Останніми днями настирливо крутяться у мене в голові ці Шевченкові рядки: «Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя». Авжеж. Головне тут – «якби» і «так, як треба». Бо ж без цього «своя мудрість», на яку наразі претендують і політики, і журналісти, і аналітики, перетворюється на що завгодно, але не на мудрість. І за прикладами далеко ходити не треба.

Почнімо зі справді серйозного політика. Народний депутат Анатолій Матвієнко, лідер партії «Собор», у програмі «Свобода слова» 22 вересня заявив, зокрема, таке: «...Якщо Юля Тимошенко сьогодні заявляє: «Ніколи!» – я не розумію політика, який у своєму лексиконі має слово «ніколи». Я хочу запитати 32 відсотки виборців, які голосували за партію Регіонів, – це їхня правда. Вони, можливо, далекі від істини, як і ми всі, але це їхня правда. Чи можу я так, як це було зроблено в 2005-му році на самих початках, ігнорувати цю правду або їхнє право на цю правду?... Моральний політик – це той, який національні інтереси ставить на перше місце. Усе решта йде після того, а не свої власні амбітні, або кар’єрні, або матеріальні. Я вважаю, що, на жаль, таких політиків – їхньої критичної маси – сьогодні Україні бракує, і тому немає ефективної влади».

Зупинімося. І поставмо сказане Анатолієм Матвієнком у контекст історичної політичної практики.

Почнімо з кінця. Скажімо, які інтереси ставили на перше місце Максиміліан Робесп‘єр чи Луї Антуан Сен-Жюст? Усі сучасники згадували про цих вождів якобінців як про аскетів, про самовідданих республіканців і палких патріотів. Чи були то кар‘єристи? Жодних посад та титулів, якими уславилися пізніше деякі їхні сучасники, ніяких спеціальних мундирів та знаків. Ці політики справді служити французьким національним інтересам. І вони справді по-своєму були моральними. Але як добре, що сьогоднішній Україні бракує критичної маси робесп’єрів та сен-жюстів, оскільки вони б розгорнули на благо народу такий ефективний терор, що нікуди було б сховатися ані «гнилим демократам», ані «продажним олігархам»!

Тепер про «32% виборців», котрі начебто проголосували за Партію регіонів. На жаль, схоже, що політики не читають «Детектор медіа», бо я вже писав про хитру арифметику – адже насправді «регіонали» взяли 22% голосів виборців або 32% голосів тих, хто прийшов на вибори. Є різниця? Є. В одному разі йдеться про приблизно 1/5 громадян, у другому – про третину. Ба більше: хіба не буває ситуацій, коли треба ігнорувати правду тієї чи іншої політичної сили? Он націонал-соціалісти на останніх у ваймарській Німеччині демократичних виборах узяли майже 44% тих, хто брав участь у голосуванні (а явка була високою), то невже ж це означало найвищу повагу до їхнього «права на правду»? Зрозумійте мене вірно, я зовсім не порівнюю Януковича з Гітлером, але от «правда» чималої кількості виборців Партії регіонів, якщо зважити на їхні виступи в Інтернеті, мало чим змістовно відрізняються від настроїв виборців НСДАП. Як стосовно потреби у «сильній руці», так і щодо ставлення до українців та євреїв, американців та поляків. Так що тут таке: або їхня «правда» згори, або наша. Tertium non datur.

І зараз саме час перейти до слова «ніколи», за вживання якого Матвієнко критикує Юлію Тимошенко. До відома Анатолія Сергійовича: був такий політик, котрий любив уживати за певних критичних ситуацій таке слово. Перший раз – коли згаданий уже Адольф Гітлер прийшов до влади. Вдруге – коли британці зазнали поразки під Дюнкерком. Утретє – 22 червня 1941 року. Учетверте – у славнозвісній Фултонській промові. Так, ідеться про Вінстона Черчілля. Того самого, котрий наполягав, що Британія ніколи не буде у безпеці, поки канцлером Німеччини буде цей єфрейтор. Котрий стверджував, що Британія битиметься на суші, на морі й у повітрі, і ніколи не схилить голову перед тоталітарною диктатурою. Котрий заявив, що ніколи не відмовиться від жодного слова осуду на адресу комунізму, але буде разом з СРСР воювати проти нацистів. І, нарешті, котрий наголосив, що ніколи в історії не було війни, яку можна було так легко спинити, як Друга світова, і що не можна дозволити повторитися страхітливому воєнному смерчу, а тому слід дати знати Сталіну, що на його силу завжди знайдеться ще більша сила.

Можуть сказати – нащо стільки часу присвячувати Анатолієві Матвієнку? Але ж він один із кращих вітчизняних політиків, - і то впродовж п‘яти хвилин висловив три дуже сумнівні твердження. Що ж казати про інших, котрі нас роками годували і годують донині розмовами про «перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки», хоча обидва ці поняття відсутні у світовій (та й, власне, вітчизняній – якщо звертати увагу не на політологічну попсу, а на серйозних авторів) політичній науці. Semi-presidential republic – ось як зветься наша форма правління (напівпрезидентська або змішана), а все інше – невігластво або окозамилювання, яке широкими струменями ллється на українську громаду з усіх телеекранів та радіоточок...

Від знаних політиків молоді часом відрізняються тільки у гірший бік. Довелося мені 23 вересня побувати на чергових «5-ти копійках» 5 каналу. Оскільки чільним предметом обговорення стала боротьба за повноваження між президентом та прем‘єром, політики й експерти неминуче торкалися Конституції й окреслювали своє розуміння її положень. Групка ж молодих соціалістів, яка в числі інших груп молоді могла висловити свою позицію тільки за допомогою саморобних плакатів (такий формат передачі), намалювала транспарант: «Політики й аналітики, не тлумачте Конституцію, в Україні на це має право лише Конституційний Суд!». Чесно кажучи, цей транспарант мене просто перелякав. Ну, добре, пропустили молоді активісти-соціалісти ключове слово «офіційне» у статті 147 Конституції, де йдеться: Конституційний Суд єдиний, хто «дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України», заради Бога, і не таке трапляється. Але щиро вважати, що в демократичній країні тільки державний орган має право тлумачити закони, а законотворці та аналітики не повинні публічно висловлюватися щодо власного розуміння законів, включно із Основним, - це вже нікуди не лізе. Це щонайменше тоталітарне мислення, а на додачу нерозуміння елементарних речей: а як можлива правова наука у країні, де не можна публічно обговорювати законодавство? І як можуть жити громадяни за писаними законами, а не за «понятіями», якщо не тлумачити ці закони стосовно своїх життєвих ситуацій? А ще кажуть, що молоді політики прогресивніші за інших...

Тепер перейдімо від політиків до аналітиків. Напівмосквич-напівкиянин Андрій Окара на сайті «Обоз», як завжди, елегантно «роздовбав» російський телесеріал «Автономка», створений на НТВ. Описання Окари блискучі, аргументи навряд чи спростовні – навіть не треба дивитися всю 100-серійну стрічку (хоча, звичайно, перевірка не завадить, але у даному разі вона зайва: у черговій серії ви отримуєте чергову порцію ідеологічно вивірених антиукраїнських помиїв, а то й дві-три порції). Цілком справедливо Окара зауважив, що в ролі німців у російському кіно й на телебаченні тепер виступають українці, що «украинцы, молдоване, грузины – это «они»: враги, предатели, уроді, недочеловеки. Им нет места в новом российском «универсуме». Але зауваживши неототалітарний та щиро расистський характер новітньої російської «художньої» телепропаганди, Андрій Окара не йде глибше, до витоків. А витоки – не у радянському, а у нацистському кіно: українці, котрі втілюють найогидніші людиноподібні риси, котрі навіть боротьбу з Росією ведуть не за ідею, а за тільки гроші, - це творча копія унтерменшів-євреїв з геббельсівських стрічок. Мені вдалося в часи перебудови побачити лише два (але класичні) зразки цього жанру, але цього досить, щоб знайти в «Автономці» дещо дуже й дуже знайоме. Єдина відмінність – що російський расизм має не суто етнічне (якщо ти народився з єврейською кров‘ю, то ти, за правилами Третього Рейху, вже недолюдина, хоча на практиці траплялося чимало винятків), а радше етнополітичне обґрунтування (народившись хохлом, можна стати росіянином, а от політично свідомий українець – це вже щось страхітливе й потворне). На жаль, Окара, котрий, найшвидше, знайомий з нацистським кіно, паралелей не помітив.

А тепер – про журналістів. І тут залишається тільки розводити руками. Згадаймо сюжет про те, як екс-редактор газети «Свобода», тепер народний депутат від БЮТ Олег Ляшко з парламентської трибуни викривав начебто вщент корумпованого Олександра Мороза, котрий (знов-таки, начебто) одержав 300 мільйонів доларів за входження фракції Соцпартії до «антикризової коаліції». Заяви пролунали, і треба було чимось їх підкріпити. Як відомо, Верховна Рада створила спеціальну комісію, остання зібралася, і... На початку засідання комісії Ляшко заявив, що має докази підкупу і передав членам комісії аудіокасету для диктофону, запаковану в конверт. Сам Ляшко відмовився увімкнути запис, пояснивши, що він (фаховий журналіст!) не вміє користуватися диктофоном. Далі з‘ясувалося, що стрічка касети порвана й пожована, а тим часом Ляшко наголошував, що передав її цілою, але перед цим він відмовився показати її журналістам. «Ну, мені ліньки нагинатися і діставати її з портфелю», - сказав Ляшко. А наостанок депутат-журналіст пообіцяв домагатися міжнародної експертизи записів на порваній касеті. І так далі.

Ці дії Олега Ляшка викликали хвилю обурення не тільки з боку однопартійців, а і з боку журналістів. І, як на мене, цілком даремно. І ось чому:

«...Знайшли лист, якого ви писали до пані Каконь. Цей ваш Швейк при допиті запевняв, ніби листа писали не ви, а він сам, а коли перед ним поклали лист і наказали його переписати, щоб порівняти почерки. він вашого листа зжер. З канцелярії полку до дивізійного суду було надіслано ваш і рапорти для порівняння із Швейковим почерком. І ось вам наслідки. Полковник перегорнув акти і показав над поручникові Лукашу таке місце: «Обвинувачений Швейк відмовився написати диктовані речення, запевняючи, що забув за ніч, як писати».

Так, це класичні «Пригоди бравого вояка Швейка». Й одна із класичних ситуацій, у яку потрапляє герой роману, одержавши від свого командира приватного листа любовного змісту до одруженої угорської пані і в процесі передачі цього листа наразившись на розлюченого чоловіка цієї пані. Ситуація абсурдна: не виконати наказу Швейк не міг, а виконання наказу загнало його і його командира у глухий кут. І тоді він, як завжди, починає «швейкувати»: приписує роман з пані Каконь собі, «забуває» абетку, з‘їдає крамольний лист і т.д. Як на мене, Олег Ляшко, якого загнали у майже аналогічну ситуацію, і сам цілком свідомо «прошвейкував» у ній, оскільки це було чи не єдиним виходом не тільки для нього, а і для «командування» фракції, а от ані колеги-політики, ані колеги-журналісти цього швейківського коду не вчитали. А дарма. «Пригоди бравого вояка Швейка» – це книга, яку було дуже весело читати у часи «найяснішого цісаря Брежнєва», а так само й у часи пізнього «найяснішого Кучми». Схоже, що її актуальність знову зростає, і вона здатна розповісти нам про наше ж життя краще, ніж численні політологічні розвідки.

Але політологи, політики та журналісти класичного «Швейка» не читали. Інакше б вони не лише розкодували поведінку Олега Ляшка, а й проникливіше аналізували життя сучасної української держави. І, можливо, вони б дійшли думки, що стиль «політичного швейкування» є одним із найадекватніших у «великому радянському Донбасі», на який поволі перетворюється країна.

Отож залишається ще раз повторити: «Якби ви вчились так, як треба...» – на адресу надто великої когорти людей з числа тих, хто формує масову думку з телеекрану та з газетних шпальт, не має значення, йдеться про майстрів пера і комп‘ютера чи про законотворців. З іншого боку, а навіщо вчитися, якщо ти і так маєш депутатський значок чи добре оплачувану телевізійну посаду? Багато знатимеш – то неодмінно скажеш щось таке, що не сподобається твоєму керівництву або не захочеш верзти в ефір очевидну дурницю. А так – повна гарантія панування «своєї мудрості», яку за великим рахунком тільки й залишається, що поставити у великі-великі лапки.