Світова преса сьогодні вже перейшла поріг великих змін. Про те, як ці зміни переживає шведська журналістика, «Дню» розповіла фотограф, лауреатка премії Шведської академії за представлення шведської культури за кордоном та продюсер Білорусько-шведських літературних днів, що відбувалися у Львові з 17 по 19 травня, Марія Сьодерберг.
— Майже 90 відсотків шведського населення читає принаймні одну газету. У чому секрет довіри до преси?
— Шведи відрізняються від інших націй особливою зацікавленістю в інформації. Наприклад, мій батько живе в маленькому селі на півночі Швеції, але щодня дивиться щонайменше три телевізійні передачі, слухає новини по радіо та читає одну щоденну газету. Останнім часом у пресі дуже часто обговорюють становище на півночі Швеції, де Інтернет поки що — рідкісне явище. Тож вільний доступ до Інтернету є сьогодні нашою демократичною місією.
У нашій країні читачі слідкують за тим, щоб інформація в медіа постійно оновлювалася, бо люди хочуть знати, що відбувається. Інформація, яку публікує сьогодні шведська преса, має великий вплив навіть на державну владу. Преса може мати подекуди каральний характер. Якщо шведський журналіст досліджує проблеми, в яких винен, як з’ясовується, певний чиновник, уже завтра його можуть позбавити повноважень.
Особливістю шведських газет є також їхня фізична доступність. Відвідуючи будь-яке публічне місце чи бібліотеку, ви обов’язково знайдете безплатні стенди з пресою, починаючи від регіональних та закінчуючи світовими виданнями. Звісно, шведи довіряють не всім газетам, але рефлекс читання в нас розвинений дуже добре.
— У чому вбачають свою місію сучасні шведські журналісти? Із огляду на те, що останнім часом світ медіа переживає трансформації, які виклики стоять перед шведськими ЗМІ?
— Сьогоднішні зміни почалися ще 20 років тому. Основна їхня причина — збільшення динаміки та швидкості на інформаційному ринку. Спосіб виробництва матеріалів також трансформується. Так, великі медіа-центри більше не працюють у напрямі проблемної та глибинної журналістики, віддаючи перевагу короткій новинній журналістиці. Але, мабуть, найбільше зміни зачепили узвичаєність та стабільність друкованої преси. Один із викликів для шведських ЗМІ звучить так: як отримати кошти від інформації із власних інтернет-сайтів? Щоразу більше шведів знайомиться з інформацією за допомогою власних смартфонів. Це — унікальне явище, коли в певному місці можна побачити з десяток молодих осіб, які читають із екранів подібних електронних пристроїв. У таких випадках я жартую, що шведи обнімають ці свої смартфони, наче улюблені іграшки, — ведмедиків Тедді.
— Якщо сприймати журналістику як сферу, що формує певні правила та норми, то на яких деонтологічних засадах існує шведська журналістика?
— Важко сказати, адже для багатьох журналістів це — звичайна робота від і до певної години. Для декого — це справді місія. Треба зауважити, що між різними шведськими ЗМІ постійно триває конкурентна боротьба, тому журналісти змушені постійно продукувати сенсації. Щоправда, їм водночас властива беззаперечна правдивість. Якщо преса публікує якийсь скандальний матеріал, дуже швидко в інших ЗМІ розпочнуться дебати довкола опублікованого матеріалу. Шведське суспільство — дуже відкрите та критичне.
Мрія кожного шведського журналіста — написати справжнє розслідування, проблемний репортаж, який би викривав певні непослідовності, які цей матеріал допоможе вирішити. Але й тут журналіст знову вступає у суперечність, адже часто він залежить від працедавця, який визначає конкретний часовий ліміт для дослідження теми.
— Як виглядає ринок комерційної преси в Швеції?
— Більшість шведських журналістів працюють у локальних газетах та на маленьких сайтах. Тож бачать лише тіні великих масштабних подій. Це хоч не надто перспективно, але такі видання можуть спокійно функціонувати. Натомість у великих медіа, де світло інформації світить дуже яскраво і немає жодних проблем з недоінформацією, розпочинається справжня боротьба. Найбільшими суперниками на ринку шведської преси є такі видання, як «Афтонбладет» (незалежна соціал-демократична газета) та «Експрессен» (ліберальне видання). У Швеції існує чіткий поділ на ранкові та вечірні видання. Хоча такі два великі видання, як «Дагенс Нюхетер» та «Афтонбладет», незважаючи на те, що є ранковими, розповсюджуються й після обіду.
— Останніми роками щораз частіше говорять про важливість фоторепортажистики як форми візуальної публіцистики. В Україні небагато видань розвивають таку традицію, натомість у Швеції, як відомо, в пресі друкують навіть комікси. Які результати ви отримуєте від подібної візуальної публіцистики?
— Ситуація з фотопубліцистикою в Швеції також нестабільна: з одного боку, є глибокі авторські фото, а з другого — передруковування чужих знімків. Мені як фотографові дуже прикро усвідомлювати, що чимало газет сьогодні відмовляються від фоторепортажів взагалі. Усьому причиною мінімізація витрат і швидкість подачі інформації.
— Як вплинув розвиток міжкультурних комунікацій на образ Іншого? Яким він постає перед нами у шведській пресі?
— Збільшення фізичної мобільності не оминуло й Швецію. Таким чином серед дев’ятимільйонного населення країни один мільйон — це емігранти, здебільшого —уродженці Туреччини, Іраку, Ірану, держав-сусідів. Майже кожного дня в пресі публікують матеріали про інтернаціональне суспільство та його проблемні аспекти. Цікаво, що Інший у нашій в пресі — це не чужинець, замкнутий у власній національній ідентичності. Автори публікацій наголошують на тому, що емігранти в Швеції хочуть асимілюватись із нашою країною, однак можуть зустріти спротив серед корінного населення. Звичайні люди недостатньо працюють над тим, щоб долучати емігрантів до різного виду діяльності чи враховувати їхні ідеї. Цікава деталь — чимало відомих шведських письменників не є шведами.
— Як ви оцінюєте стан свободи преси на території СНД та Білорусі, зокрема?
— Зізнаюсь відверто, мене подібна ситуація лякає. Це страшно, коли проти іноземних журналістів-міжнародників, які працюють у цій сфері роками, відкривають кримінальні справи щодо їхньої діяльності. Якщо порівнювати свободу слова в Україні із ситуацією в Білорусі, у вас не все так жахливо. Ви принаймні бачите свого Президента Януковича по ТБ не кожен день, чого не скажеш про Білорусь.
Звісно, в Білорусі є декілька якісних ЗМІ, однак вони не можуть циркулювати в суспільстві. І це — трагедія білоруської журналістики.
— Упродовж останніх років Білорусь перебуває в міжнародній ізоляції. Чому ви звертаєтеся до досвіду письменників саме цієї країни? Як ви оцінюєте стан сучасної білоруської літератури?
— Проект існує 12 років, зокрема завдяки підтримці Шведського інституту (SI) та Консульства Швеції. Кожного року, окрім інших країн, Білорусько-шведські літературні дні відбувалися й у Білорусі. Однак цього року нас туди просто не пустили. Я була в цій країні приблизно 75 разів, а минулого жовтня та в січні цього року білоруська влада відмовила мені у візі.
Білоруськомовна література сьогодні в складному становищі. Щораз менше літератури виходить білоруською мовою. Виникає ситуація, схожа до вимирання видів. Завданням білоруської літератури сьогодні є збереження власної мови. У цій країні існує видання «Брестський кур’єр», яке друкує виключно білоруськомовні матеріали, і людям це подобається. Їхній владі повинно бути соромно, що вони свідомо йдуть на такий злочин проти власної нації, як знищення власної мови.
На відміну від журналістики, поезія та проза в Білорусі зазнає менших утисків, адже влада вважає, що література має на суспільство невеликий вплив. Однак навіть на ці теми в їхньому суспільстві говорять не часто. Тому, окрім вже таких відомих імен, як Світлана Алексієвич, Барис Пятровіч, Андрій Хаданович та Дмитро Плакс, на літературні дні ми плануємо привезти з Білорусі ще сорок осіб, щоб вони просто послухали, про що в їхній країні вимушено мовчать.
