські артисти як Катя Кістень, Римма Зюбіна, Андрій Самінін, Віталій Салій, Олеся Жураковська, Анастасія Сердюк, Олексій Зубков, вони тільки прикрашають фільм.
- Ви ніби торкнули тему «покоління» у нашому театрі-кіно. Згадані артисти - це і є «невтрачене» покоління? Що могли б сказати про нашу нинішню акторську «школу»?
- В Україні багато різних стенань... З різного приводу. З приводу театру. З приводу кіно. Отож із приводу українського кіно... Його потрібно не «рятувати», а знімати.
А щодо «кризи» акторської школи? Тут погоджуся. Але якщо є такий педагог, як Микола Рушковський, то помітні і його прекрасні учні. Та ж Кістень, багато інших.
Але сьогодні на майданчик приходить уже інше покоління, 20-річні. Вони більше розкуті. Є серед них цікаві. Але з ними багато клопотів. Бо не завжди внутрішня свобода в людині - запорука успіху того чи іншого образу. А щойно даєш акторові повну свободу - він або починає повторюватися, або часто не зістиковується з персонажем і ситуацією. На жаль, інколи й найкращий актор може виглядати по-дурному.
З-поміж вітчизняних артистів - цікавих і перспективних - ще раз згадаю Андрія Самініна з Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. У фільмі «Бабине літо» він працював з Іриною Пеговою. У них було два епізоди. Отож вона ходила й дивилася, як за 12-годинний знімальний день Андрій жодного разу «не вийшов з образу»! Просто сидів у цьому своєму образі. Це дивно. Талановитий Віталій Салій зіграв у мене одну зі своїх перших ролей у кіно. Мені здається, не до кінця розкритий у кіно актор Театру імені Івана Франка Анатолій Гнатюк. Хотілося б з ним надалі попрацювати.
- Можете сказати, який із ваших телефільмів мав позахмарний рейтинг на російському або на українському ТБ? Звісно, вже після успіху «Буржуя».
- Так, скажу. Уявіть, це одна з останніх картин - 4-серійна «Генеральська невістка» з Ларисою Кадочниковою. Там справді були якісь позахмарні показники. І продюсери мене «не відпускають»: хочуть, щоб знімав «ще».
Для мене не було принципово, щоб одну з головних жіночих ролей зіграла відома українська актриса.
- Російські замовники відразу відгукнулися? Чи з їхнього боку були свої варіанти актрис? Ну, наприклад, Тализіна або Лужина? Або Тамара Сьоміна?
- Бувають різні моменти. Але хотілося представити в характерній ролі саме Ларису Валентинівну Кадочникову. Оскільки на екрані вона давно не заявляла про себе в ролях такого плану.
Щоб затвердити її в цей фільм, я пішов навіть на кінопроби. «Ларисо, - кажу, - хочу зробити проби!». Вона не стала заперечувати. І на майданчик прийшла приголомшлива молода жінка з внутрішнім драйвом.
Ми зразу зробили чотири сцени. Російські продюсери, побачивши ці проби, просто ойкнули.
Робота над телефільмом - тяжка праця. Наприклад, Лариса Валентинівна грала на день сім, а то й дев'ять сцен. Не кожен 20-річний актор витримає таке навантаження! А вона витримувала. Тому що людина творча, дисциплінована. І усвідомлює реалії сучасного телевізійного виробництва.
- У принципі, як часто продюсер тисне на режисера, нав'язує того або іншого артиста? Хоча режисерський вибір і міг би бути точнішим-цікавішим у конкретному сценарії?
- Це звичайні речі. Знімали, наприклад, фільм за сценарієм Валентина Азерникова «Весна в грудні». І на головну жіночу роль продюсери запропонували актрису МХТ Дашу Мороз. Хорошу актрису...
- ...Вона якраз, на жаль, не може похвалитися артистичною чарівністю.
- Це суб'єктивно. Проте я зателефонував Даші. І вона зізналася: «Це не моя роль». Однак я розумію, що відмовитися не може, оскільки акуратно веде політику стосовно телеканалу. Різне може бути. Сьогодні відмовляєшся ти. А завтра відмовляються від тебе.
Врешті-решт, у фільмі зіграла Катерина Климова.
- Послухайте, погодившись знімати «Трубача», ви ж відмовилися від якихось поточних вигідних російських серіальних пропозицій? І, мабуть, це незрівнянні гроші.
- Це свідомий порух душі. Щойно потрапляєш у якийсь «тунель» - ти ж все одно хочеш рано чи пізно з нього вибратися. Жили при «совку» - хотіли вибратися. Зараз живемо в період «глобалізації» (всі в одному «Макдоналдсі») - а все одно хочемо звернути вбік, виявивши своє індивідуальне начало. Так і з цим фільмом...
- А може, це просто втома від серіалів?
- Є й утома. Але якщо знаходиш цікаві сюжети, такі як у Валентина Азерникова або Олексія Рибалка, то знову входиш у ту саму річку.
Третя серія. «Старики» та інші
- У 1973-му ви знімалися в Леоніда Бикова у фільмі «У бій ідуть одні «старики». Але прізвища вашого в титрах немає! Залишилося лише обличчя у двох епізодах. Хоча нібито мали грати одну з головних ролей - знаменитого Смуглянку.
- Справді, дев'ятнадцятирічним я почав зніматися у Леоніда Федоровича. А паралельно мене затвердили в картину «« режисера Ігоря Вєтрова - про «проблеми» радянських старшокласників.
Фільми створювалися практично паралельно. «Земні та небесні пригоди» знімалися в Чернігові (я - у ролі поганого хлопця). І треба було терміново їхати до Бикова. А мене не відпускають!
Минає час. І мене вже не кличуть до Бикова. Тому що в ролі Смуглянки знімається Сергій Подгорний...
...Відтак, у «Стариках» і залишилося лише кілька уривків із моєю участю. Але без прізвища в титрах.
Колись для мене ця історія була що трагедія. Втратити такий фільм! Адже в «Земних та небесних пригодах» мене ніхто не помітив. І фільму ніхто не помітив.
Однак із часом почав ставитися до цієї ситуації як до певного провидіння Господнього. Можливо, мене «хтось» забрав зі знімального майданчика Бикова? Бо у 20 років стати всесоюзно відомим... І як би потім склалося життя? Навіть не знаю.
- Яким запам'ятали Бикова?
- Приголомшлива людина. Запам'ятався мені як незвичайний оратор. Міг вийти на сцену - і довго-добре говорити. Ще студентом я ходив на зустрічі з ним у переповнений Жовтневий палац. І він там дві години тримав аудиторію.
Він же актор неймовірний.
А в житті, на майданчику - дуже скромна людина.
Розмовляв тихо. При цьому в роботі усе в нього було вибудувано чітко. Тож мені вистачило п'яти знімальних днів роботи з ним. Побачив, як з ранку до вечора він ходив у військовій формі, сам і літак водив. Правда, по землі.
- Можливо, мало хто знає, що свій перший повний метр - фільм «Зелений вогонь кози» - ви знімали за сценарієм сина Володимира Висоцького...
- З Аркадієм ми зустрілися трохи раніше. Коли я ще знімав свій короткометражний дебют «Чорна яма» (1988р.). А після цього був уже й «повний метр». Він хороший сценарист. Навчався у ВДІКу на сценарному. Викладав. Певний час ми з ним досить тісно спілкувалися. Зараз він, як і раніше, активно працює над сценаріями, телепроектами. Але, можливо, на відміну від брата Микити, Аркадій більш закритий і непублічний.
- У своєму дебюті («Зелений вогонь кози»), по суті, саме ви й відкрили для кіно Володимира Машкова. Принаймні у його фільмографії цей фільм значиться першим.
- Володя Машков працював в «Табакерці». Я подивився спектакль «Матроська тиша», абсолютно приголомшливий. Володя зразу тоді сказав: гратиму тільки головну роль. І зіграв. А 1990-го, коли за сценарієм Аркадія Висоцького я знімав фільм «Ха-бі-асси», на головну роль затвердили Олену Корікову. То був її дебют у великому кіно.
Тепер деякі друзі з приводу цих «похресників» (а ці актори сьогодні стали одними з найбільш затребуваних і високооплачуваних) жартують: то вони тобі «відстібають»? Ну звісно - ні!
- Ваша сестра, чудова українська кіноактриса Ольга Матешко, що колись прославилася роллю Зої у биковських «Стариках», сьогодні все ще в Америці?
- В Ольги американське громадянство. Але знімається і тут, в Україні. Ми підтримуємо її, щоб вона була у професії. Знімалася в моїй «Генеральській невістці», у картинах свого сина, Сашка Ітигілова, - «Медове кохання», «Горобини грона червоні», «Куплю друга», в інших фільмах.
Вона дуже любить Україну, Київ...
- ...про Київ. За останні років десять він став глобальним знімальним майданчиком для російських і українських продакшнів. Чи не тісно вам усім тут?
- Знаєте, а Київ же вже практично не можна знімати! Принаймні історичний - справжній - Київ відтворити неможливо. Для певної «епохи» у тому чи іншому кіно ще залишаються Львів, Одеса, Чернівці. Невеликі містечка в Західній Україні. Але справжній Київ з кожним роком - як у кіно - минаюча натура.
З ДОСЬЄ DT.UA
Анатолій Матешко народився в Гостомелі (Київська область). Закінчив акторський факультет Київського інституту імені Карпенка-Карого та Вищі курси сценаристів і режисерів у Москві. Як актор відомий за фільмами «Земні та небесні пригоди» (1974), «Весь світ в очах твоїх» (1977), «Суворе чоловіче життя» (1977), «Наталка-Полтавка» (1978), «Швидше власної тіні» (1980), «Інспектор Лосєв» (1982) та ін. Режисерські кінороботи: «Зелений вогонь кози» (1989), «Ха-бі-асси» (1990), «Жінка для всіх» (1991), «День народження Буржуя» (1999), «Даша Васильєва» (2003), «Міф про ідеального чоловіка» (2005), «Подруга особливого призначення» (2005), «Дурдом» (2006), «Генеральська невістка» (2013). Остання в часі телепрем'єра - «Камінний гість» із Машею Шукшиною в головній ролі.
Олег Вергеліс, Катерина Константинова, «Дзеркало тижня. Україна»
Фото - http://gazeta.dt.ua
