Щоби за тобою сумували, в тебе має бути історія. Ну і, поки твоє ім'я хтось вимовляє, - ти й живеш. 

От я і кажу: Набока!!!!!

 

За десять літ з того дня, як він помер, сталося багато такого, що я би хотіла якось з ним обговорити - ми би сиділи, пили пиво, й Набока би казав: «Фуфло, чувіха!». Так, для приказки.

 

На щастя, він не став вулицею, бо я би не змогла по ньому ходити. Набока не став і пам'ятником. Лежить зараз під снігом на Байковому, а душа його давно двинула кудись по світах. Не знаю, чи вертається часом сюди, й до кого говорю сьогодні? Сумую за ним, бо в нього була історія.

 

Моя юна приятелька спитала в мене днями - а хто він був?

 

 

Я довго-довго думала, як це коротко сказати... І почала з того, що він - мій однокурсник. Бо моє ставлення до нього дуже особисте - та й життя, думаю, моє інакше повернулося, не зведи нас тоді вищий Розпорядник доль.

 

Якось, сто років тому, у мене на парі зник записник, куди я писала усякі слова - цитати й власні фантазії. За два дні Набока його мені приніс, поклав на парту й сказав: ну, я все прочитав, ти інтірєсная дєвка, давай дружить.

 

І дивився на мене незмигним нахабним поглядом сови з-за круглих скелець своїх окулярів. Сова завжди була моєю улюбленою істотою.

 

Я була відмінниця з провінції, а такі, як цей, шлепарі київські, були мені чудні. Та скоро в мене вже була плетена з мотуззя сова - але вона мусила висіти у Набочиній квартирі, там, над тим килимком, де завжди сиділа я в нічні посиденьки з його безумною компанією...

 

Грав «Yellow submarine» і «Hotel California», пилася кава в «Хрещатому яру», де годинами стояли натовпи різних патлатих художників, поетів і філософів (на карті Києва його вже нема, тому не зможу пояснити в двох словах, що то було збіговисько, а не кав'ярня...

 

І тому його давно-предавно викурили, а його завсідники - хто де, а хто на Байковому чи в інших снігах. Та власне сьогодні там уже би однаково ніхто й не стояв).

 

Колись ці всі люди завалилися й до мене в гуртожиток у новорічну ніч. У нас на столі стояла сковорідка з двома грибочками - на ранок в кімнаті був живописний бедлам, бобіна на магнітофоні була розкручена й кучеряво звисала додолу...

 

Але два грибочки так і лежали, зацьовклі, в сковороді - ніхто не посмів зжерти це багатство. Мене мали би вигнати звідси за цих дикунів у пристойному університетському помешканні, що тепер просмерділося димом і крамолою...

 

Нашого друга Міроша щойно перед тим на лекції з військової підготовки примусили спалити на очах групи конспекта, де він, смішачи нас, намалював бородату фігуру й підписав : «на комоді стояло погруддя Маркса й кліпало очима».

 

 

 

 

Ми прожили тоді дивний час, і я собі думаю - як би ми жили зараз, якби Набока не поперся десять років тому в ту саму тюрму... В ту саму, де відсидів за свої витівки, спійманий у метро «Більшовик» за розвішування летючок, в яких радянським громадянам повідомлялося, що є такий День політв'язня, і що його варто вшанувати.

Якби він не поїхав туди вже журналістом нібито вільної України, не оселився в тюремному готелі й не зупинив собі там серце...

 

Це абсолютно в мене не виходить уявити собі: а що би ця така й така-то людина робила, якби прийшла в сьогоднішній день...

 

Набоку передбачити неможливо. Я чесно не знаю, де би й із ким він був у всіх наших недавнього десятиліття драмах... Точніше - я не впевнена, що можна уявити його десь і з кимось, бо він був неприручений.

 

Набочина історія може бути розказана кожним по-різному. Про нього можна прочитати у вікіпедії, в серйозних статтях - але я того тексту завжди лякаюся, хоч там все правда...

 

Але там ти, Набока, якийсь книжковий дядько-борець, засновник політичних рухів, протестний лідер...

 

Це все правда. Але там ти не куриш свою люльку, там пояснюють, чому ти казав «па жизні» й « фуфло», і шукають тому патріотичні тлумачення, які звучали би виховавчо для прийдешніх поколінь.

 

Я би хотіла, щоби тебе не пояснювали - а щоби ти жив.

 

 

Щоби сидів у телеефірі з тою своєю люлькою - і я би стежила нервово біля свого телевізора, чи він не забуде випадково, де зараз сидить, й чи не закурить, шлепар такий...

 

Напевне, якби він не помер, то так і не вийшла би його єдина книжка віршів. Він їх часом забував і реготався наді мною, коли якось спробувала йому один нагадати - «нє гані!!!»

 

Оце би переказувала йому зараз усі останні земні українські роки - він би теж реготався й казав «не гані!»...

 

Хай би він жив - я би терпіла всі ці його реготання, і нагадувала би, й переказувала би, хіба ж мені важко... Якось тепер стало важко...

 

У цей день різдвяний, коли він пішов...

 

Люди, народ, всі, хто сумує за ним, бо в нього була історія, я звертаюся до вас - кажіть! Розказуйте! Щоби він жив. Бо ми би були інакші, якби кожен из нас не стрів його якось «па жизні»...

Набока! Називаю тебе по імені, і заговорюю: поки воно звучить - ти тут! Я всі десять років не мала як тобі це сказати...

 

Та сьогодні скажу: пам'ятаєш, коли ми бачилися востаннє - десь у лісі, друзі смажили м'ясо, наливали вино, каталися на конях, а ти кликав мене танцювати - ну, чесне слово, що воно на тебе напало!? Вчепився! А мені хотілося на коні! А ти - ходім та ходім...

А зараз я би згодна...