Українська влада завжди прагнула до контролю над інформаційним простором. І схоже, досягла в цьому не лише чималого успіху, але й досвіду.
Серед останніх інновацій - гра в наперстки з журналістами, акредитованими у ВР. Під одним із них прес-служба парламенту тримає документ 2011 року, який нібито не вимагає в працівників ЗМІ погоджувати з нею доступ до засідань комітетів, а під іншим - документ 2006 року, який відкриває доступ до них винятково за її погодженням і на запрошення керівництва комітетів. Як розумієте, у відкритому доступі (в статусі чинного) і в практичному користуванні - той з них, яким велено «нє пущать» - всупереч вимогам закону «Про доступ до інформації».
А більш ліберальний - який, імовірно, відповідає вимогам чинного законодавства - за сімома замками. В одному з кабінетів апарату ВР...
Немає інформації - немає проблеми
Засекречуванням небезпечного для влади контенту чиновники переймалися від часів незалежності за принципом: немає інформації - немає проблеми.
Виняткових зусиль із залякування «надміру допитливих» журналістів, що пхають носа до чужих кишень, доклав свого часу Ренат Кузьмін, обіцяючи впровадження кримінальної відповідальності за дифамацію - «поширення дійсних чи вигаданих відомостей, які принижують честь, гідність чи ділову репутацію громадянина або організації, зганьблення у пресі з метою вплинути на виконання ними своїх обов'язків».
Довелося депутатам від опозиції реєструвати проект, яким передбачено гуманізацію кримінальної відповідальності за втручання в приватне життя.
Втім, найбільш слизькою для в влади проблематикою виявилася сфера держзакупівель.
Ще під шумок передвиборчих баталій провладна більшість прийняла проект № 9634 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань державних закупівель», яким вивела з-під дії тендерних процедур українські держпідприємства. Це призвело до втрати інформаційного контролю над тим, як влада порядкує двома третинами національного бюджету. Хоча лише завдяки офіційній інформації, що свого часу публікувалася у «Віснику держзакупівель» у зв'язку з проведенням тендерних процедур, було збережено 835 мільйонів гривень - на зриві тільки трьох протиправних угод «Укрзалізниці». Цього б вистачило для фінансування чотирьох сотень сільських шкіл...
Наразі ж перспектива відновлення прозорості в сфері діяльності держпідприємств напряму залежить від розгляду проекту № 2207, який ми з колегами зареєстрували в Раді нового скликання. У його невідкладному прийнятті зацікавлені не лише опозиційні видання, і не лише медіа - невже ми такі багаті, щоб миритися з розкраданням 300 млрд гривень щороку?
Доступ до прийняття державних рішень: вмикаємо/вимикаємо
За оцінкою аналітиків, лише один вільний доступ журналістів до процесу розгляду і прийняття доленосних рішень депутатами і міністрами відбраковує третину корупційних намірів і проектів.
За великим рахунком, із цим узагалі не має бути жодних проблем.
Адже, відповідно до закону «Про інформацію», журналіст має право безперешкодно (!) відвідувати приміщення суб'єктів владних повноважень, а також відкриті заходи, які ними проводяться. У тому числі пленарні засідання Верховної Ради і засідання парламентських комітетів.
При цьому відкритість, гарантована законом, легко множиться на нуль на підзаконному рівні - різноманітними інструкціями і положеннями. До прикладу, згідно з чинним із 2006 року Положенням про порядок акредитації представників ЗМІ, допуск журналістів до засідань комітетів ВР здійснюється винятково за погодженням (!) із Прес-службою парламенту і на запрошення (!) керівництва комітетів.
Іншими словами, на практиці лише від бюрократів - нехай і фахових - залежить у підсумку, чи ввімкнути доступ медіа до розгляду принципових питань, чи вимкнути.
Тож на прохання медійної громади ми з колегами (Л.Оробець, А.Пишний, А.Аваков, І.Швайка і В.Карпунцов) зареєстрували відповідні зміни до чинного наразі Положення.
Невже в апараті ВР два роки поспіль дурять журналістів?
Реєстрація проекту спочатку збентежила бюрократів. Але після тижневого заворушення в надрах апарату ВР доволі несподівано віднайшовся документ 2011 року, яким нібито встановлюється інший - більш ліберальний алгоритм доступу до парламентських будівель і роботи комітетів.
При цьому, з одного боку, документу немає наразі ані в базі чинних нормативних актів, ані на офіційному сайті «Законодавство України» - на відміну від Положення 2006 року. Ні сном, ні духом про нього не знали й експерти відділу реєстрації законопроектів ВР, що відзначаються особливою прискіпливістю до подібних ініціатив опозиції - якби документ 2011 року був у відкритому доступі, проекту №2040а узагалі не зареєстрували. Втім, хтозна, що в базах можна розміщувати «заднім числом»...
З іншого боку, порядком акредитації 2011-го не користується де-факто ні прес-служба, ні комендатура, ні охорона. І розповідати байки парламентським журналістам тут немає жодного сенсу - кожному з них алгоритм допуску відомий не з чужих слів.
Неодноразово сама була свідком нервового скупчення працівників ЗМІ біля охорони на вході до комітетів ВР (Садова, 3-а) у «комітетський» день. На запитання, чому не пускають журналістів на засідання комітетів, мені пояснювали: прес-служба команди не давала. І посилалися на порядок акредитації працівників ЗМІ в Раді 2006 року...
І насамкінець
За підсумками цієї історії напрошуються щонайменше два висновки.
Перший. Якщо чиновники витягли з небуття і визнали небажаний для себе порядок акредитації - хтозна, скільки ще скелетів ховається в їхніх шафах.
Другий. Якщо бачите в діях бюрократів або змісті підзаконних актів дисонанс із вимогами чинного законодавства і Конституції, звертайтеся до нардепів за допомогою - їм сам Бог велів...
Леся Оробец, народний депутат, член фракції «Батьківщина»
Фото tsn.ua
