Наближається 25 листопада – День пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій. «Детектор медіа» публікує статтю Аркадія Сидорука, журналіста-міжнародника, який працював кореспондентом у США в 1980-1989 і в 1992-1996 рр., присвячену розумінню Голодомору 1933 року в нашому суспільстві та можливій загрозі повторення цієї трагедії.
Перечитуючи опубліковані у 1980-их роках у Вашингтоні доповідь конгресово-президентської Комісії з дослідження голоду в Україні Конгресу і тритомник свідчень його жертв, я натрапив на розповіді, що спонукають до аналогій.
Івана М. запитали, чи говорив він своїм американським друзям про страхіття, які пережив в Україні під час голодомору. «Їм це не цікаво, - відповів він. - Американці балакають про автомобілі, роботу і футбол».
Мені стало моторошно, коли я читав інше свідчення - пані Гармаш. «Ми розповідали про голод американцям, розповідаємо й досі, - сказала вона. - Більшості з них до цього байдуже. А ще вони говорять: «Yes, у нас теж був голод. Тоді ми шукали в урнах для сміття гнилі продукти». Я перепитую: «В урнах для сміття? У нашій країні в урни для сміття ніхто нічого не викидав».
У 1930-х роках Америка переживала велику економічну депресію, що збіглась у часі з голодомором в Україні. Та порівнювати одне з іншим безглуздо. Я зустрічався з учасниками голодних маршів на Вашингтон, і вони розповідали мені про злигодні, яких зазнали у ті важкі часи. Але то була американська трагедія. Щоб полегшити життя знедоленим, для них влаштовували польові кухні, їм надавали притулок, збирали пожертви. За багато років я не чув і не читав, щоб тоді помер з голоду хоч один американець. Натомість, від 5 до 7 мільйонів замордованих голодомором українських селян не змогли розповісти про свої передсмертні муки й лишилися непочутими.
Звісно, й сьогоднішні Сполучені Штати не є втіленням американської мрії для всіх американців. Однак у тих, хто спіткнувся у житті, завжди є шанс стати на ноги. У Вашингтоні я бував у гостелах для бездомних, куди б охоче переселилися не тільки мільйони українців - мешканців хрущовок, а й ті, хто змушений платити божевільні гроші за квартири, не варті доброго слова…
Мабуть, годі вже про Америку. Я повертаюся в Україну і уявляю собі таку картину недалекого майбутнього. Натовп голодних бомжів у російськомовному Києві нишпорить на сміттєзвалищах. Вигрібши звідти напівгнилі залишки іжі, він в екстазі радіє й регоче.
Одягнений у лахміття напівголодний, національно свідомий інтелігент підходить до бомжів і починає розповідати їм про голодомор-геноцид в Україні. «Эй, мужик! – одразу заткає його рота ватажок бомжівської зграї. - Не вешай лапшу на уши! Тоже мне нашлись интеллигенты. Они что – лучше нас? Могли бы порыться в мусорниках. Тогда б не подохли с голоду…»
У 1930-х роках комуністи здійснювали на Україні «соціальний» експеримент, заганюячи мільйони українських селян у колгоспний рай, а багатьох - на той світ. Я зумисне беру слово «соціальний» у лапки, бо воно вводить в оману щодо причин найбільшої національної трагедії. Кремль безжально знищував мільйони українських селян ще й тому, що вони були носіями національної ідеї. Більшовицький експеримент супроводжувався масовими репресіми проти інтелігенції (досить згадати розстріляне українське Відродження) і забороною Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). То був геноцид, спрямований проти української нації.
Новий масштабний «соціальний» експеримент, що розпочався після проголошення незалежності України, вже пройшов перший етап. Поки націонал-патріоти бігали з синьо-жовтими прапорами й тризубами, комуно-олігархічна більшість на чолі з колишнім головним ідеологом КПУ Леонідом Кравчуком, а потім з представником червоного директорату Леонідом Кучмою перетворила Україну на свою внутрішню колонію, прихватизувавши усі національнії багатства. Тепер в Україні проголошено «недоторканним» і «священним» право на приватну власність. А як же бути тим, кого методом ваучеризації позбавили права на частку національного багатства?
Шалено підвищуючи комунальні тарифи, біло-синя-червоно-рожева коаліція (в купі з деякими нашоукраїнцями на кшталт київського мера Леоніда Чернівецького) перейшла до нового етапу розвитку демократії та економічних реформ. Тільки чим платити за квартири більшості пенсіонерів і тим, хто опинився за межею бідності, якщо платня за комунальні «послуги» перевищує рівень їхніх заморожених пенсій і зарплат? Тавром соціального геноциду може стати масова бомжизація.
На вулиці опиняться неплатоспроможні. Україномовні та російськомовні. Усі під одну гребінку. Без жодних проявів геноциду за національною ознакою. Не те, що в часи голодомору.
