До «Детектор медіа» вже кілька разів зверталися як до такої собі журналістської профспілки на громадських засадах. Вирішив звернутися і я. Тим більше, що історії, подібні цій, трапляються, мабуть, щодня із багатьма журналістами України й Росії.

Колись, уже досить давно, я опублікував матеріал у «Дзеркалі тижня» на тему Голокосту. Йшлося про мера (примаря) Чернівців у часи війни Траяна Поповича, який у 1941 році наполіг, щоб 20 тисяч чернівецьких євреїв не висилали у табори Трансністрії, чим фактично врятував їм життя. Історія вражаюча, сам Попович, хоча і помер у 1946 році, встиг написати книгу спогадів по цю подію «Сповідь».

Отже, надрукував статтю і через кілька тижнів помітив, що тема несподівано затребувана не тільки в Україні, нарахував кілька десятків інтернет-републікацій. Я, в цілому, позитивно ставлюся до цього явища і не вважаю якимось особливим гріхом. Однак через рік, переглядаючи вже «паперові» російськомовні ЗМІ зі США, я несподівано побачив своє прізвище, до того ж на першій шпальті. В газеті було напрочуд багато реклами і вона мала відчутну політичну позицію, що, як відомо, також дуже цінується. У газеті була якраз стаття з «Дзеркала тижня». Очевидно, дещо сп'янілий від «міжнародної відомості», я написав до редакції американського часопису з пропозицією співпраці, з натяком - буду дешевший. Ввічливого, чемного, в чомусь навіть запопадницького листа. Минув тиждень. Мені ніхто не відповів. І я написав іншого, дуже сухого листа на три рядки, в якому повідомив, що Україна належить до країн, які підписали Женевську конвенцію із захисту авторського права. І отримав відповідь від редактора через сорок хвилин: чемну, ввічливу і в чомусь навіть запопадницьку. Щось на кшталт: цілуємо безліч разів, щасливі були надрукувати вашу статтю, ми дуже, дуже бідні. Почитав, подивився на рекламку, що якраз розміщена була на моїй статті, й подумав: яка вона, нью-йоркська бідність, чим ще можу їм допомогти? Втішився радянсько-імперськими висловами, по Достоєвському «русскіє люді - широкіє люді», і по Маяковському «у совєтскіх собствєнная гордость», себто, і не треба мені їхніх американських подачок зі світу хижацького капіталу.

 Скан статті автора

Було це два роки тому. Ну, й історія ніби закінчилася. Аж ні. Кілька днів тому друзі у Facebook без задньої думки надіслали мені посилання на статтю Михаїла Хазіна з Бостона (це повний тезка відомого російського науковця і публіциста), мовляв, про наших пишуть. Михайло Хазін, не обтяжуючи себе, дописав до моєї статті про Поповича свій початок і вона пішла, що називається, «за милу душу». Як новенька. І майже нічого не змінив в основному тексті. Моєму тексті. Причому мої авторські примітки він змінив на примітки - М.Х. Я почав думати, чому він так зробив? І зрозумів. Доволі велику частину статті складають цитати зі «Сповіді» Поповича, якими, вирішив Хазін, може скористатися кожен. Але, по-перше, він проскочив лапки і забрав також і мій текст. Недогледів. По-друге, ніякого перекладу цієї книги не існує. Її повний текст доступний лише румунською мовою (є суттєво скорочена версія - англійською). Я взяв кілька довільних цитат, які б дозволили зрозуміти, що ж відбулося. Себто, це мій переклад кількох абзаців, які мені сподобалися. Із технічними вилученнями, скороченнями тощо. Зауважу, пан Хазін не обтяжував себе ані посиланнями, ані хоча б натяками, що це не його текст, не його переклад тощо. Одна з версій цієї переписаної статті (таких версій виявилося чимало) мала назву «Создадім нравствєнний оплот», що мене по-справжньому розсмішило. Одне з посилань на Хазіна тут.

Скрін-шот статті Михаїла Хазіна

 Скрін-шот статті автора

Подивився, хто такий Хазін. З'ясувалося: письменник, пушкінознавець, журналіст і хтось іще. Людина солідного віку. Себто, також мушу перетерпіти, зваживши на цей самий вік.

Ще раз подивився американські російськомовні часописи, вони більшою частиною дайджести. І зрозумів, що решта авторів друкуються на таких же умовах, що і я. Не знають про своє щастя. І, ймовірно, і Хазін не одинокий щодо «творчих» переопрацювань. І ось питання, що ж підписувала Україна щодо авторського права і чи можна реалізувати це підписане? Мені здається, ця проблема гідна обговорення. Чи мають журналісти з України та Росії «окормляти» бідних колег з Американщини? Тому що дещо в цій історії мені здалося дивним, дещо смішним, а дещо і безсоромним.

Сергій Воронцов, журналіст

Фото надані автором