Сім’ї Отара Довженка і Світлани Остапи розповідають «Дню», як стати хорошим другом своїй дитині, та діляться найцікавішими діалогами між старшим і молодшим поколіннями
У своїй книжці «Від двох до п'яти» Корній Чуковський пише про те, наскільки важливим є спілкування батьків з дитиною для її подальшого розвитку і перетворення в людину мислячу. «Свої мовні та розумові навички дитина набуває лише у спілкуванні з іншими людьми. Тільки це спілкування і робить її людиною, тобто істотою, що говорить і мислить (...). Воістину дитина є найбільшим розумовим трудівником нашої планети, яка, на щастя, навіть не підозрює цього...», - пише він. Про те, що сьогодні батьки, намагаючись забезпечити своїх дітей усім необхідним, не завжди мають час на якісне спілкування з малюками, говорять соціологи, психологи та самі батьки. У цьому випадку втрачає не лише дитина, а й тато з мамою.
Адже спілкування з дітьми може збагатити новими ідеями, навчити сприймати життя простіше та допомагає помітити те, що дорослі зазвичай не помічають. Часом - це дуже весело. Приклад тому - записи у соціальних мережах батьків, які вміють не лише слухати, а й чути своїх дітей. Журналіст, медіа-експерт і викладач школи журналістики Українського католицького університету Отар Довженко на своїй сторінці у Facebook час від часу викладає дотепні діалоги та ситуації, пов'язані зі своїми синами. Переважно з молодшим - чотирирічним Кабасем, як ніжно називають його батьки. Це веселі, щирі, мудрі та часом парадоксальні розмови і ситуації. Інколи - просто-таки буддистські.
Оглядач видань проекту «Детектор медіа» Світлана Остапа також тішить читачів своєї сторінки у соцмережі цікавими історіями про своїх восьмирічних синів-близнюків Тараса і Андрія. Деякі ситуації, здається, написані письменником з хорошою фантазією, але ні - це життя. І читати такі замальовки корисно не лише батькам, а й усім довкола, щоб розвивати в собі вміння бачити в дитині особистість і поважати її та її думку.
«День» поцікавився в Отара Довженка і Світлани Остапи рецептами виховання і спілкування з дітьми у їхніх родинах, надіславши кожному з них по п'ять однакових запитань.
1. Чим у вашому розумінні є процес виховання?
2. Спілкування з дитиною: що треба робити, чого не робити і як зміцнювати з нею дружбу?
3. Чи є принципова різниця в тому, як виховували батьки вас і як ви нині виховуєте свою дитину?
4. Є така приказка: «Вустами немовляти говорить істина». А Чуковський свого часу у книжці «Від двох до п'яти» радив уважно слухати дитину, адже це час пізнання рідної мови, який несе досить неочікувані результати. На вашій сторінці в Facebook видно, що результати справді бувають дуже неочікуваними. Що можете сказати про нинішніх дітей, про їхнє сприйняття світу? Впізнаєте в них себе, чи вони абсолютно інакші?
5. Кажуть, що не лише батьки виховують дитину, а й дитина - батьків, що дитина є теж учителем. Чого вона вас вчить і наскільки успішно?
Світлана Остапа: «Головне - постійно спілкуватися!»
1. По-перше, власний приклад. Це найефективніше виховує. Можу робити висновки на власному досвіді, оскільки старший син вже дорослий. Я йому не тільки розповідала, що не треба брехати, або курити, а й сама цього ніколи не робила. Тому він виріс - увесь в мене (усміхається). З молодшими синами - близнюками Андрієм і Тарасом - ми з чоловіком також намагаємося не тільки проводити бесіди шодо того, як правильно поводитися, а й показуємо приклад у повсякденному житті. Я граю в теніс - і діти також. Тато грає у футбол - і діти також. Ми любимо Україну - і діти також!
По-друге, незважаючи на досвід, ми з чоловіком все одно продовжуємо вчитися, тобто поглиблюємо свої теоретичні знання, читаючи різну літературу з виховання дітей.
2. Головне - треба постійно спілкуватися! А не тільки тоді, коли у тебе є час чи настрій. І це спілкування має бути якісним. Це означає, що дитину треба вислухати, почути і зрозуміти, що її хвилює. А їх стільки всього хвилює! І малих, і дорослого. Батькам треба пам'ятати, яким би ти зайнятим (крутим тощо) не був, для дітей ти - мама і тато, і треба знаходити за добу час для спілкування з ними.
Що треба робити? На моє особисте переконання, їх треба навчити: що можна робити, а що ні; захищати свої права і не порушувати права інших, вести здоровий спосіб життя тощо. І вважати особистостями. Дуже допомагають здружитися спільні відпустки, екскурсії та сімейні вихідні.
Не треба - їх зневажати, кричати і бити.
У спілкуванні з дітьми треба частіше усміхатися, але й бути строгою, коли потрібно.
3. Принципової різниці немає. Мене батько також вчив не брехати, захищати свої права і не порушувати прав інших, любити Україну. А ще він вважав мене особистістю.
4. Нашим дітям дещо складніше сприймати світ, бо інформації набагато більше, ніж коли росла я. Але у них є помічник - комп'ютер, якого у мене не було. У дітях я себе частково пізнаю, але не повністю. Вони особистості!
5. Так, діти нас вчать. Вони прискіпливо слідкують за тим, чи дійсно ти поводишся так, як розповідаєш. Не дають розслабитися. А ще вони вчать чомусь корисному. Наприклад, старший Сашко - краще розбирається в нових технологіях і залюбки мені пояснює, якщо я його попрошу. А близнюки вчать мене танцювати «Ча-ча-ча» (усміхається). Вони в цьому профі, а я в дитинстві відвідувала студію народного танцю.
Сімейні діалоги: «Коротше кажучи, дякую за все»
Андрійко намалював мені на день народження кицьку, а Тарасик - серце і на клаптику паперу із шкільного зошита написав: «Я вітаю тебе з днем народження. Бажаю тобі миру, щастя і любові. І хочу подякувати тобі, що ти мене такого створила. Дякую за татуся. Коротше кажучи, дякую за все».
* * *
Андрій вчора запитує: «Мені 8 років, а місяців скільки?»
- Дев'ять.
- А днів?
- Чотири.
- А котра година?
* * *
Учора бабуся поскаржилася на Андрія, що коли вони вдвох з Тарасом грають на комп'ютері, то він верещить не своїм голосом, якщо програє. Андрій почав виправдовуватися. А я кажу: ти хоч би раз сказав, що вибачте, що я верещав, як порося, більше не буду. Він повторив:
- Вибачте, що я кричав, як порося! Більше не буду!
А Тарас додав:
- Вибачте, що у мене такий брат!
* * *
Надивившись про левів на National Geographic, заходять близнюки на кухню босі (а ми їх просимо, щоб ходили в капцях). І Тарас каже: «А тут такі два самці без капців».
* * *
Близнюки зранку нашкодили і зачинилися в дитячій. Я запитую: «Хто?» «Це Андрій», - швиденько каже Тарас. «Навіщо?», - запитую у Андрія.
- Це мені Тарас сказав, - відповідає той.
- А якби він тобі сказав піти втопитися, то пішов би? У тебе своя голова на плечах є, - сварюся я.
- Щось я своїй голові зранку не довіряю, - зітхає Андрій.
* * *
Андрійко увечері притулився до мене і каже: «Мам, коли я виросту, то зароблю багато грошей і тобі дам. А якщо в тебе будуть борги, то я за них заплачу». А через хвилину додав: «А ще води принесу».
Коротше, гроші та вода мені в старості забезпечено.
* * *
Андрій обурюється новою зубною пастою, яка не пахне, як жуйка. «Вона шкодить моєму здоров'ю», - каже він. Я йому пояснюю, що ця паста не може шкодити його здоров'ю, а навпаки піклується про його зуби. «Ні, шкодить! Я нервуюся, коли чищу нею зуби, значить вона мені шкодить!»
* * *
Близнюки дивляться вдесяте, якщо не більше, «Хроніки Нарнії». «А вони англійці?», - запитує Андрій про головних героїв.
- Так.
- Класно, їм не потрібно вчити англійську мову, бо вони її й так знають.
- Так.
- А вони вчать українську мову?
- Швидше за все ні.
- Чому? Ми ж вчимо їхню англійську? Це несправедливо!
* * *
Андрійко замовив на Новий рік собачку, запевняє, що буде сам її вигулювати, годувати і навіть спати з нею. Я ніяк не погоджуюся. Тут Тарас замовив на Новий рік вулик з бджолами. Запитую, навіщо тобі в квартирі вулик із бджолами? А він так діловито: нам же потрібен мед, ось у нас і буде свій. Я вже думаю, може погодитися на собачку, бо бджіл я точно не витримаю.
Отар Довженко: «Вдячність - це цінність, яку можна виховати, показуючи приклад»
1. У вихованні, умовно кажучи, дві складові: по-перше, намагання батьків передати дитині свої цінності та погляди на життя на доступному їй рівні; по-друге, підготовка дитини до життя в соціумі - коригування її поведінки відповідно до базових суспільних норм. Наприклад, вдячність - це цінність, яку можна виховати, показуючи приклад; звичка казати «дякую» - соціальний рефлекс, який можна нав'язати. Тому виховання - це не завжди конструктивний процес: батьки-рагулі будуть передавати своїм дітям рагульські цінності, а вчити дитину бути чесною в суспільстві облудників означає, можливо, ламати їй життя. До того ж, процес виховання має дуже невеликий ККД на виході через природне прагнення дітей робити все навпаки.
2. Я не впевнений, що мій модус спілкування з обома дітьми може бути зразком для наслідування, і не хотів би когось повчати. Так само я стараюся не слухати чужих настанов (особливо категоричних) і не перейматися тим, що поводжуся з дітьми не так, як заведено. У цій справі слухатися свого серця -найважливіше. Порада банальна і проста: любіть, як вам любиться.
3. Різниця досить велика. Мої батьки були набагато ліберальніші. Мені було дозволено практично все, а найгірше, що загрожувало у разі неадекватних дій - виховна розмова. Через це, почавши самостійне життя у студентські роки, я погано відчував габарити й набив багато гуль. Я трохи жорсткіше коригую поведінку дітей, беручи на себе відповідальність за те, що я справді знаю, що таке добре і що таке погано. Можливо, це й не дуже правильно, але я відчуваю, що маю поводитися саме так.
4. Захоплення дорослих дитячими перлами невіддільне від захоплення дітьми - тим, як вони ростуть, змінюються, як вони набувають дорослих ознак, невідповідних до їхнього віку. Коли мій чотирирічний син, сидячи на горщику, каже «заклийте двері, мені дискомфолтно», мене охоплює зворушення, але в самій фразі немає нічого особливого. Поки в мене не з'явилися власні діти, я був цілком байдужий до чужих. Думаю, значна частина мого теперішнього захоплення чужими дітьми теж є проекцію любові до власних. Словом, не думаю, що у наш час діти стали висловлюватися афористичніше, ніж тридцять років тому. Вони вживають більше запозичених модерних словечок, вони більш медіатизовані, але це тільки відображення змін у нас і в нашому світі.
5. Вчуся любити, вибачати, забувати погане і довіряти. На жаль, не вдається взяти це повністю, але часом нагадування про ці речі дуже допомагає. Також учуся спрощувати, бо діти бачать усе простіше.
Сімейні діалоги: «Це не я. Це - життя...»
Дорогою з садочка бачимо хлопчика років восьми, який, просуваючись тим самим курсом, скаче по купах снігу, подекуди провалюючись у нього по коліно. Кабася захоплено вигукує:
- Тату, дивись, як круто стрибає цей хлопчик! (Пацан недовірливо озирається й усміхається)
- Як він високо стрибає, клас! Я ніколи такого не бачив! (Пацан розквітає й подвоює висоту та граційність стрибків)
- Тату, він стрибає краще за мого братика! (Пацан вочевидь на сьомому небі від гордості)
- Він стрибає, як козел! (Пацан від несподіванки мало не падає в замет)
- Ну чого ти, - кажу, - Кабась, хіба так можна казати?
- А що, хіба козел погано стрибає?
* * *
- Тату, - питає Кабася вранці на зупинці. - Чого людей у маршрутках стає весь час більше й більше?
- Ну, - відповідаю, - Всі хочуть їхати. Крім того, всі хочуть жити у Львові.
- Всі? І росіяни?
- Хіба що деякі, - кажу, - Більшість росіян хоче жити в Росії.
- А якщо їх сюди перевезуть?
* * *
Кабася підчепив у маршрутці чарівний панківський викрутас. Використовує нечасто, тому щоразу смішно, як уперше. Ну, наприклад, треба кудись іти, а він сидить. Ти підходиш і кажеш: Кабася, вставай, нам пора! А він на тебе так саркастично дивиться й каже:
- Посвідчення!
* * *
Над головою журливо скрекнув чи то грак, чи то ворона. Кабася шоковано дивиться вгору:
- Тату, це жабка-скрекотушка???
* * *
- Тату, дивись! Дірочка!
- Угу, бачу. Ти порвав колготки.
- Це не я. Це життя порвало.
* * *
У маршрутці:
- Тату, яка це вулиця?
- Зелена. (Без паузи)
- А це?
- Зелена. (Без паузи)
- А це?
- Зелена. (Без паузи)
- А це?
- З е л е н а !
- А чого так багато Зеленої? Тату, а?
- Ну-у...
- Скажи: це складне питання!
* * *
-Тату, а що, Янукович тепер став добрим?
- Ммммм... Ні, боюся, що ні.
- А чого він такий злий?
- Ой, Кабась, важко сказати. Бувають люди просто злі.
- Але ж усі вони українці!
Спілкувалася Марія Семенченко, «День» 
