«Желающие вступить в медиапрофсоз, должны написать заявление о приеме. К заявлению необходимо добавить 20 грн. «вступительных» (бесплатно кошки не родятся и права журналистов тоже)», — таке повідомлення днями отримали співробітники газети «ДЕЛО». Його розіслали ініціатори місцевого профспілкового руху. З цього і почався жвавий процес формування профспілки. Процес цікавий і повчальний для молодого колективу. Захищати свої права потрібно вміти. І, напевно, краще це зробити раніше. ...
Формально профспілка – чудова річ. Утримувати її доводиться для захисту своїх трудових інтересів — своєчасної зарплати, пільгової путівки і врешті-решт цивілізованого звільнення. На практиці чомусь виходить по-іншому: рятуватись у разі проблем доводиться самотужки.
Свій перший досвід профспілкового членства в університеті я згадую без захвату. Добровільно-примусові відрахування зі стипендії – ось і весь профспілковий рух. Оскільки студентський заробіток був нікчемним, то й обібрати рідна профспілка мене дуже не могла. Натомість позичати вона теж нічого не хотіла. Хто і як користувався грошима студентів, стало зрозуміло десь на курсі третьому. Виявлялось, що одні й ті самі люди ніжились щоліта на морі, а взимку зміцнювали «підірване» здоров’я в санаторіях і на курортах. Не кажучи вже про цілорічне харчування за півціни.
Студентські профспілкові боси нікому про це не звітували, і за те мали славу найкорумпованіших людей у нашому вузі. Та за путівки і грошову допомогу ніякої образи на лідерів спілки ні я, ні мої однокашники не таїли. Прикро інше: про наші права вони не хотіли говорити ще більше, ніж про пільги. Як результат, наївним студентам на морозі доводилось різати дерева, а в спеку носити цеглу. Хто і як оформляв і оплачував цю працю, не відомо.
Профсоюз був ситий, а ми голодні. Нам, як виявилось, було не по дорозі. Та й не дивно. Офіс університетської профспілки був по сусідству з ректорськими апартаментами. Кишенькова спілка захищала швидше верхівку вузу від студентства, а не навпаки.
Ще більш показовим є профспілковий досвід старшого покоління. Чи то в колгоспі, на заводі, чи в школі профспілкові побори були обов’язковим атрибутом довгі роки. Єдина пільга, яка на початку вісімдесятих по профспілковій лінії перепала моїм близьким, – поїздка до Москви. Радіти такому небаченому фарту довелось недовго. Подорож мала тривати майже тиждень. Та, як з’ясувалось, вештатись по білокам’яній довелось лише день. Та й то був морозний понеділок, коли і мавзолей закритий, і ГУМ працює в скороченому режимі.
Напхавши клунки мандаринами, решту часу щасливчики з України гаяли в потязі. «Пільговий» ешелон мандрував манівцями з тодішньої столиці кілька діб. Тим часом українські профспілчани закушували сало цитрусовими і незлим словом згадували рідну спілку за такий круїз. Повернувшись на батьківщину, мандрівники навіть не посоромились віддячити місцевого профбоса. Все тими ж мандаринами. Хто ж відмовився вчинити такий ритуал, той вже точно більш нікуди й не поїхав.
Зате посвідки членства в профспілці досі припадають пилом. Практичної користі від організації, що існує за гроші мільйонів, аж ніякої. Бо ж якщо в лікарню — то зі своїми ліками, якщо на море – то за свої кревні, якщо ж справа дійшла до боргів з зарплати, то профдіячі першими ховаються в кущі. Хіба що під Новий рік профспілковий пакунок з дешевою карамеллю нагадає, куди тихенько капає відсоток вашої зарплати.
Одним словом, висновки робіть самі.
Микола Підвезяний, "Дело"
