Юрій Луканов – журналіст серйозний. У його творчому доробку - книжка “Третій президент. Політичний портрет Леоніда Кучми”, документальні фільми “Три любові Степана Бандери”, “Хто ви є, містере Джекі?” про дисидента Валерія Марченка, “Портрет мафії в жіночому інтер’єрі”.
Він - автор сценарію багатосерійного документального фільму під робочою назвою “НАТО: свій чи чужий?”, який саме зараз монтують. А між цими серйозними справами Луканов бавиться “козюльками”. У двох книжках автора, що побачили світ останнім часом, – “Козюльки” та “Колода від Ющенка” – є підзаголовок, який багато пояснює: “Серйозний журналіст валяє дурня”. Твори нового жанру “від Луканова” нині цитують у ЗМІ, подекуди навіть не посилаючись на автора. “Козюльки” стали народними?..
- Юрію, ти й далі розповідаєш, що тягав з Ющенком колоду?
- Після Жовтневої революції чим далі, тим більше ставало людей, які з Леніним тягали колоду на суботнику. Вони ходили по школах, розповідали юним комунарам про це. Так було і цього разу - чим далі Помаранчева революція, тим більше людей, які “тягали колоду” з Ющенком. Процес їхнього збільшення уповільнився тим, що Ющенко виявився не Леніним і не зумів так міцно взяти владу в свої руки. Тим не менше, за аналогією я написав таку епіграму-“козюльку”, яка дала назву книжечці “Колода від Ющенка”.
На Майдані за нашу свободу
Я тягав із Ющенком колоду.
Раптом знов прийде до влади “Я” –
Я скажу: “Колода не моя!”.
Коли я це писав, то був жорстокий стьоб. А незабаром після того, як вийшла книжка, Януковича призначили прем’єром. Так от я тепер прошу, щоб мене називали “пророком Лукою”, оскільки я написав пророчий вірш. Презентація була під Секретаріатом Президента, де я і керівник видавництва “Такі справи” Сергій Данилов тягали справжню колоду з написом “колода від Ющенка”. Міліція спочатку напружувалася, перевіряла документи, допитувалися, хто давав дозвіл тощо. Я їм подарував книжечку, вони почитали, посміялися і заспокоїлися.
- Краще б ти інше щось напророчив...
- Пророк має пророкувати правдиві речі. А то напророкуєш загальне благо, процвітання і таке інше, а мені люди скажуть: “Що ти пророкуєш? Ми живемо, як жили чи навіть гірше, а ти кажеш усякі дурниці”.
- Ти такий серйозний хлопець. Як тебе потягнуло на “козюльки”?
- Це сталося давно. У 1993 році я повернувся з Канади, де працював на Міжнародному канадському радіо, і прийшов працювати в УНІАН. Сиділи ми на нараді в головного редактора, я взяв до рук якусь газету, а там надруковано дитячі страшилки типу: “Мальчик на стройке игрался, к нему экскаватор подкрался”. Раптом мене “перемкнуло”, і я три дні нічого не робив – писав схожі страшилки, епіграми на теми УНІАНу. Про одну співробітницю, яка їздила на зустріч голів-глав СНД в Ашгабад, написав таке:
Рубан (тодішній редактор УНІАНу. – Л.Ф.) Марусю послав в Ашгабад,
Їй під спідницю сховав автомат.
Славлять Марусю дорослі і діти,
Єльцина більше немає на світі.
Приходить до мене мій приятель Сергій Одарич (зараз – мер Черкас). Раптом чую тупіт, бачу – біжить Маруся, а очі в неї більші ніж окуляри, підбігає до мене і горлає на всю редакцію: “Над этим не шутят!” і з повного розмаху намагається дати мені по фізіономії. Я так перелякався. Що треба зробити жінці, щоб вона прилюдно втяла таку штуку? Я так і не зрозумів, чому вона так відреагувала. Після того написав таке:
Юрій Луканов в напруженні творчім,
Марш про Марусю писати він хоче.
Маша рукою махнула гостинно –
Мізки Юрка полетіли на стіну.
Після того я перейшов на політиків. Ті “козюльки” спочатку ніхто не хотів друкувати. Коли їх надрукували в “Детектор медіа”, де головним редактором була Наталя Лігачова, на них прийшло багато відгуків. І всі на кшталт: “Луканов, зрозуміло, ідіот, але навіщо, Лігачова, ви це друкуєте?”.
- Який твій улюблений вірш?
- Я його досі вважаю найсильнішим і називаю “еротично-патріотичною страшилкою”:
Москаль до вкраїнки підкрався нахабний,
Прутня зненацька загнав під живіт.
Більш Україну загарбать не прагне –
У патріотки там був динаміт.
Якщо весь час серйозно говорити про політику, особливо в наших умовах, то дах може поїхати. Це розрядка. Останнім часом стібаюся, пишу в “Детектор медіа” під рубрикою “Луканово посміхаючись”.
- Помаранчеві політики мають почуття гумору? До них це “доходить”?
- Книжка продається в парламенті. Не знаю, як політики, але напівполітик-напівжурналіст Діма Джангіров, про якого я написав епіграму, просто у Верховній Раді послав мене на три літери. Це підтвердження давньої істини, що сміху боїться той, хто вже нічого не боїться... Я тільки посміявся і порадів цій обставині.
- Ти й собі, коханому, присвятив кілька “козюльок”...
- Було діло. Коли готувалася книжка “Козюльки”, я був автором двох фільмів і однієї книжки. Я написав таке:
Його книжуся – справжня кака.
Навколо фільмів – повна тиша.
Отож, як заздрісник усякий,
на інших пасквілі він пише.
А для тих, хто буде ображатися на мої “козюльки”, рекомендую почитати таку епіграму на мене:
Я “козюльки” злі пишу – ніде правди діти,
Та герої їхні всі мають порадіти,
Що слугують графоману як жива мішень,
Адже добрими бувають епітафії лишень.
- Розкажи, як ти писав сценарій до фільму про НАТО.
- Мені зателефонував режисер Вадим Кастеллі, керівник медіа-центру “Розмай”, сказав, що він виграв тендер Міністерства закордонних справ на десятисерійний фільм про НАТО і хоче, щоб я написав йому сценарій. Я взагалі-то не провідний фахівець з НАТО в Україні, але з темою знайомий. Свого часу навіть представляв Україну в міжнародному турі «США-НАТО: європейський журналістський тур», був на морській натовській базі в США, до речі, на найбільшому авіаносці світу «Джордж Вашингтон». Одне слово, я стежив за процесом. Крім того, документалісту не обов’язково бути фахівцем, йому треба придумати, як цікаво подати матеріал. Вадим придумав хід фільму, а я на це нанизав живий матеріал. Бо хотілося, щоб цей фільм не виглядав, як пропагандистський. Там багато людських моментів, бо НАТО – це ж не лише військовий блок, як переважно думають наші співвітчизники. НАТО, скажімо, фінансує дуже багато наукових програм. Виглядає трохи парадоксально, але сценарій я написав, не виїжджаючи з Києва.
- Яка концепція фільму?
- Хід такий: сидять журналісти, п’ють горілку (чи пиво?). Починають балакати про НАТО. Потім кажуть, а давайте розберемося, що воно таке насправді. Потім сідають в автобус і мандрують країнами НАТО, зупиняючись на натовських базах. Робоча назва фільму “НАТО: свій чи чужий?”. Фільм не є суто про військових. Наприклад, дружини натовських офіцерів здійснюють багато благодійних програм у колишніх радянських республіках, і ми про це розповідаємо.
- Цей фільм зрозуміють, наприклад, в Донецьку?
- Ми ставили собі за мету зробити фільм популярним, розрахованим на масового глядача. Найбільша претензія до НАТО – це участь в югославському конфлікті. Ми там розповідаємо про це, а офіцери НАТО повинні пояснювати свою позицію. Не існує в світі жодної організації, де б усе було ідеально. Але річ в тім, що наші співвітчизники знають про НАТО лише з радянської пропаганди. А пропаганда не розповідає комплексно, а бере негатив і б’є ним по мізках.
- Ти не їздив зі знімальною групою натовськими місцями?
- Група їздила два місяці, але я не мав можливості вирватися з ними. Річ в тім, що я працюю медіа-консультантом у видавничому центрі “Такі справи”. Пригадуєш історію, коли ця фірма у 2002 році надрукували книжку для Юлії Тимошенко “Невиконане замовлення”? Тоді на них почалися колосальні наїзди, хотіли відібрати це підприємство. Зараз справа дійшла до Міжнародного центру вирішення інвестиційних спорів – це такий міжнародний економічний суд. Позов компанії до держави Україна становить понад 75 мільйонів доларів.
- Ти й надалі пишеш про себе: “Юрій Луканов, вільний журналіст”?
- Можливо, це й проблема. Бачиш, я не сконцентрований на кар’єрі, вважаю, що журналістові це зовсім не обов’язково. Роблю те, що мені цікаво. Книжку про Кучму “Третій президент. Політичний портрет Леоніда Кучми” я видав у 1997 році, тобто другий термін його перебування не висвітлено. Мені колеги кажуть: “Ти повинен дописати”. Але мені вже набридло, вона мені вже в печінках сидить. Я пишу епіграми, називаю себе найталановитішим письменником в Україні,а може, й у світі. Бо, як казав Чехов, стислість – сестра таланту, а хто пише стисліше, ніж я?
- Якщо тобі не цікаво продовжувати про третього президента, то, може, щось напишеш про наступного?
- Не думаю. Була ідея написати книжку “Україна без Кучми”. Не виключаю, що напишу про це. Але все ж таки мені набридла ця політика. Це було цікаво у пору “політичної юності”, а тепер дивлюся на все зовсім іншими – цинічними – очима. Розумієш, що ховається за високопарними фразами, і вони викликають тільки сміх. Тому й пишу “козюльки”...
- Може, це так з тебе пре “помаранчева депресія”? Рятуєшся від розчарування?
- Для того, щоб розчаруватися, треба зачаруватися. Майдан – це чудова штука. Я людина спокійна, не люблю вихлюпувати емоції, але коли приходив на Майдан, у мене на очах стояли сльози, бо там бачив людей, які щиро об’єдналися не для заробляння грошей, не для досягнення якихось корисливих цілей, а для досягнення благородної мети. Але мені не 18 років, я розумів, що буде відкат. Не думав, що він буде таким сильним. Нинішня ситуація переконала мене ще раз, що не треба покладатися на політиків. Психологічний стан Майдану має жити в нас постійно. Ми маємо вказати владі, що вона лайно, і весь час від них чогось вимагати. Коли суспільство стане таким, політики не будуть такими нахабними, як вони є сьогодні.
На фото: “Дивлюся на політику цинічними очима”.
Високий Замок