Співвітчизники дивують системно й регулярно. Згідно з липневим опитуванням компанії GFK Ukraine, найпопулярніша радіостанція серед жителів столиці (це серйозна вибірка) - «Шансон» (там, де «Владимирский централ» і «ветер северный»). Вона охоплює 33% київської аудиторії. І це помітно. У спину «Шансону» дихає безсмертне «Русское радио». Отже, барабанні перетинки вагомого сегмента жителів столиці наглухо забиті збірним «тампоном» стражденних голосів С.Михайлова, Є.Ваєнги, М.Шуфутинського, М.Круга, дружини Круга. І решти «лісоповалу». Тут-таки, недавно, як багатьом відомо, рішенням нашого верховного «хуралу» в ранг «народного України» зведено й виконавця місцевого шансону, автора твору «Вы конечно не б...». 

Одним словом, «вы хочете песен? 
Их есть...» 

Життя й культура «шансонувалися». По саме не хочемо. І над загадкою буття, яке подарувало нам такий бурхливий регрес, вирішив поговорити-порозмірковувати з чудовим експертом - видатним українським поетом і драматургом Юрієм Євгеновичем Рибчинським. Він не з чуток обізнаний із оригіналом жанру, найсправжнісіньким шансоном, котрий із Франції. Його п'єса про Едіт Піаф із успіхом іде вже кілька сезонів у Києві й Одесі. Цей митець - активний пропагандист української пісні. На моє риторичне запитання - «Чому російський шансон сьогодні тріумфує й перемагає решту співаючих «різновидів»?» - маестро відповів чудово: «А я взагалі не сприймаю такого поняття як «російський шансон»! Це евфемізм. «Російський шансон» - те ж саме що й «американський гопак!» 

Звідси й почнемо танцювати. 

* * *

Не відкрию Америки, повідомивши таке. Багато видів-жанрів у творчому й історичному просторах схильні до «асиміляції», адаптації, аберації. І нинішній тотальний «російський шансон», який закупорив усі дірки нашого побуту і стогне з кожної праски, насправді офіційно сформувався недавно. Як підказують деякі довідники-джерела, «російський шансон» - збірний образ хвацьких 90-х. Об'єднує він цілий спектр часом контрастних підвидів російськомовної пісні. Міський романс. Блатна пісня. Пісня військова, емігрантська, специфічна естрадна etc. У цій збірній пісні душа мусить не нити, а голосити, страждати треба обов'язково - за друзів-товаришів у тюрязі, за матінку рідну, яка не дочекається хорошого сина; важливо пам'ятати про світлий образ золотих бань, які виступають у цій ліриці як маяк для мандрівника-блукальця; найрізноманітніші сленгові прояви злодійської хази-малини теж вписуються в збірний образ. Утім, що я вам пояснюю? Хіба самі не чули? 

Природно, в роки сталінщини, хрущовщини та брежнєвщини «блатняк» не посмів би й писнути на офіційному пісенному рівні. Йому б хутко кляп у пащу й по етапу.

А ось у період пізньої горбачовщини і, природно, в кримінальні 90-ті блатна пісня, як праоснова нинішнього «російського шансону», починає захоплювати носії й ефіри. ОФІЦІЙНО. Санкціоновано. Бандитська і злодійська лірика стає програмним продуктом пострадянського радіо та ТБ. 

Згадалося, як одного разу навіть така глиба як Марк Захаров на початку 2000-х не витримав натиску «російського шансону» й вибухнув у «МК» текстом-погромом у стилі товариша Жданова. Цікава цитата з класика. «Мурка не только зашухерила всю нашу малину, она еще, шалава, заложила в нас мощную программу рождения даунов, олигофренов, генетических уродов, мощным потоком ползущих ныне из ее пьяного материнского чрева», - констатував розгублений режисер. - Не понимают талантливые певуны-недоумки, что их жизнь в государстве, не умеющем бороться с преступностью, становится все опаснее, и заточка в руках отморозка все ближе от ихнего брюха!». 

Марк Анатолійович, отже, ставить у пряму залежність загострення соціально-кримінальних гримас 1990-2000-х від «блатного» репертуару, що став уже тотальним.

Тобто: кількість і «якість» злочинів буцім великою мірою залежить від «саундтреку» сучасності. Думка спірна. Але цікава. 

А може, і справді «заточка в руках отморозка» - це соціальна рима на музичний «тампон», який закупорив масові вуха? Психологія народних помислів і смаків непередбачувана. 

І ще з Захарова: «Понимаю, что это («шансон» у вигляді блатної пісні. -Авт.) - неотъемлемая часть нашей криминальной истории, нашей маразматирующей массовой культуры. И, согласен, что без нее трудно почувствовать себя патриотом... И «Мурка» нынче - не постыдная история злобных недоумков, опустивших страну к замерзающей параше. Ан нет! Она - Мурка, наша поющая и гогочущая душа!». 

Гарно сказано, чорт би його забрав! «Мурка» (творіння Оскара Строка і Якова Ядова), сто разів відредагована зеками й мирним населенням, - як гімн ненаситної народної душі, що гогоче. Бандитський гімн, вважай, популярніший за гімн Союзу Радянських Соціалістичних республік. 

* * *

- А кримінальні ж 90-ті все-таки підло поцупили у французів їхній споконвічний термін - «шансон». І «втюхали» (лексика відповідно до означеної теми) в цю нішу чудових французьких піснеспівів - «хазу-малину» російської народної й авторської каторжної творчості. Адже так, Юрію Євгеновичу? (звертаюся до Рибчинського). І чи не здається вам, що такий історичний поворот - коли «шансон» тут, у нас, повністю втратив своє одвічне й шляхетне значення, - несправедливий? Ах Піаф, ах Азнавур. А у вухах-умах слухача «шансон» - виключно блатне, ресторанне, вульгарне, сентиментальне, а-ля кримінальне. Хоча часто й щире, і навіть душевно надривне. 

- Так нерідко трапляється в історії справжньої культури й культури масової. Коли різні терміни або явища переживають «переоцінку». Переосмислюються запозичуються. Ви ж не будете сперечатися, що балет виник не в Росії? Ні? А є явище «російського балету». І не станете заперечувати, що матрьошка - російський символ? Хоча це теж своєрідне запозичення, проте вже з Японії. А «російський романс»? Усе-таки етимологія жанру корениться в середньовічній Іспанії. 

- Тим часом до 90-х ніхто в музичному соціумі взагалі не використовував такого словосполучення - «російський шансон». А в 1991-му в Санкт-Петербурзі організували фестиваль «Русский шансон. Лиговка». І відтоді це визначення стало жити й поживати. Хоча насправді це ж оксюморон? Оскільки у Франції спочатку під «шансоном» малися на увазі хорові селянські пісні. І жодного криміналу. Важила специфіка виконання, багатоголосся...

- Проте у ХХ ст. французька естрадна пісня у стилістиці «кабаре» - це «шансон». Чудовий. Ів Монтан, Шарль Азнавур, природно - Едіт Піаф, Мірей Матьє. Це видатний французький шансон, взірець жанру. 

- Як ви знаєте, під вивіскою «шансону» після розпаду СРСР стали активно виступати не тільки обдаровані люди, а й часто чисті кримінальні елементи. Блатні. 

- Безперечно, треба обов'язково говорити про підміну понять. Оскільки те, про що ви кажете, ніякий не «шансон», а блатна пісня. Твори, які живописують звички кримінального середовища і призначаються для слухача цього середовища. Просто «російський шансон» став такою собі кришкою для киплячого музичного казана 
90-х, у якому одночасно варилися міський романс, блатні та військові пісні... 

Утім, треба пам'ятати, що в Російській імперії (а Україна входила до неї), здавна були популярними так звані розбійні пісні та твори, народжені на каторзі, - «каторжні пісні». Середовище людей, відторгнутих суспільством, і породжувало цю творчість. 

Із часом цілий пласт такого фольклору продовжив ГУЛАГ. 

Тобто сама імперія - композитор і автор текстів безлічі таких блатних пісень. 

- Пригадується, як у 90-х, відчувши перші імпульси популярності цього жанру, багато хто відверто зробив із нього бізнес. Наприклад, Михайло Таніч, який сам сидів у часи Сталіна, створив групу «Лесоповал» (усім знайома «А белый лебедь на пруду»). Хоча це все-таки більше підробка під блатоту... Чи я помиляюся? 

- А ви знаєте, в «систему шансону» (та тільки істинно французького) можна вписати і знамениті українські «Очи черные» нашого співвітчизника Євгена Гребінки. В них відчувається французька мелодика. Згодом, правда, аранжувальники зробили свою справу. Проте «Очи черные» - саме оригінал шансону. 

А киянин Олександр Вертинський із його «Шансонетками»? Вертинський багато в чому й означив один із напрямів естради, який згодом набув величезної популярності в Росії, СРСР. 

- Однак українська пісня, на мою думку, дуже далека від «блатняка», перейменованого в «російський шансон». Принаймні яскравих прикладів української кримінальної лірики я не пригадаю. Не зараховувати ж сюди знамените «Товаришам з тюрми» Івана Франка. Це, звісно, жарт. 

- Українці, у тому числі й інтелігенція, навіть пройшовши вкрай жорстокі випробування в'язницями, таборами, репресіями, справді жодним чином не проявилися в такій творчості. Для українського пісенного середовища блатна кримінальна тематика - нехарактерна. У Західній Україні, наприклад, були популярні міські романси, міські пісні. 

Але основа нашої пісенної культури - все-таки ґрунтова. Це не мінус і не плюс. Це факт. Найпопулярніші українські пісні - «від землі». Від батьківщини. Інша річ - «сороміцькі пісні». Але це саме «інше», оскільки в цих піснях наші язичницькі імпульси, а не кримінальний колорит. 

- Тим часом, понишпоривши по деяких сайтах, можна знайти цілі організовані угруповання, означені як «Український шансон». Так-так. І в їхніх списках, до речі, і ваш знайомий Ігор Демарін. Є й багато мені не знайомих, але, очевидно, чудових митців. «Драпак Грыць», «Лукъяновская группа», «Нескучный Саша», «Уличный Сергей», «Донская Ева. Киев», «Кросс Анна», «Ворон Саша»... Всі «наші». Є, звісно, й «Олег Гаврилюк», офіційний «народний». Думаю, ви не станете сперечатися, що такий «український шансон» - із піснею «Не грусти, братишка, не грусти... Грусть-печаль от сердца отпусти. Пусть надежда греет сердце нам, настоящим крепким пацанам!» - це все-таки наше місцеве музичне «відбруньковування» від великого плодоносного російського стовбура. Скажемо так: насіння російського шансону - на українському ґрунті. Адже практично всі пісні «наших пацанів» - російськомовні. Тільки ось що цікаво, немає в цих списках Поплавського! 

- Поплавський - не шансон. А саме «ґрунтове» начало в пісні. І якщо ви чекаєте, що я його зараз візьмуся критикувати, то цього не буде. Він і сам знає, «як» співає. Однак це феномен людини, котра сама себе створила і в котрої мислення ринкового економіста. 

Ось ми говоримо про засилля «російського шансону» в Україні, так? Але ж виходить парадокс! Лише у двох телепрограмах Михайла Поплавського на українському телебаченні і можна сьогодні почути власне українські пісні. Пісні українською. Бо інші українські телеканали наших пісень тепер не пропускають. Їм перекрито дорогу. Це - «неформат». Ось про що треба говорити - знову й знову. 

І ось яка ще метаморфоза трапилася. Закінчилася «епоха Кучми», і разом з нею закінчилися конкурси українських пісень. На радіо, у телеефірі практично не залишилося українського продукту. Української мови. Мене дуже тривожить ця ситуація. 

І навряд чи в пропаганді української пісні допоможе Інтернет. Боюся, що нинішнє молоде покоління і покоління, яке ще молодше, - скоро взагалі не матиме уявлення про справжні музичні цінності нашої країни. Навіть «Пісня про рушник» або «Два кольори» для багатьох, на жаль, можуть виявитися порожнім звуком.

- На «Шансоні» тим часом активно крутять Висоцького. Чи варто його ставити в нішу «російського шансону»? 

- Висоцький - поет. Бард. Актор. Він створив своєрідну «енциклопедію російського життя»... 

- Як Пушкін в «Євгенії Онєгіні»? 

- Та ні, мабуть, ширша ця енциклопедія. Пушкін здебільшого живописав дворянську культуру. А пісні Висоцького прошивають усі верстви російського радянського суспільства кінця ХХ ст.: спортсмени, злодії, інженери, обивателі, військові. 

І знаєте, а було б навіть цікаво уявити, ЩО, споглядаючи нашу дійсність початку XXI ст., могли б написати той-таки Висоцький, Булат Окуджава, Юрій Візбор. Або такий представник бардівського року як Ігор Тальков, дуже талановитий автор і виконавець. 

- Але ці люди справді, швидше, апостоли бардівської пісні. Тоді як тепер аншлаги в концертних залах збирають інші «месії». Навіть традиційна естрада вже не «купується» глядачем, як колись, скажімо, Алла Пугачова. А народ валом валить на «шансон» - Михайлова, Лепса, останнім часом менше - на Ваєнгу. Той-таки Михайлов, наприклад, - це яка іпостась «російського шансону»? 

 - Стас Михайлов - дуже популярний виконавець. Його пісні ближчі до ресторанної стилістики. Його люблять жінки. А це завжди надійна аудиторія для артиста. 

- А Григорій Лепс? 

 - Це взагалі ніякий не шансон. Просто хороша естрада. Він пропонує своєрідне продовження виконавської манери Висоцького. Цей надрив, хрип, безоглядність у манері виконання. Хоча, якщо пригадуєте, починав він інакше, і ранні його пісні були спокійніші. При цьому хочу уточнити: Лепс зовсім не наслідує Висоцького. Просто їхні сценічні темпераменти в чомусь схожі. Тим більше він і не автор своїх пісень. Просто дуже точно й розумно добирає репертуар. 

- А Ваєнга?

 - Мені подобається Лена Ваєнга. Жива справжня артистка. У неї є харизма, сценічна енергетика і вміння володіти глядацьким залом - емоційно маніпулювати публікою. 

- А ви в тексти деяких її пісень вслухалися, вчитувалися? Багато орденоносних графоманів могли б позаздрити цій писанині. Ну та Бог із нею. Адже одне головне питання цих наших розмірковувань поки що залишається відкритим. У чому «секрет» нинішньої тотальної перемоги «блатняка» (все-таки не «шансону») над іншими видами популярної пісні? Річ у часі? Чи в нас? 

- Річ у часі. І в нас. І в ефірній політиці - радіостанцій, телеканалів. Закон «неформату», колись придуманий дивними людьми, знищує творче начало у музиці, у пісні зокрема. «Формат» - це ж цегляна стіна, в якій кожна цеглина - копія собі подібної. Хіба в цьому мистецтво? 

- Ви хочете сказати, що закон «неформату» (який відторгає індивідуальне творче начало) і дозволив «російському шансону» розквітнути буйними цвітом? Оскільки навіть серед співаків-кримінальників інколи прозирають нестандартні особистості, а серед синтетичних форматних фанерників особистостей нема... 

- Це тільки в нас різні жанри постійно воюють між собою. А в усьому світі ці різні жанри слухач прагне зрозуміти й використати. 

- Ну, а те, що «блатняк» і кримінал стали не тільки репертуаром радіостанцій, а й одним зі способів суспільно-політичного життя... Це ж теж - «шансон»? Підміна? «Шансон»-політика. «Шансон»-музика. І одне практично не відрізнити від іншого. Як сестри Беррі, як сестри Зайцеви. Як Зіта й Гіта...

P.S. Тема і проблема «російського шансону» зачеплена в цих міркуваннях лише частково. Адже історії й репертуару цього явища присвячено багато книжок, статей. З книжок, наприклад, рекомендую до вивчення «Песнь о моей Мурке» Олександра Сидорова, який жваво й дотепно описав походження головних блатних хітів сучасності: «Мурка», «Гоп со смыком», «Постой, паровоз», «Купите бублички» і т.д. І, мабуть, ніхто крім вас, читачів-слухачів, точніше й не відповість на наше зависле запитання - чому ж «шансон» переміг? 

Ваші варіанти... 

Олег Вергеліс, «Дзеркало тижня. Україна»

Фото - http://gazeta.dt.ua