Той, хто підказав Леоніду Кучмі вибрати для назви його останньої книги, здавалося б, на перший погляд абсурдне твердження «Україна – не Росія», явно влучив у десятку.

Маловірогідно, що саму книгу прочитало стільки людей, скільки сьогодні спеціально або мимоволі використовують цю тезу. Причому, маловірогідно, щоб самі автори (як книги, так і назви, якщо таке мало місце) припускали, що це порівняння набуде з часом такого широкого поширення. Особливо після помаранчевої революції (про яку ні Кучма, ні «співавтори» явно не думали). Але, як говорив інший український президент, «маємо те, що маємо».

Причому, чим більше проходить часу з моменту знакових змін в Україні, тим твердішим стає розуміння того, що Україна дійсно не Росія. Або точніше, слава Богу, що Україна не Росія.

Багато в чому це стосується і базових прав і свобод. І в першу чергу – дотримання принципів свободи слова. Роботі команди Ющенко дійсно можна дорікнути багато в чому. І дорікнути заслужено. Але якщо говорити поро свободу слова і відсутність цензури, то на цьому напрямі поки все ОК.

У чималій мірі це підтверджується і наявністю в українському інформаційному просторі програми з аналогічною назвою на телеканалі ICTV. Феномен блискавичного попадання «Свободи слова» в число найбільш рейтингових українських програм ще чекає свого дослідника. Здавалося б, не серіал, не розвага, не зірково-гламурні VIP-тусовки. Достатньо жорсткий формат передачі, де півтора десятки політиків, політологів і журналістів дуже довго обговорюють політичні новини поточного тижня.

В принципі, ласа страва для тих, хто отримує райську насолоду від спогляданя прямих трансляцій сесій Верховної Ради. Ба, ні. Багатогодинне дійство «на любителя» несподівано перетворилося на одну з найпопулярніших програм країни, що підтверджується не тільки рейтинговими викладеннями, але і великою кількістю реклами, якою перебивається ефір. Адже саме цей чинник, за великим рахунком, є однимз найвірніших показників індексів реальної популярності. Бо бізнесмен просто так гроші не викине.

Правда, задля об'єктивності, не можна не сказати про те, що Савіка Шустера в Україні знали. Знали і його ток-шоу «Свобода слова», яке виходило на російському НТВ, поки Кремль остаточно не відучив російських телеглядачів від поняття «Прямий ефір» і альтернативні точки зору. До речі, тоді Україна теж була «не Росією», але з іншим знаком, оскільки, на відміну від дня сьогоднішнього, заздрила російським демократичним новаціям, у тому числі й на телепросторі. Всі ці «Свобода слова» з Шустером, «Намедни» з Парфеновим, «Підсумки» з Євгенієм Кисельовим, а також «Куклы» та інші «Итого» з Віктором Шендеровичем були для українського глядача реальним ковтком свіжого повітря на фоні вельми затхлої атмосфери в рідних пенатах.

Тому, коли на початку осені минулого року на українських просторах з'явилися біг-борди, які сповіщали, що «Свобода слова» тепер в Україні», – це не стало фактом появи інопланетян. Інша справа, що численні скептики (як за замовленням, так і без оного) тут же почали прогнозувати, що в українських реаліях ток-шоу приречене і не протягне більше двох-трьох ефірів. А якщо і займе якусь нішу, то навряд чи вона буде рівною тій, яку програма мала в Росії. І взагалі, це передвиборний проект, покликаний розкрутити політичні сили, в яких був зацікавлений власник телеканалу Віктор Пінчук. Аргументи були «неубієнними»: Шустер не володіє українською. Він нічого не розуміє в хитросплетіннях українського політичного життя. А без знання мови він не зрозуміє українських політиків. На щастя, скептики помилилися. «Свобода слова» не просто прижилася в Україні, але за кілька місяців після дебюту здавалося, що Шустер був в українському ефірі завжди.

Просто скептики не врахували кілька загальноприйнятих у міжнародній журналістській практиці моментів. По-перше, політики у всьому світі мало чим відрізняються один від одного. По-друге, професіоналові не так вже і складно достатньо швидко розібратися в політичних нюансах будь-якої держави. По-третє, незаангажованому іноземцеві набагато простіше працювати в країні перебування, оскільки його робота не залежить від внутрішньополітичних обставин. Правда, Шустер приїхав до Києва не як іноземний собкор, а як найманий працівник українського телеканалу. Але, на відміну від ще одного найманця ICTV – російського журналіста Дмитра Кисельова, який показав в ефірі просто чудеса «незаангажованості і об'єктивності» (особливо в період президентських виборів), – у Шустера за спиною була дещо інша школа й інші принципи. Що, власне, він і продемонстрував, коли запустив свій проект у Москві. Та й реакція Кремля, що в результаті закрив програму, віднісши при цьому Шустера до своїх ворогів, теж достатньо яскравий тест на професіоналізм і незаангажованість.

Але, крім цього, (як би комусь не хотілося) поява «Свободи слова» в українському телепросторі піддала цей самий простір значному переформатуванню. Точніше, змусила телеменеджерів і телепродюсерів думати і рухатися. До вересня 2005 року український телеринок був, в принципі, достатньо смутним і передбачуваним. Господарі високих телевізійних крісел були впевнені, що міцно тримають у руках віжки формування громадської думки і смаку, а тому мають право всовувати телеглядачеві все, що спаде їм у голову, виходячи з принципу, що «піпл все схаває». Основна маса «піпла», яка не мала змоги отримати телесвободу за допомогою супутникових тарілок, так себе і вела. Тобто «хавала» те, що давали. Тому були безумовні «вічні» лідери ефіру – «Інтер» і «Плюси», яким відвалювався найбільш ласий шматок рекламних бюджетів. Інші підбирали недоїдки, розуміючи, що змагатися з цими монстрами украй складно.

І справа була не тільки в грошах (у того ж Пінчука їх не менше, ніж у Роднянського чи Хорошковського). Просто кадровий голод, відсутність креативу, а також небажання власників каналів робити з телебачення реальний бізнес замість того, щоб мати під рукою дешеву довбню в політичних «розборах», перетворили українське телебачення на достатньо тихе і передбачуване болото. Щось на зразок радянського громадського харчування, де в меню присутні лише безіменні «перше» «друге» і «третє». Тобто старі серіали, заїжджені триллери і мультфільми, які радували американських дітей у сорокові-п’ятдесяті роки минулого століття. Відповідно до цього поводилися в ефірі і українські політики, які світилася в ефірі в основному з безапеляційною «розпальцовкою».

Правда, політики не зовсім винні. Їм таку форму поведінки підказували формати наявних телепрограм, які не передбачали рясного потіння в ефірі, зате створювали ілюзію жорстокого бою, з якого політик у будь-якому випадку виходив переможцем. Та, власне, і самих програм подібного зразка було раз-два – і нема. «Я так думаю» на «1+1», Псевдодебати на «Інтері», призабутий вже «Іду на Ви» на тих же «Плюсах» і «5 копійок» на 5 каналі. До того ж, крім не складного для учасників формату, всі ці програми без вийнятку були обмежені жорсткою сіткою мовлення. Тобто не більше шістдесяти хвилин ефірного часу. А якщо до цього додати рекламні блоки, не кажучи про надмірну пристрасть ведучих виставити на головну роль не гостей, а себе коханих, то виходить, що у гостей, які якраз найбільше цікавлять глядача, на все про все залишалося хвилин тридцять. Отже, особливо не розженешся.

Словом, поява програми з п'ятнадцятьма-двадцятьма учасниками (як героями, так і експертами), плюс аудиторія у сто чоловік, яка кожного разу звозиться зі всіх регіонів України, та ще й не обмеженою в часі, українське телеболото неабияк збаламутило. В результаті дійшло до того, що телеканал ICTV, який не має такого покриття, як «Плюси» або «Інтер» під час найбільш знакових програм дивилося майже півкраїни. Зрозуміло, що Шустеру багато в чому полегшило завдання захоплення розумів і сердець української аудиторії передвиборна ситуація, коли розумні політики ставали в чергу, лише б опинитися на заповітному майданчику.

Де до того ж за цей ефір ще й не брали грошей. Просто прийди – і покажи себе в передвиборному кастингу. Як вони себе проявили – питання інше. Для цього потрібно подивитися на результати виборів. Але у тому, що багато в чому завдяки «Свободі слова» частина українських політиків освоїла прискорений курс цивілізованих манер поведінки, можна не сумніватися. Як і в тому, що знову ж таки завдяки програмі ряд політиків, політологів і журналістів стали впізнаваними громадянами. Що для людей, які ведуть публічний спосіб життя, украй важливо.

Зрозуміло, що ривок «Свободи слова» довго не міг залишатися поза увагою телеменеджерів. Зрозуміло, що в першу чергу їх цікавили рекламно-фінансові потоки. Зрозуміло, що була дана відмашка створювати на каналах конкурентний продукт. Найбільш оперативно відреагував 5 канал, який запустив відразу два ток-шоу. Переформатовану програму «5 копійок» з Романом Чайкою і кальковану зі «Свободи слова» «Майдан» з Данилом Яневським. Крім цього, щось подібне до ток-шоу під назвою «Толока» випустили і на УТ-1. Але про цей проект краще відразу забути.

Що стосується 5 каналу, то жодна з нових широко проанонсованих програм рейтингу каналу не підвищила. Причин кілька. По-перше, старі ведучі у нових ролях. По-друге, мимовільна спроба повторити в тому або іншому вигляді те, що робить Савік Шустер. По-третє, знову ж таки ангажованість каналів. По-четверте, на жаль, провінційність (так і напрошується жорсткіше визначення - містечковість). І знову ж таки жорсткі тимчасові рамки. До цього можна додати ще і те, що «піпл», який на думку телебосів, «схаває все», став набагато краще розбиратися у пропонованих продуктах. Що знову ж таки підтверджується як рейтингами програм, так і кількістю реклами.

Новий телевізійний сезон, на жаль, залишив все на своїх місцях. Ті ж «5 копійок», той же «Майдан», ті ж «Подробиці. З перших вуст», оновлена (більше в інтер'єрі) програма «Я так думаю», та витягнутий з нафталіну «Епіцентр» В’ячеслава Піховшека. (До речі, реанімація «Епіцентра» зайвий раз підтвердила стару істину про те, що двічі в одну воду увійти проблематично. Але повернення «Епіцентра» ще й нагадало про те, що біганина граблями як і раніше є одним з улюблених українських видів спорту). Безумовним лідером знову виявилася «Свобода слова», яка в переддень нового телесезону ще й отримала приз у рамках «Телетріумфу», а сам Шустер виявився єдиним журналістом у списку ста найбільш впливових людей України за версією журналу «Кореспондент».

З одного боку, це, поза всякими сумнівами, має тішити самолюбство як власників ICTV, так і самого Шустера. Але з іншого, викликає певну тривогу з приводу відсутності на телевізійному просторі держави з сорокап’ятимільйонним населенням гідних конкурентних продуктів в області політичних ток-шоу. Тим паче, що з урахуванням політичної ситуації в країні продукт цей вельми і вельми потрібний.

Єдине, що поки хоч якось утішає, так це те, що «Свобода слова» продовжує справно тягнути лямку. Чому, до речі, підтвердженням був і останній ефір, присвячений російсько-грузинському конфлікту. Але у будь-якому випадку, наявність хоча б іще пари-трійки таких же рейтингових програм пішла Україні тільки на користь. Особливо у світлі останніх подій у тій же Росії.
Інтернет-репортер