Як на мене, їх можна спокійно об'єднати в одне ціле.

Подія перша. У соціальних мережах зацькували зміну мови обгорток (з української на російську), мабуть, найвідомішого українського шоколадного бренду «Рошен». Його фактичний власник - Петро Порошенко - у підсумку пообіцяв у Facebook повернути українське написання назв та іншої інформації. Салют тим, хто створював численні демотиватори й дописував пости у соцмережах!

Подія друга. Дитячий лікар Євген Комаровський у тому ж Facebook описав проблему багатьох нинішніх молодих журналюг (саме так!), коли у гонитві за рейтинговим матеріалом ніхто особливо не переймається перевіркою фактажу та копанням углиб. Критична рецензія відомого доктора викликала купу відгуків, знову ж таки, у соцмережах...

І подія третя. Інформація про те, що на сайті відомої британської газети Guardian блоги збирають на 300% більше переглядів, аніж новинні чи аналітичні статті...

Є, щоправда, й четверта подія, реакції на яку поки що немає. Це чергова річниця Голодомору, під час якої телеканал «Інтер» відзначився показом суцільних шоу на тлі логотипу річниці. Один зі скриншотів, де ведучі каналу Шепєлєв і Зеленський гучно ржуть, із доданим саркастичним написом «канал дебілів країни» - і досі гуляє мережею.

І якщо хтось ще не зрозумів, то демотиватори, короткі пости, лайки і просто перепост коротких новин, які зачіпають - це тепер і є журналістика. Причому реально дієва. Якби, приміром, у «Комерсанте» написали би про ситуацію з рошенівськими обгортками - хоча насправді вони б цього не зробили, бо це не інформпривід для такого поважного видання (хоча і це ще питання...) - коротше кажучи, якби це сталося, зворотної реакції могло би й не бути. А тут сотні лайків на заклики не купувати «рАшенівські» солодощі... Сильно!

А реакція на недолугий теесенівський сюжет? Якби не відомий лікар, то журналістське невігластво взагалі залишилося б непоміченим. Як і тисячі подібних телематеріалів. У кращому разі колеги по цеху погомоніли би про це у курилках. За умови, якщо сюжет врізався б їм у пам'ять. Бо фраза «я не дивлюся телевізор» лунає в телеколах усе частіше й частіше.

І, зрештою, про блоги. Власні враження від тієї чи іншої події, неформальна стилістика, короткі повідомлення плюс приправа перченими слівцями - все це стає читати цікавіше, ніж нудні «аналітичні» тексти. Ба більше: твіт-повідомлення вже нерідко цитуються у дорослих мас-медіа... І тут питання радше за моральними авторитетами, які це все поширюють. Адже в усі часи цінувалися ті люди, що несли відповідальність за сказане.

Як зазначив один відомий російський журналіст, володіння словом наразі практично увійшло в базовий набір освіченої людини. Тому вишукані спеціалісти стають непотрібними. Хочемо ми цього чи ні. Розлогі тексти, безумовно, залишаться... для тих, хто любить дізнаватися більше. Але масова аудиторія підсвідомо прагне стислості, простоти й креативності. Отож, якщо ви справді хочете бути почутими в цьому інформаційному всесвіті, котрий із кожним днем тисне все більше, приготуйтеся, що всі ваші сторінки слів по темі можуть вміститися в одну влучну назву та ілюстрацію. Більшого й не треба!

Я навіть не певен, що цей текст хтось дочитає до кінця. Тому краще піду у Facebook та встругну щось матюкливе на теми, які мене чіпляють за живе :) А вже потім прогляну френд-стрічку, щоб бути в курсі подій світу.

P.S. від «Детектор медіа». Гадаємо, текст Сергія Неретіна дає багато приводів для дискусії, рефлексій та продовження спостережень за розвитком комунікацій у нинішньому світі. Залюбки опублікуємо статті інших авторів.

Фото - demotivators.org.ua, www.volynpost.com