Вражаючий документальний фільм у рамках проекту  «Відкрита зона» (продюсерський центр «Закрита зона»)  показав у понеділок увечері 5 канал. Уявіть собі: не про те, як хтось когось киданув на бабки або «замочив» у підворітні. І не про те, як рипить під  Ющенком крісло, не про те, як Янукович виставляє широкі груди на захист російської, і не про те, як Тимошенко показує їм обом «кузькіну мать».   Виявляється, життя собі триває не лише у політичній або бізнесовій сфері. І воно іноді видає такі повороти, що політичні інтриги в порівнянні з ним - просто нікчемні і не варті уваги.

Автор фільму -  журналістка Наталка Фіцич (режисер Сергій Цимбал оператор  Олексій Олександров) - розкопала неймовірну історію. Коли ваш автор побачив її анонс, то ошелешено сказав собі: «Як би це не пропустити і подивитися!». Бо такого просто не могло бути. Не пропустив.

Дівчинка Оксана народилася у багатодітній родині на Херсонщині. Батьки пили  і не звертали на дітей уваги. Оксані бракувало ліжка вдома, і вона переповзла у собачу буду. Там і жила з собаками кілька років - й набралася від них усіх їхніх повадок. Батьків героїні позбавили свого часу батьківських прав і дівчинка мешкає тепер в інтернаті для відсталих розумово жінок. Цілком природно авторка згадала історію Кіплінгового хлопчика, який виховувався у вовків. Логічно, що і свій фільм вона назвала «Мауглі».

Після перегляду признаюся щиро: я таки знав цю історію – дивився колись репортаж, здається, на якомусь російському каналі. Після понеділкового показу пригадав, що незбагненні кадри, коли дитина стрибає по-собачому на чотирьох ногах і гавкає, наче пес, я бачив у тому самому репортажі.  Але підзабув. Знаєте чому? Тому що ті журналісти розповіли просто сенсацію, та й годі. Мабуть, так само могла зробити б і Наталка Фіцич. Тоді  її кіно мало б свою цікавість, але відрізнялося б від того репортажу хіба що тривалістю в часі.

Всі журналісти мріють знайти сенсаційний факт. Питання в тому, як ним скористатися. Можна просто його констатувати, а можна подати так, що це буде  ціла філософська "сторі". У фільмі «Мауглі» оті кадри, коли дівчинка поводиться по-псячому, покликані не шокувати. Вони створюють емоційне тло і спонукають до приблизно наступних міркувань. Так, ця дівчинка виховувалася з тваринами і добре їх розуміє, так, вона відстала розумово через те своє псяче виховання, але людське начало в ній домінує: вона щиро, простодушно, зворушливо каже про свою найбільшу мрію – побачити батьків і жити з ними разом. Певна річ, зміст фільму не вичерпується вищенаведеними словами. В ньому присутні ще якісь пласти, котрі кожен глядач передасть власними словами. Властиве, багатопластовість відрізняє кіно від простого репортажу. Журналістка Наталка Фіцич зробила саме кіно.

Правда, ваш автор не був би собою, якби не вставив хоч якусь шпигачку. Коли йдеться про такі історії, як у «Мауглі», то, мабуть, варто відмовлятися від лексики на зразок «злочинні дії батьків» чи їм подібних. Адже фільм не для того створювався, щоб засудити батьків. Мова в ньому зовсім про інше, й тому словосполучення із журналістських розслідувань чи судових хронік там не зовсім до місця.

Мені відомо, що «Закрита зона» покаже ще деякі Наталчині фільми. Історії там теж ніби, якщо не ошелешуючі, то запаморочливі. Якщо Наталці вдалося піднести їх на рівень «Мауглі», то її можна привітати. Адже якісне документальне кіно українського виробництва  не є аж таким части гостем на українському телебаченні.