detector.media
20.10.2006 10:23
На «1+1» повернулось улюблене дітище Піховшека – «Епіцентр»
На «1+1» повернулось улюблене дітище Піховшека – «Епіцентр»
Піховшек зі своїм «Епіцентром» – не самостійне явище, а лише дзеркало демократичності українського політикуму і суспільства загалом.

Новий сезон на «1+1» ознаменувався не лише вбивчою дозою російського і вітчизняного мила та вальсуючими зірками. Через неповні два роки після зняття з ефіру на екрани повернувся «Епіцентр» - улюблене дітище В'ячеслава Піховшека.

«Епіцентр» - як і його автор - не просто телевізійний феномен. Це - історія. Яка раптом уявила себе сьогоденням. Така собі «Мумія повертається». Сюжетик, прямо скажемо, доволі заяложений. Однак запорука його успіху і на кіно, і на телеекранах -- щира віра аудиторії та головних героїв у те, що в одну річку можна входити і виходити багацько разів.

І справа тут не у Піховшеку, як такому. Такі як він були, є і будуть запотребувані за всіх часів за будь-якої влади. Тому годі було чекати його зникнення з екранів минулого року, попри які-не-які вимоги заборони на професію з боку частини журналістського середовища. Справа у самих журналістах, які подискутувавши межі себе подавати чи не подавати Піховшеку руки, почали-таки ходити до нього в студію. Це не без нього, а без них фарс під назвою «політичний прес-клуб» не відбувся би.


Піховшек зі своїм «Епіцентром» – не самостійне явище, а лише дзеркало демократичності українського політикуму і суспільства загалом.name=cutid1>

 

Наприкінці 1990-х - на початку 2000-х, коли в Україні панувала «керована демократія» кучминського ґатунку, пізньорадянський і ранньоперебудовний формат прес-клубу був надзвичайно популярним. У суспільстві, де доступ до джерел інформації мали тільки дуже вибрані особи, а словосполучення «публічна політика» сприймалося як оксюморон, можливість поставити свої питання – нехай одне-два, нехай перехоплюючи мікрофон в інших колег, - політикам, які спеціально для такої оказії на годинку спускалися зі свого владного Олімпу, сприймалась журналістами чи не як благословення. Більшість із нас тоді про доступ до тіла і не мріяли. Миготлива телевізійна картинка «Епіцентру» – Георгій Ґонґадзе ставить питання Леонідові Кучмі, - думаю, запам’яталась багатьом. Але вона не самодостатня. Між журналістом і президентом стоїть Піховшек – звісно, не можновладець, але й не журналіст. Наближений, допущений, контрольований. Людина-фільтр, посередник.

 

Коли в 2002 році Олімп, розташований за адресою вулиця Банкова, втомився від демократії, закрився прес-клуб, але не «Епіцентр». Владі стали невигідні навіть жорстко модеровані питання. І питання скасували. Залишилися лише готові відповіді у форматі недільної підсумкової програми «Епіцентр» з великої літери Ц.

 

Наприкінці 2004 року і «Епіцентр», і сам Піховшек зникли з ефіру (але не з каналу). І останній не забарився повернутися на хвилі минулорічних виборів з проектом «Іду на Ви» – прес-клубом із гостем-політиком. Спроба «збалансувати» політичні переконання Піховшека, які він, за власним визнанням, ніколи не приховував, другим ведучим радше нагадувала виставу, виправдовуючи формат передачі – «ток-ШОУ». Які можуть бути добрі і погані поліцейські в ситуації, коли «розколювати» нікого, бо політики і так в черзі стоять, щоби потрапити в ефір – тому що на носі вибори? Для чого потрібний прес-клуб, коли кожен із журналістів у студії спокійно може поставити кожному з політиків не одне-два питання, супроводжувані коментарями ведучіх, а скільки завгодно в цілком ексклюзивних інтерв’ю?

 

Твердження про свободу слова – чи, принаймні, її можливість, - як про чи не єдине реальне надбання помаранчевої революції, безперечно має під собою цілком реальне підґрунтя. Тільки складається враження, що самі журналісти не поспішають це помічати і з цього користатися. Тому й повертається не лише Піховшек, а й сам «Епіцентр» – мить, якої його автор, за власним визнанням, чекав 2 роки. Повертається в іншу країну, яка, втім, не хоче вірити в можливість бути іншою.

 

Коментарі

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY