Широкий прокат в Україні нового російського фільму «Легенда №17», присвяченого радянському хокеїсту Валерію Харламову, наводить на думку державної важливості. Ось із «кого» варто було б брати приклад вітчизняному Держкіно. Ось у Кого слід було б повчитися майстерного вміння поєднати на одній льодовій арені неприкриту пропаганду та режисерську щирість: держзамовлення і щемливу інтонацію (деякі глядачі під час перегляду — ридають).
Володимир Володимирович, на відміну від декотрих, любить кіно і театр. Якось прийшов у «Современник» на «Дихо з розуму». І після спектаклю влаштував професійний рознос Галині Волчек. А чому це, питається, Чацький у вас розмазня, якщо відповідно до канону він сильний герой і не повинен канючити? (У Галини Борисівні тоді виникла МХАТівська пауза). А нещодавно Володимир Володимирович прийшов на прем'єру «Легенди №17», яку продюсирував його друг Микита Сергійович. І після перегляду глава держави зазначив: кіно — корисне і воно неодмінно знайде свого глядача! (Після цієї картини Путіну сильно захотілося подивитися хокей «наживо». Така сила мистецтва).
Якщо без приповідок, то «Легенда №17» — давно вже очікуваний якісний російський фільм для «широкого глядача». Репертуарне роздратування, що накопичилося, утома від «Джунглів», де розбійничають бандити з «Камеді Клабу», ще більше відтіняють своєчасність проекту режисера Миколи Лебедєва. Ну, нарешті в прокат запущено фільм про позитивного героя. А не вбивцю з Люберець чи ідіота з «Наша RUSSIA».
Байопік про Валерія Харламова якісно виділяється й на тлі нахабних, спекулятивних байопіків про Жукова, Фурцеву та інших немеркнучих героїв радянської епохи. «Легенда» все-таки зроблена з любов'ю до героя і розкриває перед глядачем його тернистий шлях до слави. Не церемонячись із деякими історичними фактами, режисер-сценарист вибудовує жорстку конструкцію про Переможця, радянського чоловіка-попелюшку, який стрибонув на вершину спортивного успіху. Домігся всього своєю працею. Встояв перед гебістськими спокусами. Зберіг людську порядність стосовно вчителя (великого тренера Анатолія Тарасова).
Шлях героя очима режисера Лебедєва розпочинається ще в Іспанії, Більбао. Там маленький Валера спостерігає яскраві епізоди кориди і мимоволі сам стає її учасником: лише випадок рятує його від розлютованого бика. Той епізод — уже гра на опір. Гра на перемогу. Він супроводжує Харламова усе життя. Дитячий слайд стає підсвідомою мотивацією інших вчинків. Невдовзі він так само сміливо кидається в бій — як на бика — на спортивного супротивника. Яким і стане для нього у 1972-му збірний образ лютого канадця — головного ворога епохальної суперсесії СРСР—Канада. Тріумфальний рахунок 7:3 — на користь СРСР! І це не просто результат, а ще одна перемога СРСР над іноземним недругом.
А до цього в героя — важкий шлях випробувань. Тренер Тарасов не надто вірить у нього. Кидає в «тьмутаракань» набратися досвіду. Випробовує його на міцність. Але найскладніше випробування — не на льоду, а за лаштунками спорту. Підступний партійний «доглядач» пропонує стукати на вчителя. І тут совість радянського хлопця стає твердішою за лід. Відмова! І автокатастрофа в запалі екзальтації, коли його улюбленого тренера ламають об коліно...
…Картина залишає глядача наодинці з героєм у тому самому тріумфальному 1972-му. Матч життя виграно. Трибуни спорожніли. Харламов, який переміг, вдивляється в порожнє черево трибун. Адже завтра треба знову перемагати — своїх і чужих. І він, на відміну від глядачів, не знає, що «переможцем» у тій сутичці виявиться Доля, яка закине успішного хокеїста на мокре шосе. І зіштовхне з неминучістю...
Деталей тієї моторошної резонансної автокатастрофи, які потрясли світ у 1981-му, у фільмі не буде. Оскільки фільм робить головною тему професійного становлення. Режисер Лебедєв і зняв фільм — про професіоналів. Вправно балансуючи між держзамовленням і щирістю очікувань уболівальників.
А «держзамовлення», як відомо, — це канал «Росія 1» (виробник блокбастера «Тарас Бульба»), який передбачає чіткі ідеологічні сигнали у своїй продукції. Коли, скажімо, у проектах «Першого каналу» основні ставки зроблені на «гравців» (зірок-акторів або зірок-літераторів на кшталт Акуніна), то в репертуарі «Росії 1» — акценти чіткі: Росія — велика наша держава (і далі за текстом).
І в картині Лебедєва образ «ушедшей натуры», тобто СРСР, подано місцями ідеалізовано, сентиментально. Це образ «єдиного дому», де всі один за одного вболівають і всі одне одного підтримують. А якщо й знаходиться якась гидота, так і та з «органів», і псує життя чесним людям, таким як тренер Тарасов.
Власне, в «Легенді» сюжет ґрунтується на тріо: гравець, тренер, гебіст. Скажімо, історія тренера Тарасова (віддалена від історичного прототипу) — це лінія приниженого, але незрадженого вчителя. А лінія гебіста Балашова — спіраль про непереможного «совка», який, набуваючи різних личин та службових повноважень, однаково завжди на коні. Акторське тріо, до речі, у цій картині працює злагоджено. Данило Козловський роллю Харламова закріплює за собою статус одного з найкасовіших наднових акторів російського кіно. Олег Меншиков (Тарасов) немов реабілітується за свої недавні провали в «Золотому теляті», «Стомлених сонцем 2-3» та «Статському раднику» (тренера він грає настирливо, чуттєво, відсторонено, самовіддано, як уже давно не грав). Що казати про Володимира Меньшова (Балашов) — суцільне задоволення та сама любота в ролі комуністичного мерзотника.
Таким чином, непрохідна російська прем'єра ніби залпом виконала кілька важливих завдань, поставлених перед кіногалуззю Володимиром Путіним. Перше. Сусіди яскраво та виразно показали сучасну кінокартинку, ніби скановану з найкращих голлівудських технологій, але все-таки «свою», місцеву. Друге. Масовому глядачу показано приклад виразної кінодраматургії: в сюжеті чітко помітні погані і хороші, добрі і злі. Третє. Ця сама прем'єра для мас підноситься як масована пропаганда здорового способу життя (взагалі) і корисності хокею як виду спорту (зокрема). І четверте, головне. Нарешті за багато років у цьому кіно першим номером виведено на екран героя позитивного. Ніби зразок для наслідування. Хіба погано наслідувати хороше?
Свідомо залишаючи «за кадром» багато розбіжностей у фільмі з подіями реальними (наприклад, не було в СРСР прямої трансляції першого матчу Суперсерії, а був тільки запис увечері того самого дня!), а також відзначаючи пропагандистську успішність нових методів кінотехнології щодо реанімації великого, чистого і світлого «вчора», все-таки повернімося до заспіву цих нотаток. Отже, друзі, кіно — це не тільки мистецтво, це, повторімося, ще й знаряддя пропаганди. І якщо розумний ВВП сходить на лід, воскрешаючи легенду № 17, — отже, це справді комусь потрібно.
