Голова журі нинішнього форуму — гонконзький режисер Вонг Кар-Вай. І хто може знати, що в традиційній соціально-політичній палітрі переважно європейського кінематографа сподобається цьому азійському меланхоліку? Який прославився мелодрамами відчуження «Падші ангели», «Чунгкінгський експрес» та «Любовний настрій». 

 

Із кріслом голови Кар-Вай отримав і рідкісне право показати свій останній фільм «Великі майстри» (на відкритті). Це зовсім новий для нього досвід масового кіно в старому доброму азіатському жанрі бойових мистецтв, до того ж інспірований біографією одного з учителів Брюса Лі — майстра Іп Мана. Очевидно, що початок фестивалю обіцяє нокаут. 

 

Саме так — «Нокаут» — називався торішній «жанровий» Стівен Содеберг, показаний поза конкурсом. Але претендент на нагороди нинішнього року «Побічний ефект», — швидше, відлуння іншої його роботи, «Зараження». Там світ руйнували віруси, тут — медичні препарати. Содеберг манкірував свого друга актора Метта Деймона і віддав головну роль Джуду Лоу. 

 

Але Метт Деймон з'явиться у фільмі іншого поважного конкурсанта — Гас ван Сента. Цього разу жодних гей-протестів і підліткових рефлексій. «Земля обітована» визначена як «політичний трилер на сучасні екологічні проблеми». 

 

Схоже, у його співвітчизника голландця Жоржа Слюйзера більше шансів на сенсацію. Слюйзер — режисер архісерйозний, він екранізував «Кам'яний пліт» Сарамаго. Ще серйозніше підійшов Слюйзер до свого проекту 20-річної давності. Тоді зйомки зупинилися через трагічне передозування американського кумира Рівера Фенікса. Який, до речі, прославився у Ван Сента у фільмі «Мій особистий штат Айдахо». 

 

Фенікс — такий собі Джеймс Дін 90-х. Його імідж нервового вродливого юнака за ці роки нітрохи не постраждав і допоміг Слюйзеру зібрати модним нині краудфандингом (всім глядацьким миром) гроші на завершення драми «Темна кров». 

 

Слава іранця Джафара Панахі, за чию свободу від іранської влади бореться світова кіноспільнота з Берлінським фестивалем в авангарді, залишається у фестивальному топі, незважаючи на заборону професії на батьківщині. Картина «Закрита завіса» з позначкою «зроблено нелегально» бере участь у головному конкурсі, і, як випливає з анотації, герої тут перебувають у відчайдушних пошуках режисера. 

 

Вихід за рамки художнього прогнозується і в новому фільмі оскарівського лауреата Даніса Тановіча «Епізод із життя збирача заліза». Призабутий багатьма автор «Нічиєї землі», що виграв 2001-го «дядечка» в нерівній боротьбі з «Амелі», знайде на Берлінале ідеальну сцену для свого експерименту з акторами-непрофесіоналами в жанрі соціальної драми. 

 

І знову на великому фестивалі після Канн і Венеції з'явиться Ульріх Зайдль. Геніально задумана (насамперед для фестивального довгожительства) трилогія «Рай» нарешті завершується фільмом про схуднення «Надія». Як і в попередніх частинах «Любов» і «Віра», Зайдль злобно-іронічний і безжальний до європейського способу життя та мислення. Надія на те, що після венеціанських нагород він заслужив ще й берлінські, у нього, безперечно, міцна. 

 

А ось на що претендував француз Бруно Дюмон, знімаючи Жульєт Бінош у ролі Камілли Клодель? Адже їй не уникнути порівнянь із блискуче зіграною 25 років тому Ізабель Аджані роллю французької скульпторки, яка в прямому сенсі збожеволіла через нещасну любов до Родена та мистецтва. 

 

І вже геть важко бути оптимістом із приводу нової ролі Катрін Деньов. Головна героїня фільму «На моєму шляху» — 60-річна бентежна буржуа — була виписана режисером і сценаристом Емманюель Берко спеціально під Деньов, яка у своєму статусі кінонебожительки, по-моєму, аж ніяк не здатна опуститися до ролі «простої жінки». 

 

Простоту компенсує Берліну російське кіно. У Росії, як відомо, соціальних проблем шукати не доводиться, але всі більш-менш авторські експерименти на цю тему стають аутсайдерами в себе на батьківщині. Фестивалі — наймасовіший для них майданчик. Так фільму Бориса Хлєбнікова «Довге щасливе життя» пощастило прорватися на конкурс Берлінале. Схоже, Хлєбніков настільки поспішав, що не встиг попрацювати з назвою: однойменний фільм Геннадія Шпаликова йому згадали всі кому не лінь. 

 

Жодних запозичень зі Шпаликова в іншому «Довгому щасливому житті», звісно, немає — швидше, алюзії на американську класику. Хлєбніков зняв російський варіант «Рівно опівдні», тільки замість шерифа-одинака в нього борець за правду — городянин, що приїхав у глибинку піднімати сільське господарство. Ведмедем росіян не злякаєш, а ось чи здолають росіяни берлінського звіра, побачимо.