В одній випадковій компанії почув нещодавно: «Чи може український журналіст бути багатим?». Людина, яка поставила це запитання, була мені незнайомою, але її тон свідчив радше не про риторичність, а про звинувачення: не «чи може?», а «чи має право?».

Справді, про це якось усі соромляться говорити, ніби ми й досі живемо в Радянському Союзі й віримо в те, що Леніна мав один костюм на все життя й у ньому ж був похований. А поняття «бідний» уважаємо тотожним поняттю «чесний».

Можливо, в країні, де журналістам відрізають голови, б'ють бейсбольними битами, поливають у мороз холодною водою з пожежного шланга, обзивають «чувирлами», комусь вигідно, щоб журналіст був якомога біднішим, а отже, відповідно до «понятій» тих, хто при владі, безправнішим. Адже навіть про натяки на повагу до журналістської професії з боку тих, хто при владі, говорити не доводиться. Це стосується й тих представників влади, які ще нещодавно були журналістами. Чого варті заяви нардепа від Партії регіонів Олени Бондаренко про те, що «свобода слова в Украине есть. К сожалению, она идет рука об руку со свободой вранья и полной безответственности за это вранье»! Не раз чиновники або політики найвищого рангу, будучи викритими у фінансових або посадових зловживаннях, із легкістю відбріхувалися: мовляв, чого ще чекати від «журнашлюшок», готових продатись у будь-яку хвилину, лишень помахай перед ними зеленими папірцями.

Звісно, це уявлення про журналістику як про форму проституції, поширене сьогодні далеко не лише серед членів та прибічників Партії регіонів, сформувалося не на порожньому місці. Підставою для нього стала неперебірливість і безпринципність багатьох (але не всіх) журналістів. Та погляньмо на іншу сторону медалі: хто винен?

Хто винен у тому, що співробітники державних і комунальних - практично завжди провладних - засобів масової інформації отримують мізерну зарплатню? Хто винен у тому, що комерційні ЗМІ, власниками яких найчастіше є лояльні до влади чи нейтральні бізнесмени, підсідають на джинсову голку? Хто, зрештою, вимахує перед журналістами цими зеленими папірцями?

Натомість наявність у журналістів сяких-таких - заслужених і зароблених - статків провокує в громадськості рефлекс постсовєтської підозріливості або зловтіхи. Украли в Мустафи Найєма мотоцикл імпортний? Так йому і треба. Подали до суду на Соню Кошкіну? Менше б своєю червоною тачкою вихвалялася!

Хтось скаже, що на Заході говорити про заробітки неетично. Але західних журналістів захищає система, в якій вони живуть, а в більшості демократичних країн журналістика почувається таки «четвертою владою».

Візьмімо, для прикладу, редактора міжнародного відділу газети The Financial Times Едварда Лукаса. Ця людина видала кілька книжок із викриттям режиму Путіна. Чи має Лукас побоюватися долі отруєного Олександра Литвиненка? Вочевидь, так. Але його оберігає не лише громадянство Великої Британії та статус газети, яку він очолює, але й власні статки. За словами головного редактора польського часопису Nowa Europa Wschodnia Анджея Бжезецького, Лукас править одне євро за слово (!) свого тексту. Тому польському видавцеві, щоб отримати від нього текст подешевше, довелося піти на хитрість - спровокувати британця на відповідь рецензією на його книгу.

У тій самій Польщі, попри те, що вона лише порівняно нещодавно вирвалась із радянських обіймів, збудовано медійні імперії, звалити які владі не під силу. Журналіст українського походження з Познані Петро Андрусечко каже: «Засаднича різниця між Україною і Польщею стосується можливостей ЗМІ та їх сили. У Польщі медіа є справжньою четвертою владою, яка може впливати на ситуацію в країні. Журналісти відчувають силу та відповідальність». Притчею во язицех є впливовість «Ґазети виборчої» та її засновника й багаторічного головного редактора Адама Міхніка. Андрусечко наводить приклад «афери Ривіна», коли Міхнік пішов супроти одного з найбагатших поляків, звинувативши його в корупції. Щоб наважитися на це, Міхнікові потрібен був не лише авторитет дисидента та совісті нації, але й фінансова потуга медійної корпорації, яку він сам збудував.

Якщо ж згадати про можливості, на думку спадає недавня публікація в газеті Rzeczpospolita про начебто знайдений на борту президентського літака в Смоленську тротил, яка вмить спровокувала прокурорське розслідування. В Україні така реакція правоохоронних органів на публікації ЗМІ якщо й можлива, то лише під масовим тиском. У Польщі, за словами Петра Андрусечка, «є важливою етична сторона професії журналіста. Якщо ти знаєш, що твій матеріал про викриття корупції в середовищі політиків чи чиновників може зацікавити прокуратуру чи інші відповідні служби, ти передусім відчуваєш, що ти є важливим для суспільства».

Польський щотижневий журнал Polityka, заснований у далеких 1950-х, після демократичної трансформації на зламі 80-х та 90-х став власністю редакційного колективу. Як ви думаєте, чи є бідними репортери та редактори видання, яке виходить накладом 150-200 тисяч примірників? Для порівняння, найтиражніший український тижневик «Корреспондент», що виходить у країні з населенням на 10 мільйонів більшим, аніж у Польщі, декларує тираж 50 тисяч примірників і належить при цьому не редакційному колективові, а панам Ложкіну й Порошенку.

Становище журналістів в Україні, натомість, можна зіставити зі становищем учителів. Приклад Ніни Москаленко, котру викидають зі свого ж дому, або залякуваних перед виборами бюджетників свідчить, що їхня бідність є джерелом безправності. Я не закликаю колег по перу кидатися в будь-які можливі заробітки, аби багатство й упливовість були їхньою самоціллю. Але в суспільстві, де повага й довіра до представників соціальних професій мінімальна, нерідко саме заможність лишається гарантією безпеки.

Фото - www.easy-strategy.com