Наближається друга річниця початку «помаранчевої» революції. Події листопада-грудня 2004 року можна оцінювати по-різному, але вони, без сумніву, відіграли величезну роль у новітній історії України.
Цікаві ці події і з точки зору впливу на медійний простір. Суспільство в цілому у 2004 році було поділене на прихильників або «помаранчевих», або «біло-голубих» політичних сил. Між тим журналістів, перш за все, поділяли не тільки власні політичні симпатії – хоча, безумовно, й вони теж. Але головна межа серед медійників пролягала між тими, хто активно впроваджував, підтримував, захищав систему цензури («темників»), та тими, хто активно та публічно проти неї виступав; між тими, хто працював у ЗМІ, в яких «темники» або цензура власників функціонували, та тими, хто працював або в опозиційних, або в незалежних – більшою частиною, ґрантових – виданнях. Посередині ж була більшість - ті журналісти, хто не впроваджував систему цензури, але й не підтримував її (але «темники» виконував). Або тих, хто «темники» особисто не виконував – відмовляючись або належачи до інших, не інформаційних редакцій, не займаючись внутрішньою політикою – але публічно проти цензури не виступав. Або тих, хто довго йшов до власного антицензурного протесту, і став активним учасником так званої «журналістської революції», яка відбулася в жовтні-листопаді 2004-го…
Сьогодні, у 2006-му, суспільство в цілому майже так само розколоте на прихильників «помаранчевих», з одного боку, і «біло-голубих» - з іншого. А ось із журналістами відбувся цікавий феномен: власне, майже всі вони, незалежно від позиції, які займали у 2004-му, визнають переваги нинішньої свободи слова для журналістської корпорації, і навряд чи хтось із них хотів би повернення до часів цензури. Питання залишається тільки одне: чи готова більшість із нас, журналістів, до свідомого та наполегливого відстоювання цієї свободи слова за нових обставин, які можуть породжувати нові, модифіковані, так би мовити, загрози для неї? Чи дав Майдан усім нам розуміння того, що насправді це не міф, що від кожного з нас особисто насправді дуже багато залежить…? Що більшість проблем тиску в журналістиці вирішуються єдиним – і дуже ефективним інструментом: солідарністю та об’єднанням із колегами задля захисту права на професію?..
«Детектор медіа» звернулась до журналістів із запитаннями:
1. Що особисто вам дав Майдан – як приватній особі, як громадянину і як журналісту?
2. А чого, можливо, він вас позбавив?
Відповідають: Вікторія Сюмар, Володимир Ар’єв, Денис Жарких, Наталія Катеринчук, Данило Яневський, Дмитро Корчинський, Дмитро Потєхін, Сергій Васильєв, Юрій Луканов, Віктор Данилов, Анатолій Борсюк, Єгор Соболєв, Наталія Влащенко, Діана Дуцик, Дмитро Бєлянський, Дмитро Лиховій.
Вікторія Сюмар, журналіст, директор Інституту масової інформації:
1. Як громадянину, Майдан дав мені розуміння того, що в Україні є активне суспільство, здатне визначати напрямок свого розвитку самостійно. Це розуміння було дуже важливим. Як приватній особі, мені було дуже приємно відчувати єднання людей, усвідомлювати, що мільйони людей поєднують ті ж ідеали, які сповідуєш ти. Як журналіст, я оцінюю ті процеси, що відбулись у ЗМІ під час та після «Помаранчевої революції», як дуже серйозні. Більшості колег дали право на професію, можливість працювати чесніше та якісніше та розуміти свою функцію в суспільстві.
2. Очевидно, він позбавив мене якоїсь романтики чи ілюзій. Але не сам Майдан, а те, що сталося після нього. Думаю, що Майдан – це було унікальне явище в історії України, і воно було унікальним для свідомості кожної людини, яка брала у тому участь. Насправді я досі щаслива, що я це пережила, і що ця подія була в моєму житті, попри ці всі розчарування, які відбулися потім.
Володимир Ар’єв, тележурналіст, продюсер, ПЦ «Закрита зона»
1. Відчуття свободи. Нарешті. І як журналісту, і як громадянину. Відчуття свободи, відчуття що в країні нарешті з‘явилися люди, які готові відстоювати свої інтереси, відстоювати правду. Що стало менше «хат з краю».
2. Позбавив надії на швидкі зміни. Україна не здатна перетворитись на те, про що ми мріяли на Майдані, радикально. Хоча всі на це сподівалися. Але диво не може статися ніколи.
Денис Жарких, незалежний продюсер:
- Я, собственно, всегда был в оппозиции к тем силам, которые организовали Майдан, и никогда не пытался как-то перекраситься. Это вовсе не значит, что люди на Майдане были мне не симпатичны, просто я до сих пор считаю их людьми наивными (речь идет о тех, кто выходил искренне, а не искал себе выгоды в этом процессе). Мой партнер по нынешнему проекту Юра Горбань на Майдане был и ничего, кроме неприятностей, за это не получил, за что я его уважаю. Он мой старый приятель, и никогда политические разногласия не могли нас поссорить, как и с десятками других хороших людей, с которыми мне доводится работать. Просто мы не придаем большого значения политической позиции, а профессиональные позиции у нас совпадают.
Майдан для меня, в первую очередь, был крахом непозволительного непрофессионализма в управлении СМИ (через цензуру «темников» - «ТК»), технологии выборов, полного невнимания к мнениям избирателей, которое отличалось от мнения власти. Это стало историческим фактом. Но оказалось, что этот исторический факт особенно никого ничему не научил. Оказалось, что люди, приведшие к краху всю выборную компанию и напрасному расходу колоссальных средств, получили возможность делать это в дальнейшем. Поэтому в 2006 году провалилось масса политических проектов, что в дальнейшем повлияло на нищенскую бедность политических мыслей в новом парламенте. Кстати, главным провалом есть провал «оранжевого» лагеря.
В такой ситуации можно довольно потирать руки и поговаривать «Мы же вас предупреждали!», но, мне кажется, этого не стоит делать. Дело в том, что политическая апатия ведет к низкокачественной политике, а она - к низкокачественной журналистике. Гражданская активность делает нас лучше, поощряет к поиску, выводит из тени новые имена, таланты. И все это рождается в столкновении разных мнений, в совместном поиске путей выхода из сложнейших ситуаций. Но этот процесс заменен саморекламой надоевших политиков и журналистов, расследованиями, непонятно против кого направленными, и союзами, непонятно с кем заключенными.
Для меня лично Майдан был подтверждением того, что одним махом ничего не решишь, что нужна ежедневная кропотливая работа, а иначе результатов не будет. Значит, профессиональный журналист сегодня важнее профессионального революционера. Правда, и тех, и других становится все меньше.
Наталія Катеринчук, головний редактор каналу НТН:
1. Як приватній особі, думаю, він мені нічого не дав. Як громадянину – дав розуміння того, що в Україні формується повноцінна нація. Що люди розуміють, що мають право вільно висловити свою думку і готові її відстоювати, і цю думку, нарешті, чують – бо змушені чути.
Як журналісту, звичайно, Майдан дав мені найбільше. Бо ці події переконали багатьох людей – журналістів і політиків - що треба працювати по-новому, треба вчитись професійної журналістики, а не агітаційної, умовно кажучи. Відійшла у минуле та журналістика, яка превалювала в радянські часи і залишалася в головах частини журналістів і політиків донедавна.
2. Майдан мене нічого не позбавив.
Данило Яневський, телеведучий, 5 канал:
1.Як на мене, Майдан, нарешті, повернув наше суспільство до понять справедливості і милосердя.
2. Віри в те, що наше суспільство ніколи до цього не повернеться.
Дмитро Корчинський, голова партії «Братство», колишній ведучий програми «Проте» («1+1»):
1. Як приватній особі, він дав мені багато приємних і хвилюючих моментів біля телевізора. Як журналіст, я багато чого навчився щодо організації віртуальної політики. Як громадянину, взагалі-то, нічого нового не дав. Я до цього не вірив ні в які майдани, і після цього не вірю.
2. Він позбавив нас ілюзій. Я все-таки, як і всі люди доброї волі в Україні, очікував, що буде криваве продовження, а цього, на жаль, не сталося. Тобто, все виявилося чисто рекламною акцією. Ми всі очікували, що, можливо, все ж таки, як і будь-яка революція, це буде мати своє продовження в гільйотинах, чиновниках, повішених на ліхтарях... А цього всього не сталося, тож ми позбулись останніх ілюзій щодо того, що американськими методами тут можна щось зробити добре.
Дмитро Потєхін, координатор громадянської ініціативи «Знаю»:
1. По-перше, події повернули порозуміння з батьком, втрачене в 2001-му. Мій особистий Майдан почався саме тоді. Батько тоді працював радником в посольстві у Вашингтоні, а я - аналітиком в посольстві Японії в Україні, але навесні 2001 більше часу тусувався з «революціонерами», й на цьому ґрунті ми серйозно посварилися. А 22 листопада 2004-го я дізнався про заяву чотирьох українських дипломатів про невизнання сфальсифікованих виборів. Серед них був мій батько. Особисто для мене це було дуже важливо. Декілька днів потому почалась «революція дипломатів», коли приєднання до протесту часто відбувалось цілими дипломатичними місіями.
По-друге, друзів. Причому в 2006-му стало зрозуміло, що нас об’єднують не просто політичні погляди, оскільки голосували ми часто за різні партії, а певні ліберальні принципи та досвід відповідної дії.
2. Шкодую за втраченим часом, витраченим на спроби допомогти постреволюційній адміністрації. Особливих очікувань щодо людей, які тоді прийшли на Банкову, не було, оскільки я мав можливість пересвідчитись у низькій ефективності більшості з них ще за часів передвиборної кампанії. Але була пропозиція від тодішнього нового керівництва Секретаріату, й мені навіть здалось, що є запит. Та швидко з’ясувалось, що всі спроби допомогти марні – тодішня Банкова навіть не могла сформулювати власні пріоритети.
Прикро, бо цей час можна було присвятити просуванню ідеї формулювання вимог громадських організацій до нової влади. Зараз це виглядає природним, але тоді переконати людей в необхідності контролю влади було складно через завищені очікування. Тішусь, що ця ідея починає «опановувати маси». Думаю, це чи не єдине, що може гарантувати незворотність змін.
На мою думку, фіаско революціонерів та повернення вчорашніх фальсифікаторів до влади – це не зависока ціна для таких надбань, як політична конкуренція та здатність громадян контролювати владу, незалежно від політичних уподобань. Українці здатні вчитися, і я впевнений, що це повернення – тимчасове. Тому, за великим рахунком, весь цей досвід вважаю надбанням.
Сергій Васильєв, керівник медіапроекту «Правовий всеобуч», заслужений журналіст України, у 2004 році – керівник головного управління інформації Адміністрації президента Кучми:
1. Майдан дав мені можливість переконатись у тому, що історична формула, перевірена багатьма сторіччями - «зло породжує зло», а влада, взята насильно, від насильства й упаде - завжди справджується. Я маю на увазі, що «помаранчева» революція, або просто державний переворот, який відбувся 2004 року, був здійснений під демократичними гаслами, але не правовими методами. Демократія в такий спосіб не будується.
Я відкрито виступав із своєю точкою зору в перші ж дні після того, що сталось. Сьогодні мені приємно пересвідчуватись, що є речі, які існують завжди, незалежно від «кольору» політичних сил, що приходять до влади. Якщо держава вже пройшла якийсь рубікон – а це був і 1933 рік, і 1937 рік, і Велика Вітчизняна війна, і змагання ОУН-УПА – і набралась історичного досвіду, вона не має жодного права допускати повторення за спіраллю подій, що вже відбулись. На превеликий жаль, вони відбулись у новій обгортці, через яку суспільство знов не розгледіло, що перемагає історична реакція.
Все, що було зроблено неправедним шляхом, розсипалось на очах упродовж цих двох років. І те, що ми зараз бачимо – це потуги колишньої правлячої партії пояснити суспільству, що вони знову чогось не можуть, їм знову хтось заважає, знову хтось поганий. Для переважної більшості людей вони стають смішними, і знову вчать людей того, що треба ретельно досліджувати історію та щоразу приміряти її до нових героїв, пророків та лідерів, які знов намагаються ввести суспільство в оману. Думаю, що політична кар’єра сьогоднішніх одіозних фігур – таких, як Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко та Міністр закордонних справ Борис Тарасюк, - найближчим часом завершиться. Дай Боже їм здоров’я, може, вони порозумнішають, дивлячись на те, як далі без їхньої участі розвиватиметься країна.
Це те, що я взяв із Майдану, ціною великих жертв, бо реально постраждало дуже багато невинних людей, їхні репутації, їхні долі, їхні сім’ї. Я не вважаю, що це адекватна ціна того, щоб знову почати вчитись. Українська демократія вже достатньо доросла, щоб не платити знов таку високу ціну. Але, очевидно, хтось десь згрішив, і Господь дав нам знов таке випробування.
2. Майдан позбавив мене ілюзій. Позбавив можливості брати участь у розбудові реально демократичної держави в контексті моєї професійної діяльності, інформаційного простору. Позбавив мене можливості захищати інформаційний простір держави від зазіхання, використання і маніпуляцій інших держав, які просто використовують сьогодні український інформпростір як поле для гольфу, на якому вони розважаються, змушуючи багатомільйонний народ спостерігати за їхньою грою, видавати її за найважливіше в житті країни.
Майдан зробив свою справу для мене, як людини, яка вболіває за журналістику – за те, що ми дивитимемося, читатимемо, слухатимемо, за якість інформації, акценти та пріоритети. Потроху українське вимивається загальноєвропейським, хоча ці два роки дали можливість переконатися, що так звані європейські цінності – дуже абстрактна річ, і до інтересів пересічного українця мають такий самий стосунок, як політ у космос до весілля черепах. Абсурдним є твердження, що європейські цінності впливають на якість життя пересічної бабусі Параски десь у Черкаській, Хмельницькій чи Тернопільській області.
Я регулярно, щодня, у великій кількості споживаю багато різної інформації. Наприклад, слухаю щоранку радіо «Ера», на якому є розмовні, дискусійні програми. Але вони заангажовані! Вони колись кричали, що Васильєв заважав їм об’єктивно висвітлювати життя держави. А хто їм заважає сьогодні? Васильєв уже 2 роки не працює в Адміністрації Президента, і не може впливати на їхню редакційну політику. Хоча я й тоді не впливав. Бог з ним! Припустімо, що вони таки мали рацію. То що ж їм заважає сьогодні? Що заважає «1+1», Новому каналу, СТБ об’єктивно подавати інформацію, а не однобоко, виходячи з інтересів засновників чи спонсорів, які контролюють інформаційний простір? Васильєв заважає? Чи Медведчук? Чи Кучма?
Коли людина хоче зробити, вона шукає можливість, а коли не хоче – шукає причини, чому цього зробити не можна. Ті, хто кидали тінь на мене, на Медведчука та інших представників «злочинного режиму» тоді, зараз, як казав хтось із «помаранчевих» героїв, мають вийти на Майдан і покаятись. Але на Майдані не вистачить місця, щоб покаялись усі, хто тоді грішив, згадуючи всує моє прізвище, і прізвища багатьох інших.
Юрій Луканов, журналіст:
- Я людина, достатньо стримана в емоціях, але те, що я відчував на Майдані, можна порівняти хіба що з відчуттями зеленого юнака, для якого все в житті нове, і почуття просто розривають. Коли я приходив туди, в мене кожного разу стояли на очах сльози розчулення. Я бачив дивовижне, братерське єднання людей. Наголошу – єднання не навколо якоїсь вигоди, наприклад, прагнення заробити гроші чи здобути владу, а безкорисливе єднання у найкращих своїх почуттях. Пояснити, що ці почуття дали мені, - це все одно, що пояснити, що дає людині, наприклад, перше кохання.
Постмайданний період дав іще більше усвідомлення того, що суспільству не варто покладатись на політиків. Поки суспільство не стане постійно діючим «майданом», доти в нас триватимуть проблеми, доти політики чи то від лихого наміру, чи то від своєї безхарактерності будуть задовольняти не наші інтереси. Прошу сприймати словосполучення «постійно діючий майдан» не в буквальному розумінні, а як метафору, що описує бажаний стан нашої свідомості.
Як журналісту, чи, точніше, як літератору, майданний і постмайданний період дав розкішний матеріал для нових козюльок, які вийшли книжкою «Колода від Ющенка». Одна фраза з неї «Янукович тепер «Так!», Ющенко – «Тому що!» чого варта!
Віктор Данилов, директор телекомпанії «Рівне-1»:
- Майдан – черговий рубікон. Як 7 листопада 1917-го чи 19 серпня 1991-го. І до Помаранчевої революції знущання над демократією викликали протест. Зараз просто кров закипає: «За що стояли на Майдані?!»
Не поділяю глибокого розчарування наслідками революції. Історія рухається по синусоїді, випробовує нас - чи дійсно ми прагнемо змін. Чи готові ми докласти зусиль, аби закріпити демократичні перетворення?
Мені Майдан дав упевненість у завтрашньому дні для моїх дітей, для України. Згадую захоплення численних закордонних друзів нашою мирною революцією, подвигом українських громадян. І хай сьогодні ми не заслужили кращої влади, вірю у незворотність втілення ідеалів Майдану.
Як медіа-менеджеру, мені стало працювати відчутно спокійніше. Розплутали руки; ще б сплутані ноги звільнити.
Коли вікна Верховної Ради струшували гуртові скандування «Ю-щен-ко», я ходила парламентськими кулуарами в усьому помаранчевому, а з сумки стирчали помаранчеві стрічки. Більшість моїх колег робили так само. Через рік ми почули «не зрадь майдан», а через два Янукович відзначив сто днів прем’єрства.
Як громадянин я не шкодую про те, що стояла на майдані – таким тоді був мій вибір. Але досі мені важко зрозуміти девальвацію помаранчевої ідеї.
Як журналіст я знала, що вияв майданної непокори – це кінець епохи темників та тиску на ЗМІ. І це наразі єдине, чим я можу пояснити непритаманну професії демонстрацію політичних симпатій.
Два постмайданних роки переконали мене в тім, що емоціям, навіть таким сильним, які вирували за революції, не місце під час виконання професійних обов’язків. І що цей стандарт має бути залізним – таким самим, як наявність двох точок зору у сюжеті. А 2004 року журналісти хутко перетворилися зі спостерігачів за подією на її учасників. Тому сьогодні усім нам по заслузі отримувати дорікання від представників Партії Регіонів на недолугі дії помаранчевої влади. Це особливо прикро, коли після кожного брифінгу Ющенка вперто згадується твір «Наш Президент не пьет и не курит – лучше бы пил и курил».
Щоправда, бодай якийсь професійний позитив від майдану кидається у вічі. Це викорінення у журналістів тваринного страху перед відстоюванням права на професію. Я абсолютно переконана – якби не було майдану, ніхто б не ставав дибки проти ющенківської «морди журналіста». І тим більше не було б ганьби для депутата Калашникова, тисячі підписів під листом до Януковича, і зрештою публічного відхрещення провідних регіоналів від «художеств» свого однопартійця.
Анатолій Борсюк, ведучий програми «Чорним по білому», «1+1»:
1. Якщо не говорити про сцену, з якої виступали політики, то Майдан для мене – одна з найкращих подій мого життя. Так само, як для моєї родини і для більшості моїх друзів.
Як громадянинові, Майдан показав мені, що народ – все-таки не бидло. Ми можемо разом щось відстоювати. Надзвичайно приємним і сильним було відчуття єднання. Воно залишиться в моїй пам’яті на все життя.
Як журналістові, Майдан продемонстрував мені, настільки ганебним і потужним може бути вплив журналістів на масову свідомість, і скільки слабких людей стали журналістами.
2. Враховуючи те, що я живу біля Адміністрації Президента, Майдан позбавив мене спокою на весь той час, поки відбувались вуличні акції. Частина подій відбувалась просто під моїми вікнами, у дворі збирались міліція та спецназ, тому ми майже не спали всі ці дні.
Це в прямому сенсі. В переносному – позбавив двох ілюзій: по-перше, що нічого неможливо змінити. Ця ілюзія тягнулась за мною з комуністичних часів. По-друге, що можна бути осторонь від подій і потім ще на щось нарікати.
Єгор Соболєв, журналіст, ведучий програми «Чи на п’ять?», 5 канал:
1. Як приватній особі він дав мені багато друзів. Як громадянину - відчуття, що ми можемо і мусимо бути господарями у своїй країні і у нас є шанси побудувати її такою, якою б ми хотіли її бачити.
Як журналісту, Майдан разом та вкупі з журналістською революцією, яка йому передувала, дав мені свободу і можливість робити кар‘єру.
2. Позбавив думок, що ми «не там народилися», «не в той час живемо», «на нашу долю це не випаде». Коротше кажучи, він позбавив мене зневір‘я, яке іноді заповзало в душу, розуміння, що від нас не так вже й багато залежить.
Дмитро Лиховій, журналіст, заступник головного редактора газети «Україна молода»:
1. По-перше, Майдан дав величезне емоційне піднесення, почуття перемоги демократичних сил, перемоги тих ідеалів, які я вважав своїми впродовж довгого часу. Здавалося, що це перемога української ідеї, за яку ми з друзями починали боротися ще 1990 року. Крім того, Майдан дав кращого в порівнянні з іншим кандидата в Президенти, на якого покладались великі надії, та привів у владу команду близьких мені за духом людей.
Що дав мені Майдан як журналісту? Якщо говорити про ситуацію з нашою газетою, то нічого не змінилось. Навіть, хоч як це парадоксально, додались певні мінуси. До революції ми були опозиційними, і свободу слова для нас ніхто не обмежував; після перемоги Майдану з’явились певні застереження щодо висвітлення діяльності команди, яку ми підтримували раніше, і яка перемогла. З різним ступенем успішності нам ці застереження вдавалося долати. Одним словом, для мене як журналіста не змінилось майже нічого. Хоча я бачу, що в телевізорі відбулися дуже суттєві зміни: немає «темників», про які всі говорили, яких боялися і на які нарікали. Зараз там майже стовідсоткова свобода; інша справа, що лишились певні комерційні замовлення, які ми називаємо «джинсою», але це вже не настільки катастрофічна картина, яка була до кінця 2004 року. Читаючи «ахметовські» видання, я бачу, що вони отримали величезну свободу «наїжджати» на Президента, якої б вони не мали до 2004 року. Якщо раніше посадові особи для багатьох видань, які «ходять» під впливовими олігархічними політичними силами, були поза зоною досяжності критики, то тепер – будь ласка.
