Нічого не змінюється на пострадянському просторі. А якщо змінюється, то дуже-дуже повільно, майже непомітно. І зміни ці зустрічаються на шляху своєму з жорстоким і шаленим опором. Ще до мене кимось влучно було сказано, що певна частина суспільства нашого (зосереджена переважно на лівому березі Дніпра) бореться не так за право розмовляти російською (бо ж ніхто, начебто, не переслідує російськомовних), як за право ніколи, ні за що, ні за яких умов не вивчати української, не розмовляти нею, не любити цієї мови і до кінця своїх днів зневажати людей, які цю мову вважають своєю рідною. А також за право передати цю зневагу (яка незрідка межує з ненавистю), у спадок своїм дітям, онукам і правнукам.
Нещодавнє судове рішення, яке скасовує необхідність дублювати закордонні фільми українською мовою для прокату в Україні - явище саме такого порядку. Імперськість завдає удару у відповідь. Навіть та жалюгідна третина фільмів, які повинні були дублюватися чи озвучуватися з 1 вересня, вже змусили нашорошитися пильних ревнителів «прав національних меншин». Не потрібно пояснювати, про яку саме з меншин iдеться. Про неї, кохану, про ту, згадану вище, в попередньому абзаці, велику й галасливу.
Загалом, варто було б поспівчувати росіянам. Бо це саме їхня мова, злившись зі свідомістю «гомо совєтікуса», перетворилася на те дивовижне явище, яке просунуті мовознавці іменують «лінгва совєтіка». І питома російська мова не має з цим язичієм нічого спільного.
Тим часом по провідних українських телеканалах у прайм-тайм транслюються шоу типу «Самый умный», в яких ні ведуча, ні учасники не вважають знання української ознакою «умності», або нескінченні КВНи, жарти в яких робляться все пласкішими й пласкішими (також варто згадати всіх тих «Золотих гусаків», «Комеді Клаби» та інші джерела анекдотів про сало й самогонку, із все тією ж самою мовою, точніше - язиком).
«Гомо совєтікус» чітко відчуває, чого йому боятися. Масова культура - поле останньої битви. Саме тому він святкує перемогу, коли перескакують з мови на язик всі ті білики-лораки, коли нинішня народна депутатка співає з Прем'єром у його рідній Макєєвці пісеньку про «заводскую проходную, что в люді вивєла», він потирає рученята, коли недоумки з депутатськими значками розповідають із парламентської трибуни про Тараса Шевченка як про російськомовного.
Дуже мало дітей в сучасній Україні знають, що нерозлучного Вінні-Пухового приятеля звуть насправді не П'ятачок, а Паць, і що супротивницею Карлсона, котрий живе на даху, виступала не Фрекен Бок, а Фрекен Цап. Бо саме так у нормальних українських перекладах звучать імена цих літературних персонажів. Але, на жаль, лічба читачів іде на тисячі, в кращому разі на десятки тисяч, тоді як телеглядачів рахують мільйонами. Гарні, якісно зроблені мультфільми радянської доби назавжди закріпили у свідомості кількох поколінь наших сучасників саме такі імена, прив'язані до конкретних образів.
Тому так болісно реагує «гомо совєтікус», наприклад, на видання «Гаррі Поттера» українською: варто було Іванові Малковичу випустити українську версію п'ятого тому пригод малого чарівника на кілька місяців раніше, ніж це спромоглися зробити росіяни, як «Комсомольская правда в Украине» почала друкувати на своїх сторінках уривки ще незакінченого російського перекладу - отак заїло носіїв «великого і могучого».
Часто згадується прекрасний український переклад американського серіалу «Альф», зроблений Олексою Негребецьким. Саме цитати з цього фільму доводилося на власні вуха чути від молодих людей у громадському транспорті. І всупереч похмурим відомостям з судових органів, усе-таки віриться, що це був не останній переклад гарного кінопродукту гарною українською мовою. От просто віриться, і все. Бо є таке поняття: віра у свою правоту.
Україна Молода
