«Детектор медіа» продовжує дискусію довкола участі та позбавлення перемоги блогу Олени Білозерської в міжнародному конкурсі The Bobs. Свої думки вслід за Романом Кабачієм з ІМІ, Наталією Лигачовою з «Детектор медіа», Яриною Боренько, учасницею Кампанії проти мови ворожнечі онлайн, і В'ячеславом Піховшеком висвлолює оглядач «Детектор медіа» Борис Бахтєєв.

 

Як на мій погляд, найцікавішим у «казусі Білозерської» є не сама подія. Й навіть не факт здебільшого чорно-білого її сприйняття громадськістю й журналістами: або беззастережний захист, або беззастережні звинувачення - без жодного натяку на півтони. Цікавим є феномен поширеності поглядів блогерки, готовності значної (дуже значної) частини суспільства прийняти їх або, у крайньому разі, побачити в них усього лише «найменше лихо», «незначні відхилення від правильної лінії».

 

Особисто для мене визначальним у позиції Білозерської стало не її заперечення усталених цифр жертв Холокосту й не звеличування Гітлера - хай навіть із погляду німців, яким Білозерська «розкриває очі». (Щось дуже радянське виявляється вже тут - адже це саме «радянський народ» вважав себе, а чи пропаганда його в цьому переконала, носієм абсолютної істини, якою він управі щедро ділитися з іншими, геть нерозумними, народами.)

 

Для мене визначальною стала фраза: «Ми покажемо їм (іноземним студентам. - Б.Б.), хто в Україні хазяїн». Визначальною з тієї причини, що особисто я не можу збагнути кількох речей.

 

Перша: навіщо треба це показувати? Адже, наскільки я знаю, іноземні студенти не голосують на виборах, не прагнуть прийти до влади, не нав'язують українцям суахілі як державну мову, не закликають приєднати нашу країну до якого-небудь Африканського Союзу, тощо й тощо. Вони чудово знають, хто тут хазяїн, і розраховують на мінімальну гостинність. А за своє навчання вони або їхні держави, до речі, платять. І навряд чи вони мають стосунок до того, які гуртожитки яким чином їм розподіляють наші, українські, чиновники, тобто ті, хто належить - за логікою Білозерської та інших - саме до «хазяїв» країни.

 

Друга: як має виглядати процедура показування, хто в Україні хазяїн, і яким має бути її результат? Тобто, як мають поводитися іноземні студенти після того, як їм усе, що треба, покажуть?

 

І третя: а хто, взагалі-то, в Україні хазяїн? Дуже часто (надто вже часто) здається, що це нецензурномовний жлоб і хам, для якого радіо «Шансон» - то найвище досягнення людської культури. І жодних сумнівів тут бути не може: цей жлоб і хам залюбки покаже, хто тут хазяїн, - кому завгодно покаже. Бо то його й саме його улюблена справа. То категорія саме з його світогляду, його понятійного ряду; поняття «по понятиям».

 

Тож ми маємо справу або з бездумним відтворенням Оленою Білозерською беззмістовно-ритуальних симулякрів, або ж із неприхованими закликами до фізичного або психологічного насильства за ознакою раси, або етнічного походження, або громадянства. Хоча... Насправді перше не виключає другого: згадки про «хазяїв в Україні» настільки часто зустрічаються і в публічних промовах політиків - далеко не лише радикалів, і в матеріалах ЗМІ, й автори вкладають у цю фразу настільки розпливчастий зміст, що аудиторії не лишається нічого іншого, як сприймати її буквально. Гучні фігури мови невизначеного змісту були однією з головних підвалин радянської пропаганди - й непомітно перекочували до ораторського лексикону наших патріотичних і демократичних політиків.

 

...Ідеологію, відстоювану Оленою Білозерською, пов'язують із ідеологією ВО «Свобода», яку В'ячеслав Піховшек називає націоналізмом. Про міру коректності такого визначення - дещо нижче, а поки що хотілося б заперечити Піховшекові в одному: електоральний успіх ВО «Свобода» на минулих виборах було забезпечено до значної міри виборцями Центру, а то й Сходу. Відбулася експансія ідеології «Свободи», вона вийшла за межі Галичини.

 

Що ж сприяло поширенню цієї ідеології, й чи немає в цьому й нашої, журналістів, «заслуги»?

 

Найперше, хотілося б зробити черговий закид на адресу ретранслятивної журналістики, що панує в Україні: хоч би які пустопорожні формули виголошували політики, а ЗМІ поширюють їх, мов істини. Ретранслятивна журналістика відучила наших політиків висловлюватися зрозумілою мовою, думками, а не штампами, або хоча б пояснювати свої вислови. Сама вона нічого пояснювати, розбиратися в категоріях теж не прагне. От саме так сталося й із патріотичною риторикою: два політики виголошують одні й ті самі слова, одні й ті самі словесні формули... але один із них є демократом, а інший - радикалом, а то й екстремістом. Бо зміст у ті формули вони вкладають різний, але пояснити цю відмінність не квапляться.

 

Але це лише верхівка. Чимало оглядачів зауважували: націонал-радикали зайняли ту електоральну нішу, яку раніше займали націонал-демократи. Але радикалізація суспільних настроїв, характерна для тривалих криз скрізь і завжди, - то не єдина причина.

 

Якою була традиційна публічна риторика традиційних націонал-демократів - принаймні, після трагічного відходу В'ячеслава Чорновола? Якою вимальовувалася з неї Україна? Вишиванки, писанки, найкращі у світі народні пісні, найкраща у світі мова, найкращі ж у світі чорноземи, споконвічні традиції наших предків, трипільські черепки... Ото здебільшого й усе.

 

Це було не що інше, як перелицьований образ України, створений радянською пропагандою. Образ не країни, а резервації, оберненої в минуле. Музею старожитностей із живими експонатами. Радянська пропаганда стверджувала: «Україна - сільська». «Так, сільська, - погоджувалися націонал-демократи, - й саме в цьому її індивідуальність». Радянська пропаганда стверджувала: «Україна - архаїчна, немодерна». «Так, немодерна, - фактично погоджувалися націонал-демократи, - й саме в цьому її неповторне обличчя». «Українці тільки й роблять, що співають і танцюють», - стверджувала радянська пропаганда. Націонал-демократи погоджувалися з цим і пишалися цим.

 

Замість зміни створеного радянською пропагандою образу України націонал-демократи намагалися змінити оцінки цього образу, змінити мінус на плюс. І коли націонал-демократи проголошували про своє бажання, щоб Україна була передовою європейською країною, в це вже не дуже вірилося.

 

Окрім того, громадяни країни, дві третини населення якої мешкає в містах, не хотіли ментально повертатися в села, вони не могли й не бажали мешкати в місті, уявляючи себе в селі, причому в прадавньому селі, й уявляючи повсякчас. От саме тут, імовірно, криється одна з причин того, що всі зусилля впровадити українську мову в усі сфери життя зазнали невдачі: українська мова так само, як і за радянських часів, у багатьох асоціювалася з селом і з минулими епохами. А націонал-демократи своєю публічною риторикою лише підтримували ці асоціації.

 

Натомість ВО «Свобода» не акцентує уваги ані на минулому, ані на традиційному й патріархальному. Так, ця ідеологія шанує цінності й здобутки минулого - але саме як історичне надбання. В ідеології націонал-радикалів знаходиться місце для жителів сучасного міста, навіть найбільшого міста. Знаходиться місце для народженої в мегаполісах молоді, для якої ідеали пасторального сільського життя - це в найкращому разі оповіді бабусь та дідусів. Ба більше: хоч як парадоксально це прозвучить, але знаходиться навіть місце для тих, хто розмовляє російською мовою й міняти в цьому плані нічого не хоче - або хоче, але «колись там потім». Головне, щоб національність була правильна. Мати від народження правильну національність - це ж набагато легше, ніж опановувати українську мову, чи не так?

 

І з цього боку ідеологія націонал-радикалів виглядає прийнятнішою й привабливішою для дуже й дуже багатьох.

 

Одне тільки лихо: потрібен критерій ідентифікації себе як українців. У націонал-демократів цей критерій був етнографічним: умовно кажучи, «да будь ты хоть негром преклонных годов», аби лише вишиванку носив і народні пісні співав до посиніння. Цей критерій дуже багатьох не влаштовував.

 

Націонал-радикали пропонують інший критерій - суто етнічний. Етнічну націю вони змальовують як таку собі касту обраних - а належати до обраних завжди приємно, чи не так? Власне, пострадянський критерій самоідентифікації вони замінюють на суто радянський - їхню величність анкетні дані. Єдина відмінність від радянської практики - заміна місцями привілейованих і упосліджених «п'ятих граф». У цьому контексті цікаве пояснення дав народний депутат від «Свободи» в одному з випусків «Шустер live»: знати національність народних депутатів треба для того, щоби знати, скільки у Верховній Раді українофобів. Така от простенька бінарна схема: є українці, є українофоби. Етнічні українофоби, як виходить.

 

До речі, націонал-радикальна риторика й поширення націонал-радикальних поглядів дуже вигідні владі. Ні, не лише через те, що для дуже багатьох громадян вони є неприйнятними. Передусім через те, що вони провокують, містять у собі підміну понять. Підміну значущого незначущим: замість з'ясовувати, як працює політик або чиновник, що й як він робить, - з'ясовувати, хто він за етнічним походженням. Мушу запевнити: за нашої дійсності зробити собі «правильне» етнічне походження, маючи гроші, - аж ніяк не проблема.

 

І це вже точно наша провина, журналістів. Чи часто ми писали про таке поняття, як політична нація? Чи часто наголошували: національність - то психологічна, а не біологічна категорія? Чи так уже просвіщали аудиторію: бути українцем - то спосіб мислення й дій, а не зовнішня символіка, як у націонал-демократів, і тим паче не анкетні дані, як у націонал-радикалів? Що на першотравневу демонстрацію 1986 року, під чорнобильські вітри, вигнали киян чистісінькі українці-за-паспортом?

 

Останнім часом доводиться спостерігати: націонал-радикальні погляди поширюються серед російськомовних громадян. І от уже понад двадцять років ми спостерігаємо дивне явище: російськомовні кияни, які двох слів українською зв'язати не можуть, що є сил підтримують українську мову. Щиро підтримують, до сліз в очах.

 

Насправді ж, як видається, тут ми бачимо не що інше, як вияв типово радянської психології. Очікування на вождя, який прийде і зробить українську мову всеосяжною. Без найменшої нашої, громадян, участі. На політичну силу, яка, мов колись більшовики, встановить «вольовий» порядок. Це називається тоталітарними прагненнями. Знову ж таки, прагнення досягти омріяної мети без жодних власних зусиль. Із цього погляду поширення у суспільстві націонал-радикальних ідей є не чим іншим, як чітким індикатором нерозвиненості громадянського суспільства. Іншим боком тієї самої медалі є заангажованість ЗМІ, їхня підпорядкованість владі. І це не перебільшення, а просто інший вияв надмірно поширених у суспільстві сподівань на когось мудрого й сильного, інший вияв тієї самої патерналістської психології, психології гвинтиків - хай навіть у даному разі «інтелектуальних гвинтиків».

 

Коментуючи дописи Олени Білозерської, часто згадують інтегральний націоналізм Дмитра Донцова. І от тепер запитання: а чи часто патріотичні ЗМІ публікували всебічні, а не лише апологетичні матеріали про нього? Чи багато українців знають, що народився й виріс він на півдні України, в Мелітополі, де high society, до якого належала його родина, не мало нічого спільного з українськими традиціями, побутом і способом життя, а було зорієнтоване на Росію? Що у віці 17 років він поїхав до Санкт-Петербурга, де закінчив університет? А отже, формувався як особистість під упливом російської суспільно-політичної реальності й саме її? Що його опоненти звинувачували його в тому, що він так і не став українцем? Що теорію інтегрального (а чи «чинного») націоналізму можна розглядати як спробу адаптувати до українських умов «славетну» тріаду «самодержав'я - православ'я - народність»? Що теорія інтегрального націоналізму виникла в міжвоєнний час, коли демократичні режими в Східній Європі були рідкісними винятками, а поняття прав людини перебувало в зародковому стані, ще не ставши загальновизнаною у світі цінністю? Чи акцентували ми на цьому увагу, чи роз'яснювали?

 

І, нарешті, чи не найпотужніший чинник зростання впливу радикальної ідеології: українці так і не навчилися розрізняти націоналізм і шовінізм. Так само, як відрізняти підприємливість від крадійства та шахрайства, індивідуалізм - від хижацтва й нахабства й багато інших речей. От як радянська пропаганда прирівнювала націоналізм і нацизм - так усе в суспільній свідомості й залишилося, тільки знаки змінилися на протилежні.

 

І тут уже точно винні журналісти й лише ми. Понад двадцяти років забракло нам, щоби роз'яснити абеткові істини. Ми звикли жонглювати штампами: «український націоналізм», «російський шовінізм», навіть не усвідомлюючи: якщо терміни застосовуються різні - то, мабуть, між ними не тільки географічна різниця? Й що український шовінізм нічим не кращий за російський, бо однаково шовінізм? І тепер от В'ячеслав Піховшек підмінює ці два поняття, а ми й не помічаємо.

 

Все більше поширення націонал-радикальних поглядів - то ознака незрілого суспільства. Суспільства, що так і залишається тоталітарним у своїй ментальності, у своїх очікуваннях. Але хіба ж не журналісти мусили лікувати суспільство? Хіба ж «казус Білозерської» - то не привід, щоб хоч тепер зрозуміти: не все те патріотизм, що кричить: «Слава нації!»