Початок вересня ознаменувався чи не першим практичним кроком нового уряду. Було підвищено плату для громадян за користування газом та електроенергією. Телебачення та газети повідомили про це хоч і широко, але вельми стримано, здебільшого без зайвих емоцій – просто як факт. Емоції, за логікою речей, мали й без того переповнити платників. А як же: партія, що контролює весь економічний блок нового уряду, йшла до влади під гаслами: «Покращення вашого життя вже сьогодні!» Виборці очікували на оте «уже сьогодні» довго й терпляче, розуміючи: від організаційних питань нема куди подітися, от розв’яжуть їх – і почнеться покращення. А вийшло воно отаким… Поміж іншим, дуже багато виборців Партії регіонів пояснювало своє голосування саме за неї передусім – так, саме передусім! – тим, що за уряду Єханурова комунальні виплати зростали й мали зростати надалі. «Народ біднішає, лише Партія регіонів це зупинить!» - переконували вони. Зупинила… А ще в деяких регіонах, зокрема, в Києві, місцева влада висловила намір різко, в кілька разів збільшити квартплату. Уряд, у чиїх руках знаходиться політика в цій галузі, промовчав. А ще найвищі керівники уряду, зокрема, Микола Азаров, завели мову про потребу України брати немаленькі зовнішні кредити. Протягом останніх років Україна вже майже забула, що таке жити в борг.

Але справа навіть не в тім. Цілком можливо, уряд не бачив іншого виходу. Чому ж тоді хтось із його керівників не звернувся до громадян із поясненням: мовляв, нема чого робити, ми змушені зараз піти на непопулярний крок, але докладемо всіх зусиль, щоб надалі в таких кроках не було потреби? Напрошується невесела думка: новий уряд зовсім не цікавиться тим, що про нього думатимуть і як до нього ставитимуться. Адже, здавалося б, після підвищення комунальних виплат, та ще й за ситуації, коли уряд саме з них розпочав свою діяльність, репутація Партії регіонів серед її виборців мала б істотно похитнутися? Виборці мусили б засумніватися: а чи не зловили їх на популістський гачок? Але не поспішаймо.   

По-перше, Президентом залишається Віктор Ющенко. А отже, виборцям Партії регіонів завжди можна навіяти думку про те, що саме він винен у черговій хвилі подорожчання, саме він не дає «регіоналам» виконати свої передвиборчі обіцянки. Що, попри всі титанічні зусилля ПР, розпочата саме Ющенком політика збільшення комунальних виплат триває. Особливо легко це буде зробити у бастіоні ПР – Донбасі, де контрольовані Регіонами чи прихильні до них ЗМІ абсолютно домінують, а будь-яку інформацію з київських ЗМІ, наприклад, з загальноукраїнських телеканалів, багато місцевих мешканців схильні тлумачити як упереджену. Можливо, можна над цим посміятися, але для багатьох мешканців Донбасу прихильність більшості журналістів загальноукраїнських телеканалів до ідей демократії та свободи, переважання проєвропейської тональності в інформаційних програмах, поява на екранах різних (не лише «регіональних») політиків правлять за доказ… контрольованості цих телеканалів помаранчевою президентською владою! За доказ їхньої несвободи! Хоч як це парадоксально, хоч як абсурдно, але це – факт.

Не зайвим буде звернути увагу на те, коли саме відбулося підвищення цін на енергопостачання помешкань, й коли саме про це було широко оголошено. Українців широко не оповістили про це заздалегідь, як це мав би зробити уряд, який поважає своїх співгромадян. Якраз перед тим, як «Наша Україна» мала остаточно вирішити питання своєї участі в урядовій коаліції та форми такої участі. Хай навіть підвищення цін було заплановане давно, але цей часовий збіг об’єктивно мав поставити перед «Нашою Україною» дилему. Або вона бере на себе відповідальність і усвідомлює, що будь-коли саме на неї зможуть навісити виключну відповідальність за зниження життєвого рівня. Або ж вона відмовляється від участі в коаліції й віддає уряд у цілковите розпорядження Партії регіонів. До речі, чи випадково сталося так, що й питання про офіційний статус російської мови, що нібито містилося у програмі уряду, виникло саме напередодні ухвалення остаточного рішення «Нашою Україною»? (Ініціатори, щоправда, не взяли до уваги єдиного: ухвалення будь-якого рішення «Нашою Україною» - то надто довготривалий процес, і до його завершення мовне питання має всі шанси бути забутим.)

По-друге ж, у Донбасі наявна цікава аномалія суспільної пам’яті, яку можна назвати масовим хронологічним зсувом суспільної свідомості. Від багатьох людей, ніяк не пов’язаних між собою, там можна почути: Ющенко був прем’єр-міністром у 1993 – 1999 (як варіант: у 1994 – 1998) роках, саме за його прем’єрства почалися масові невиплати зарплат та пенсій, відключення електроенергії, гіперінфляція та інші біди, саме за його прем’єрства відбулася масова прихватизація. То саме Ющенко набрав закордонних кредитів, загнавши не лише сьогоднішніх українців, а й їхніх онуків та правнуків у боргове ярмо. А як 2000 року став Прем’єр-міністром Янукович – так одразу ж усе й налагодилося, борги з зарплати повернули, пенсії підвищили, а життя почало стрімко поліпшуватися. Тож тепер, коли Ющенко став президентом, від нього лише й можна чекати, що того самого. Нинішнє подорожчання газу та електрики лише зміцнює донбасівців у їхній упевненості.

Цікаву історію розповів мені колега. В одному з невеликих донбаських міст протягом багатьох років цілий мікрорайон залишався без опалення. Пічки-буржуйки у квартирах багатоповерхових будинків були звичною деталлю місцевого пейзажу. І от торік побудували там електрокотельню: воду в ній нагрівали електрикою вночі, за низькими тарифами, а вдень вона обігрівала житлові будинки, дитячий садок, школу. Про це як про нестандартне й ефективне розв’язання проблеми повідомляло телебачення. На 5 каналі, зокрема, коментував ситуацію працівник міськвиконкому як організації-ініціатора. Але тепер мешканці міста ледь не в один голос кажуть: котельну збудував і подарував місту особисто Рінат Ахметов; спасибі товаришу Ахметову за наше щасливе дитинство!

Зрозуміло: на всіх, хто так думає, не зійшло масове озаріння, цю «інформацію» люди почерпнули з місцевих ЗМІ. Зайняті (і цілком справедливо) боротьбою за свободу доносити до людей інформацію, українські ЗМІ не звернули увагу на зворотній бік багаторічного торжества їхньої несвободи: дуже значна частина українських громадян чують лише те, що хочуть почути. Сприймають лише те, що хочуть сприйняти. Вірять лише тому, що відповідає їхнім уже наявним переконанням. Уся інформація, що могла б змусити їх дещо переглянути свої стереотипи та відмовитися від упереджень, проходить повз свідомість і не досягає мети. Це стосується не лише симпатиків Партії регіонів, тією чи іншою мірою це стосується всіх українців, саме на цьому грали й «Наша Україна» та БЮТ після помаранчевого розколу, навішуючи одне на одного недоведені звинувачення, розраховані лише на те, що люди в них повірять і, повіривши, саме через призму цих звинувачень почнуть сприймати будь-яку іншу інформацію. Просто у свідомості тих самих донбасівців наклалося дуже багато факторів, зокрема, й недовіра до київських «націоналістів», і ревниве ставлення до Києва, й питання мови та російського чинника, й багато що інше. Тому саме там і виявляється цей стереотип у своїй довершеній, ледь не абсурдній формі.

А отже, Україна стикнулася з ситуацією, коли ані реальні дії уряду, ані реальний стан справ у державі, ані інформування українців і про перше, й про друге не матимуть надто помітного значення. Дуже вже багато громадян перебувають у полоні міфів, коли вони більш важливі й більш значущі за реальність. Україна перетворилася на країну соціального аутизму. До речі, свого часу створити ці міфи та вкласти їх у свідомість людей без активної участі ЗМІ було б неможливо. Тепер от доводиться мати справу з результатом, коли зусилля засобів масової інформації перетворюються на звичайне собі викидання інформації у повітря, без жодної надії на те, що її буде почуто.