У нашій країні вирішили відновити колись перервану виробничу лінійку «дитячого кіно». Держкіно виділило Вікторові Андрієнку (акторові, телеведучому, режисеру, продюсеру) 16 млн. грн. на дитячий художній фільм «Іван Сила», в основі якого — справжня історія знаменитого вітчизняного атлета Івана Фірцака (1899—1970). В.Андрієнко активно працює в кіно й на телебаченні. Багато хто запам'ятав його з «Мамаду» і «Великої різниці». Але дитячий прокатний кінопроект — особлива відповідальність. Тим більше що доля головного героя багата на яскраві й драматичні епізоди. В інтерв'ю DT.UA В.Андрієнко розповів про передісторію створення фільму, а також повідав, чому вирішив розлучитися з «московським раєм», незважаючи на рейтинговий успіх «Великої різниці». 

 

— Я виріс на казках О.Роу, О.Птушка, на фільмах Р.Бикова. Полюбив кіно завдяки великим кіноказкарям. Однак фільм, який зняли ми, — не чарівна казка. Це історія про легендарного силача Івана Фірцака — нашого земляка, відомого в усьому світі. Правда, у Європі йому присвячено два музеї, а ось у нас — жодного...  Ми зняли дитячо-юнацьке кіно. Адже тільки на прикладі тих, хто щось подолав, створив себе сам, і можна виховати підростаюче покоління...  А в дива я сам повірив, коли задумане почало складатися, як пазл. Скажімо, деталі, придумані мною для посилення емоційного ряду, виявилися правдою. Я написав у сценарії: «Іван Фірцак піднімає машину». А потім з'ясувалося, що й таке було. Одного разу дорогою в село машина з молоком застрягла на узбіччі. Кротон (як називали Івана земляки) сам її підняв і виштовхав. Таких збігів виявилося безліч. Приміром, під час нашої роботи в Чернівцях знімальна група опинилося без художника-постановника. І раптом з'ясовується: внучатий племінник героя — Борис Фірцак, виходець з одного з ним села Білки — професійний художник, випускник Київського інституту театрального мистецтва ім. Івана Карпенка-Карого, який має вже чималий досвід роботи. Все збіглося вчасно: саме Борис відтворював для нашого фільму історичну атмосферу в рідному селі. Вся етника була на ньому. Але найбільш несподіваний збіг і наша головна знахідка — український силач, котрий зіграв головного героя, — Дмитро Халаджі. Він дуже схожий на прототип свого кіногероя.

 

— Знайшли в американському цирку, де колись працював прототип його героя. Але почалося все з Інтернету. Прийшов Дмитро Філогенов і поцікавився: «А чого ти Халаджі не хочеш у свій фільм запросити?» Запитую: «Хто він?» — «Фіналіст телевізійного шоу «Україна має талант». Але мені це ні про що не говорило. Тоді він показав фотографію Халаджі. Ще не знаючи його можливостей, я здивувався: «Одне обличчя!» Далі було ще крутіше. Ми зателефонували Дмитру в Чикаго й запропонували зіграти Івана Фірцака, він перепитав: «Івана Силу? Знаю, у мене книжка про нього завжди в сумці лежить».  Дмитро приїхав, і, коли я показав його дружині фотографію Фірцака, вона вигукнула: «Ой! Таким Діма був на весіллі!»  Тільки Халаджі про цього героя дізнався раніше за нас усіх. Він до семи років був інвалідом: чотирирічним малюком перевернув на себе п'ятилітровий чайник з окропом. Лікарі вважали, навряд чи виживе, — 35% тіла було обпечено. Він міг лежати тільки в гамаку. Бабуся розповідала йому про прадіда, який боровся на очах у царської родини з ведмедем у петербурзькому цирку, читала билини про Іллю Муромця. Дмитро слухав і думав, що він теж пролежить 33 роки, а потім устане й почне подвиги робити. У шість років на руках виповз із хати. Вчився заново ходити — як Мюнхгаузен витягував себе за волосся. Спочатку спортом займався, потім силовими трюками. Починав на чавунних прасках. 1985-го прочитав статтю про Івана Фірцака... Вона його зацікавила й надихнула.  Я не знав усього цього, але виявилося, що Дмитро виконує безліч трюків, які майже сто років тому виконував Іван Фірцак! Тож усі трюки у фільмі Дмитро робить сам. Зокрема він тримає на собі гарбу з вісьмома людьми. У нього на грудях силачі кувалдами розбивають величезний камінь-валун, тоді як Дмитро лежить на цвяхах... 

 

— Знімати «каскадерські» сцени мені справді допоміг досвід, якого я набув у роботі з Давидом Черкаським. У його незакінченому фільмі «Божевільні макарони» я був другим режисером. Такі сцени ставив! У мене билися 80 чоловіків, які ніколи в руках меча не тримали. І всі залишилися живі. 

 

— Коли ми з Ігорем Письменним працювали над «Тринадцятим кілометром» (2007 р.), думали, якою мовою його робити: українською чи російською. І вирішили: хай буде без слів. Він довго стояв у фаворитах на американському сайті, був на 12-му, 13-му місцях. А чому? Бо всім зрозуміло, про що.  І ось у Міністерстві культури побачили розкадрування до фільму «Іван Сила»... І теж здивувалися: мовляв, а де діалоги, може, ви їх пропустили? Діалоги спочатку планувалися, а потім я подумав: «Навіщо вони потрібні?» Я вважаю, що текст у кіно з'являється з двох причин — коли треба щось уточнити або коли думають, що глядач тупий. Тоді починають пояснювати дію, переказувати.  Приміром, мені незрозумілий голлівудський фільм «Червоні вогні». Зібрали хороших акторів: Роберта Де Ніро, Кілліана Мерфі... Дивлюся й дивуюся: навіщо вони весь час пояснюють, що відбувається в кадрі? Це ж треба візуалізацією робити! Мені більше подобаються фільми Серджіо Леоне, де довгі погляди. Це я пізніше дізнався, що під чорновий варіант підклали музику Енніо Морріконе, і вийшло так добре, що жаль було викидати. Але ми дивимося на них, і не виникає запитання, чому вони там мовчать.

 

— Дуже важко було працювати з Льонею Шевченком. Хоча цей 13-річний хлопчик уже має досвід роботи в кіно, на початку наших зйомок він ніяк не міг зрозуміти, чого від нього добиваються. Я називав його «хлопчик — двадцять дублів». Під кінець фільму Льоня, що називається, «в'їхав» і робив усе щиро.  У принципі, глядач наших проблем не побачить. А за один кадр я прямо вдячний Льоні. Шикарний кадр, коли Миха (так звати кіногероя, роль якого виконує Л.Шевченко) йде красти в циганів коня. Я його налаштовував: «Зрозумій, ти зараз ідеш змінювати своє життя: ти зважився, ти — злодій. Потім не зможеш повернутися в це місто, — тебе заріжуть». Він підійшов до табору, озирнувся, чи нікого немає, а вийшло — ніби озирнувся на своє попереднє життя: йти чи повернутися... І пішов уперед. Зіграв переживання одним кадром без зупинки.  А від другого хлопчика, Владислава Пінчука, якому теж тепер 13 років, — ми всі були в шоці. Він працював у два дублі: один основний, другий — технічний. Я сідав, пояснював завдання, і він точно виконував його. Навіть коли йому світло перекрили не з того боку, неначе хтось підійшов зліва, він реагував точно. У нього, як і в багатьох інших, роль без слів. 

 

— Нам усі допомагали, уже з першого знімального дня в Чернівцях. Ми випадково познайомилися з людьми, котрі привели нас у місцевий ресторан. Там на столах, на поличках я побачив справжні історичні предмети й запитав: «А дасте нам для зйомки?» У відповідь посипалося: «А хочете ще це й ось це?» І стали нам зносити реквізит — справжні речі з будинків і скринь. Безплатно. Музей медицини надав унікальні штуки, аж до поїлок початку століття. Потім виявилося, що в Чернівцях зберігся дореволюційний пожежний візок із бочкою. У нього за останні півстоліття двічі запрягали коней: на святкування 600-річчя міста і для нашого фільму. Влада міста всіляко йшла назустріч: надали й звільнили для зйомок пам'ятку архітектури — будинок діючої мерії. Кран пригнали на допомогу... Пожежники, міліціонери відмовлялися від грошей: «Це ж дитяче кіно, невже ми в дітей забирати будемо...» У нас навіть масовка працювала практично безплатно. Приїжджали з Києва в Чернівці просто тому, що хотіли знятися в кіно. А Богдану Бенюку окрема подяка — добу відпрацював безплатно. Створив більше, ніж було задумано в цьому образі, — початок, переходи, фінал. Була роль прохідна, а стала видатна, через те що її зіграв сильний актор. 

 

— Ні, виявилося, що їх дешевше замовляти на чеській студії «Баррандов», як і п'ять ретро-автомобілів привезти з історичного музею Варшави. Повірте, ми порівняли ціни. У нас на студії Довженка: піджак — одна ціна, комплект жилет, сорочка, штани — інша ціна. І так на кожну деталь — ціна, ціна, ціна... А на «Баррандов» пропонується убір повністю, із взуттям та паличкою. За сто баррандовських костюмів ми заплатили 3 тис. євро. Без будь-яких, як у нас це заведено, «додаткових послуг»... Крім того, ні в Україні, ні в Росії не зберігся історичний костюм поліцейського республіки Чехії 20-х років минулого століття. Перше, що асоціативно спадає на думку, — форма Швейка, але він зелений, в англійському стилі. З'ясувалося, що на студії немає жодного котелка. Намагалися замовити їх нашим капелюшникам, однак вони не впоралися. Ми вирішили, що краще взяти напрокат, ніж абищо відтворювати. 

 

— Олександр Цекало вісім разів мене туди кликав. Але я постійно відмовлявся. Коли ж погодився, сказав, що приїду, — він уже не повірив, перепитав: «Точно?» Я приїхав шість років тому, 15 листопада. Почав зніматися в «Дружній сімейці», «Мамаду». Підбили рейтинги, виявилося — вдало. Цекало знову покликав. Тут уже я засумнівався: «Сашко, якщо ти мені це пропонуєш заради нашої дружби (ми з 1982 року знайомі), не треба, я переживу». Він відповів: «Невже ти думаєш, що після зробленого тобою не видно результату? Я хочу, щоб ти з нами працював». Із 2008-го я сидів уже в ефірі постійно. Але жити постійно в Москві не хотів би. Там, коли ти актор, мусиш завжди ходити на тусовки, купувати дорогий одяг. Ця суєта не для мене. Та й стосунки мене спочатку дивували. У Москві люди так відкрито, як у нас, не спілкуються. Коли я тільки приїхав зніматися у «Великій різниці», почалася клановість. Щукінське училище пішло окремо дружити, циркове — окремо, а я ні туди й ні сюди не підходив.  Дивився, налаштовувався й розумів, що маю бути не гіршим за них. Не варто про це розповідати, все є в кадрі, цього не сховаєш на десятий план. Я стільки ролей там переграв, що тепер нерозумно говорити про якусь мою одноплановість. На жаль, у Києві я це чув неодноразово.  Ми працюємо у «Великій різниці» над роллю як для великого кіно. Мабуть, тому програма все-таки відрізняється від ширвжиткових шоу. Тепер Сашко Цекало планує випускати одну програму на місяць (раніше «Велика різниця» виходила щотижня). Напевно, це правильно. Нехай вона буде більш наповненою, і нехай її всі чекають. Він каже: «Ми гарнір, ви актори, ваші скетчі — головні, а ми їх тільки поєднуємо». Тепер ми живемо як організм однодумців. Коли довго не бачимося — скучаємо, передзвонюємося. Частина «різниці» пішла, однак людські стосунки залишилися.  Москва мені багато дала. Після цього почалися серйозні проекти і в Україні. Жаль тільки часу — міг би зробити більше.