Досвід останніх років свідчить, що ідея дати інтерв’ю кільком каналам ніколи не виникає у Віктора Ющенка просто так, аби з глядачами поспілкуватись. Зазвичай це пов’язано або з загостренням політичної ситуації (навіщо Президентові розповідати з телеекранів, що кризи нема, якщо її справді нема?), або з якимись подіями, щодо яких главі держави необхідно висловитись особисто, без посередництва прес-служби, аби підкреслити свою винятково важливу роль у них - чи, навпаки, цілковиту до них непричетність. 21 листопада був якраз другий випадок: Президент виявив бажання поспілкуватись із журналістами «1+1», Першого каналу і ICTV з нагоди Дня Свободи.
Прослухавши розмову Віктора Андрійовича з Олесем Терещенком, Ольгою Скотниковою та Оксаною Соколовою, я негайно звернувся до Конституції України й довго шукав у Розділі V якісь положення, що регламентують особливі права Президента щодо спілкування з медіа. Не знайшов. Але ж вони - є!
Президент України, наприклад, має право на запитання автора проекту «Українська незалежність» Святослава Цеголка «Чи знаєте ви, хто вас отруїв?» відповісти: «Знаю, але говорити не хочу – нехай спершу прокуратура завершить слідство». І залишити громадян у їхньому незнанні чекати, поки Генпрокурор розбереться зі своїми «труднощами з придбанням діоксину» і назве імена, які вже знає Президент. Глава держави також має право, ведучи «діалог із регіонами», вислухати запитання журналістки з Харкова щодо проблеми роздержавлення комунальних ЗМІ, зробити їй зауваження і відповісти на якусь зовсім іншу тему І почати свою відповідь словами: «Я бачу, ви такий великий фахівець у комунальній сфері, так ось…».
Президент має право отримати праймовий ефір на кількох приватних телеканалах тоді, коли йому заманеться, і заповнити цей ефір записаним заздалегідь інтерв’ю. Але, ніби для імітації прямого ефіру, це інтерв’ю пустять на всіх каналах синхронно. Глядачі, роздратовані відсутністю своїх улюблених серіалів і ток-шоу, перемикатимуть на інший канал, але Президент має право про це не турбуватись. Звісно, він має право спілкуватись із журналістами з найвищої касти (в цьому випадку двоє з них – ведучі підсумкових тижневиків), і саме з тими, яких найкраще переносить. Вони в жодному разі не травмуватимуть його гострими та незручними запитаннями, окрім «псевдо-незручних»; відповідаючи на останні, Президент має право мляво імітувати незгоду. Він має право на підготовку та ознайомлення із запитаннями, або, принаймні, на попереднє окреслення теми можливих запитань (не пригадаю жодного разу, коли б запитання здивувало Ющенка або заскочило зненацька; або він знає їх наперед, або він – надлюдина). Він має право говорити стільки, скільки хоче, і говорити «про своє», не зважаючи на зміст запитання – журналіст його не переб’є. Якщо Президент ухилятиметься від прямої відповіді, його ніколи не «дотискатимуть»; уточнювати запитання можна лише з однією метою – допомогти Віктору Андрійовичу якомога повніше розкрити думку.
Олесь Терещенко запитує Президента (не дослівно): ну, Вікторе Андрійовичу, завтра 2 роки Майдану. Чим відрізняється те, чого ви хотіли досягти тоді, від того, що маємо зараз?
У відповідь Президент користується ще одним своїм правом – говорити те, що ми вже сто разів чули. Мовляв, багато всього хорошого, багато й поганого, та найголовніше, що ми здобули завдяки Майдану, – це Свобода.
Олесь Терещенко запитує про поразку помаранчевих сил на останніх виборах. «Я буду вашим опонентом!» - відповідає Віктор Ющенко, і веде далі: «Сварку в команді я коментувати не хочу». Але коментує. «Я привів до влади всіх, хто стояв за моєю спиною...». Мовляв, свій обов’язок перед товаришами, що виражався в допуску до влади, він виконав, а що вони не зуміли цю владу грамотно поділити – їхня проблема.
Яка ж відповідальність Президента за цю поразку? – наполягає Терещенко. «Це не були вибори Президента!» - нагадує можновладний співрозмовник. І запитує: «Я що, десь перейшов межу і занадто ідентифікував себе з якоюсь конкретною політичною силою?» - і тут же відповідає: «Я думаю, журналісти такого не скажуть». Усе гаразд: Президент має право ставити запитання журналістам і самостійно на них відповідати.
«Я вас прошу, - просить Віктор Андрійович Олеся Терещенка, - уважно почитати всю хроніку. Я думаю, ви не знайдете в поведінці Президента чогось, що компрометує помаранчеву команду».
«Я був, є і залишуся душею помаранчевої команди», - скромно констатує Президент. А чого ви сподівались, Олесю? Що Президент, відповідаючи на ваше запитання, зробить те, чого не робив за ці два роки жодного разу – визнає свої помилки, свою бодай часткову відповідальність за невдачі «помаранчевих»?
Після Терещенка приходить черга Ольги Скотникової ставити питання. «В Україні з’явилась політична конкуренція, - каже Ольга. – Але після політреформи щодо Президента часто вживають словосполучення «англійська королева». Виглядає так, що між Кабміном і Секретаріатом Президента постійно відбувається якесь перетягування канату… Це що, така недосконала політреформа?». Гарне запитання. Президент відповідає щось про необхідність збереження стабільності.
А як Президент оцінює перші 100 днів уряду? – цікавить Ольгу Скотникову.
До уряду Президент має серйозні претензії. По-перше, де ви бачили, щоб Кабінет Міністрів виписував закон про самого себе? Це ж бо некоректно! По-друге, газове питання. Увага: «Ми починаємо втрачати публічність. Ми не розуміємо формули ціни!». Пригадуємо бездоганну публічність та ясну, немов сльоза, формулу ціни у 95 доларів за тисячу кубометрів у січні 2006 року, коли угоду підписував уряд Єханурова… Без коментарів.
Оксана Соколова запитує Віктора Андрійовича: «Наскільки близькою вам є ідея об’єднання опозиційних сил наступної весни у єдиний блок, опозиційний до антикризової коаліції?». Президент має право на власне розуміння поняття опозиції. На його думку, опозиція зовсім не повинна бути протилежною владі. Вона має шукати порозуміння і займатись національним єднанням. Щось подібне свого часу казав і попередній Президент...
«Реалізація Універсалу національної єдності – одна з тем, над якими я зараз працюю», - каже Президент. Ну, правильно. Саме час зайнятись реалізацією Універсалу, Вікторе Андрійовичу, бо з його виконанням, Ви знаєте, трохи негаразд. Ми не хотіли Вас засмучувати, але, здається, його більше не виконує ніхто, крім Вас.
Президент говорить про «демократичні сили», маючи на увазі «помаранчевих» у парламенті і поза ним. Його мета – «спонукнути демократичні сили до консолідації», каже він. Зазвичай у своїх виступах він – добрий цар Усієї України, що однаково любить як «помаранчевих», так і «блакитних» дітей своїх. Та задля красного слова можна тимчасово поділити їх на «демократичних» і «недемократичних» - як колись, у давнину, коли вирував Майдан…
«Чи має бути «Наша Україна» в центрі процесу об’єднання опозиції, - запитує Оксана Соколова, - чи, на Вашу думку, вона має залишитись самостійним гравцем?» Інших варіантів – наприклад, що в центрі буде якась інша політична сила, а «Наша Україна», розгубивши сили у внутрішньопартійних війнах, увійде до об’єднання на правах молодшого брата, - для Оксани немає.
Чи є вже лідер для цього опозиційного об’єднання? Президент відповідає: «Є». Хто це? – А ось тут Президент має право мовчати! Він має право говорити про принципи і процедури, а не про персоналії. Хоча про принципи і процедури йому теж, як бачимо, нема чого сказати.
І останнє запитання: «Вікторе Андрійовичу, де Ви особисто плануєте провести День Свободи і кого плануєте запросити?»
Президент хотів би провести прийом у Маріїнському палаці. Запросити туди всіх, хто стосувався Помаранчевої революції. Ні, він не говорить про Януковича, якого, як ми вже знаємо, теж запрошено. Навіщо? Це й без того зрозуміло: більше, ніж Ющенко, Помаранчевої революції стосувався хіба що Янукович. Та ще Кучма.
Звернімо особливу увагу на те, що Віктор Андрійович хотів би запросити до палацу всіх, хто стосувався революції. Але архітектор Растреллі, проектуючи Маріїнський, не розраховував його ані на 12 мільйонів осіб, які проголосували за Ющенка, ані навіть на півтора-два мільйони, що побували на Майдані в Києві за три тижні революції. Тому Президентові доведеться виокремити з тих, хто стосувався революції, найдостойніших, і запросити їх на прийом. А до решти він, користуючись нагодою, сьогодні звертається.
«Бажаю успіху і щастя кожному, хто був на Майдані», - каже Президент. – «І кожному, хто не був на Майдані».
Це Президент користається своїм правом нагадати українській нації неспростовну істину: і та її частина, яка два роки тому стояла на Майдані, протестуючи проти брехні, свавілля і фальсифікацій, і та частина, яка захищала брехунів, свавільників і фальсифікаторів, і та, - теж немала, - яка байдуже споглядала збоку, були, є і будуть єдиним цілим. І День Свободи стосується всіх. Адже за останні півроку як «помаранчеві», коли їм кортіло виправдати свої угоди з «блакитними», так і «блакитні», заспокоюючи переляканий «помаранчевий» електорат, тисячі разів повторювали історію про те, що Майдан був не лише «помаранчевий» – Майданів було два. І в Києві, і у Львові, і в Донецьку, і в Одесі люди вийшли, щоб захистити свої права. Хоча два роки тому з трибуни Майдану чомусь говорили про кількадесят тисяч шахтарів, примусово виведених на підтримку Януковича і сіверськодонецьких сепаратистів. Якось непомітно Президент і його політичні партнери створили віртуальну реальність, у якій Людмила Янукович, розповідаючи про «наколоті апельсини», і Євген Кушнарьов із його «только харьковской властью», і тисячі людей, які, можливо, щиро виступали за те, щоб сфальсифіковані (це доведено судом) результати виборів визнали чинними, – є частиною єдиного прориву українців у їхній споконвічній боротьбі за свободу. І навіть якщо вони виступали за «зону» і «зека», або за «злочинну владу», або «за Русь святую и веру православную», або за «ПІСУАР» - все одно вони виборювали свободу. І вони її вибороли.
«Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!». Навіть якщо один із вас за Європу, а другий за Росію; якщо один готовий лягти під танки за Віктора Андрійовича, а інший – битися відбійним молотком за Віктора Федоровича; якщо ви вважаєте одне одного фальсифікаторами, брехунами, сепаратистами, заколотниками, рабами, ретроградами, дармоїдами, продажними прислужниками Вашингтона і/або Москви, - обніміться! І потримайте одне одного в обіймах, поки вас сфотографують для альбому «Національна єдність».
А далі робіть, що хочете. Але знайте, що Президент бажає вам успіху і щастя. Незважаючи на те, що ви тягнете Україну в протилежні боки, тож успіх і щастя однієї половини означатиме поразку й нещастя іншої. Так було й 2004 року, і тоді Президент не цурався називати одну з половин більшою, а часом, до слова, й усім народом.
Тепер він так не вважає. На це Президент також має право.
