В Україні проводиться безліч соціологічних досліджень. Їхні результати, як правило, з'являються на сайтах соціологічних компаній - беріть, хто хоче. Поширюють соціологічні компанії серед ЗМІ й прес-релізи, проводять прес-конференції тощо. З результатів різних соціологічних досліджень можна змалювати хай і не повну, але досить адекватну картину суспільства, його стосунків із владою й політикумом у цілому, суспільні комплекси, манії та фобії, міру амбівалентності тощо й тощо. Зрештою, можна досить точно спрогнозувати бодай найближче майбутнє - не кажучи вже про те, що дати відповіді на чимало болючих запитань.

Здавалося б, засоби масової інформації мали би днювати й ночувати на сайтах солідних і авторитетних соціологічних організацій, миттєво підхоплюючи результати кожного нового дослідження.

Що ж ми бачимо в реальності? Якщо проглянути переважну більшість неспеціалізованих, для широкої аудиторії, ЗМІ - так само солідних і авторитетних, враження буде таким, ніби наші соціологи цікавляться винятково рейтингами політиків і політичних сил: «Якби вибори були наступної неділі, за кого б ви проголосували?» Ну, якщо не винятково, то здебільшого й переважно рейтингами. Або, нечасто, іншими питаннями, що стосуються особисто їхніх величностей політиків.

Хіба що подеколи з'являються у ЗМІ результати соціологічних опитувань про ставлення українців до Європейського та Митного союзів, а також - іще рідше - про відсотки ностальгії за СРСР. Ще про загальноулюблену тему - мовне питання.

Усе. Ані про що інше з медіасоціології не дізнатися. «Детектор медіа» неодноразово критикувала Савіка Шустера за квазісоціологічні опитування у його студії, які адекватним віддзеркаленням загальноукраїнської громадської опінії не є й бути не можуть. Але ж річ у тім, що результатів справжніх соціологічних опитувань на чи не більшість зачеплених Шустером тем у медіа не знайти!

Годі, мабуть, казати: це не соціологи в Україні ліниві. Це українські медіа не цікавляться практично нічим, окрім політичних рейтингів і пасьянсів. Винятків дуже небагато: про ґрунтовніші соціологічні дослідження часто згадують «Дзеркало тижня», «День», ще деякі видання - побіжно й принагідно, коли «до слова припадає».

Такий стан речей є цілком нормальним для країни, де запитання: «Ви за що?», «Якою ви хотіли б бачити Україну?» видаються дурнуватими, натомість запитання: «Ви за кого?», «Кого б ви хотіли бачити президентом?» є вичерпними й самодостатніми. От тільки чи не ЗМІ нав'язали українцям саме такий підхід - своєю абсолютизацією політичних персон на шкоду загальним процесам і тенденціям?

Така ситуація є зайвим виявом «придворного» характеру українських медіа, їхньої орієнтації на ті або інші політичні сили та персоналії, а не на суспільство.

Але річ не в лише в цьому - й навіть головним чином не в цьому. Що таке, власне, соціологія? Це наука. Яка аж ніяк не обмежується опитуваннями й складанням колонок із цифрами відсотків. Оці відсотки - це лише збирання фактажу, поживи для роздумів; головна робота соціологів відбувається далі й полягає в аналізуванні цих цифр, у пошуках відповіді на запитання про те, чому саме так, про що ці цифри свідчать, про які глибинні процеси в суспільстві.

От саме це наші ЗМІ не цікавить ані найменшою мірою. Оприлюднили цифри - й усе, аналізування їх ви, за дуже й дуже рідкісними винятками, не знайдете й удень із каганцем.

Тільки от чимало цифр - результатів соціологічних опитувань - самі по собі не лише ані про що не кажуть, а можуть викривити в аудиторії уявлення про суспільні процеси. Вони конче потребують бодай коментарів - яких найчастіше не буває.

Скажімо, дослідження на тему «сильної руки» саме по собі зависає в повітрі. Результати буцімто шокують: аж цілих 60% українців - за «сильну руку». От тільки кого й що респонденти мали на увазі? «Вашингтона з новим і праведним законом»? А чи Сталіна - Гітлера? А чи Путіна - Лукашенку - Назарбаєва? У чому саме та рука мала б бути «сильною»? Вочевидь, серед тих 60% були прихильники всіх трьох названих вище позицій. Ба більше: у приватних розмовах незрідка доводилося чути: «От якби Україна розвивалася, як нормальні країни - як Польща, Білорусь, Литва!» Неодноразово бачив у блогосфері вислови на кшталт: «2011 року пішли з життя троє видатних лідерів, що дбали про свої народи, - Вацлав Гавел, Кім Чен Ір та Муамар Каддафі». Тобто, саме у ставленні до сильної руки дуже високим виходить показник амбівалентності - оте саме «Польща або Білорусь».

Але з публікацій у неспеціалізованих ЗМІ нічого цього не випливає.

Або ще одне дослідження: «Президенту зовсім не довіряють 45%, в основному не довіряють - 23,9%. Українським судам зовсім не довіряють 44,9% опитаних, в основному не довіряють - 27,4%. Уряду зовсім не довіряють 44,1% опитаних, переважно не довіряють - 27,9%. У п'ятірці лідерів недовіри виявилася й українська міліція, якій зовсім не довіряють 39,8% опитаних, в основному не довіряють - 30,2%. У той же час, українці переважно довіряють вітчизняним ЗМІ - 48% опитаних, повністю їм довіряють - 10,3%. Збройним силам в основному довіряють 40,4% опитаних, повністю - 8,2%. Церкві переважно довіряють 38,4% опитаних, повністю довіряють 31,7%».

Що ж із того випливає? А випливає от що: якщо замість міліції поставити армію, замість судів - ЗМІ, а замість президента - церковного патріарха, оце й буде омріяний суспільством ідеал. Так? Виглядає, що саме так. Бо процитований пасаж узято з новинного повідомлення, але ж слідом за ним неодмінно мали б побачити світ аналітичні публікації, коментарі. І де ж вони?

А правда полягає в тому, що армії довіряють саме як армії, церкві саме як церкві, а ЗМІ саме як ЗМІ; зіставляти їх між собою по суті не можна. Так само рейтинги продажів різних товарів аж ніяк не свідчать, що українці купують картоплю замість мила.

Дуже низький рівень довіри до Верховної Ради... Одні казатимуть, що це з вини влади, інші - що з вини опозиції. І рацію матимуть обидві сторони! Низька довіра до ВР має цілком об'єктивне пояснення: суспільство поляризоване, обидві його половинки представлені в парламенті - отже, Верховна Рада в цілому не подобається майже нікому. І якщо в Росії Держдума має незрівнянно вищий рейтинг, із того зовсім не випливає, що вона працює краще за українську Верховну Раду - просто провладно налаштованих росіян парламент без опозиції цілком улаштовує.

Усе це - елементарні речі. Але де ж знайти їх? Голі цифри тільки й спонукають, що до порівнянь...

Якщо ж коментарі (експертів!) і трапляються, то часто-густо важливі аспекти виявляються «забутими». Візьмімо підводку до інтерв'ю з Іриною Бекешкіною, де автор веде мову про те, що «по данным исследования социологической службы Центра Разумкова и Фонда "Демократические инициативы" имени Илька Кучерива, проходившего с 17 по 22 мая 2013 г., всего 3% граждан четко ответили: то, как складывается их жизнь, зависит по большому счету от них самих. Еще 12% считают, что жизнь в большей степени зависит от них самих, чем от внешних обстоятельств. Преимущественно от внешних обстоятельств зависит жизнь 18% граждан. В большей степени от внешних обстоятельств, хотя в определенной степени и от себя - у 32%, и в равной степени от себя и от внешних обстоятельств - у 34% граждан». «И как посреди такого массового безволия не поддаться иллюзии государственного патернализма?» - ставить риторичне запитання автор.

Але ж насправді озвучені відомим соціологом данні мали б бути лише відправною точкою для подальшого аналізу: чого в таких результатах опитувань більше - патерналістських очікувань, а чи простого усвідомлення того факту, що в нинішній Україні й саме в ній (а не взагалі й теоретично!) від громадянина й справді залежить далеко не все?

У цьому ж інтерв'ю - й зовсім цікавий пасаж. Ірина Бекешкіна: «Мы задавали вопрос: "Чувствуете ли вы себя европейцем?". Таковыми в основном чувствуют себя 34% граждан и не чувствуют - 55%. (Интересно, что в России, половина которой находится за Уралом, по данным "Левада-центра", показатели не намного меньше - 30 и 57% соответственно. Зато 32% россиян чувствуют себя свободными людьми, а среди украинцев таких - лишь 19%). На вопрос "Что нужно для того, чтобы вы почувствовали себя европейцем?", люди выбирали три варианта ответа. Приоритетными оказались: определенный уровень материального благосостояния (59%), ощущение своей защищенности законом (40,5%). Уважение ценности демократии и прав человека выбрали 32%».

Здавалося б, от вам і відповідь на запитання: люди не почуваються європейцями через об'єктивні обставини, які роблять Україну дуже відмінною від стереотипу Європи - тоді як чимало росіян дотримуються, так би мовити, принципової неєвропейськості, світоглядної неєвропейськості за переконаннями, вважаючи себе чи то євразійцями, чи то радянськими людьми. От тільки цього так і не було артикульовано, на цьому жодним чином не було загострено увагу. Далі в тесті пані Бекешкіна вже говорить про проблему бідності, а інтерв'юер - до улюбленої теми: «В неудовлетворительной ситуации в стране люди обвиняют президента (51%), правительство (51%), Партию регионов (30%), оппозиционные партии (11%)...».

І це не все: так і мовленими мимохідь залишилися чимало цікавих даних, які без коментування не привертають до себе уваги - навіть на тому тлі, що ми маємо справу з винятково детальним і назагал якісним інтерв'ю.

Та й навіть із рейтингами не все гаразд.

І після президентських, і після минулих парламентських виборів чимало оглядачів зазначали: на заході та в центрі «Батьківщина» в селах здобула більший відсоток голосів, ніж у містах. А ще люди старшого та середнього віку голосували за неї активніше, ніж молодь. Дуже хотілося б побачити пояснення цього феномену - адже сільський електорат відзначається консерватизмом, саме селяни свого часу голосували за комуністів, за «ЗаЄдУ». Те саме стосується старших вікових груп. Але ж...

Отже, соціологія дороговказом для наших ЗМІ так і не стала, а перелік тем досліджень, які знаходять резонанс у ЗМІ, є винятково вузьким. Як для тих ЗМІ, які підтримують цінності громадянського суспільства, - ганебно вузьким.

Надмірна персоналізація політики й нехтування суспільними процесами править за імітацію інформування, за видимість інформування. За підмінювання суспільно важливої інформації таким собі тоталізатором, де замість конячок - політичні персоналії. Навряд чи такий підхід наближає Україну до ідеалів того самого громадянського суспільства.

P.S. від «Детектор медіа». ТК готує опитування експертів-соціологів та медійних менеджерів щодо поставлених у статті нашого постійного автора проблем імітації використання соціологічних даних у більшості вітчизняних ЗМІ.

Картинка - uzhgorod.net.ua