У перші роки своєї роботи Літня школа журналістики «Дня» розпочиналася з того, що головний редактор Лариса Івшина запитувала в учасників: «Хто такий Петро Григоренко?». Хто не знав відповіді на запитання - а такі, на сором української молоді, були - розпочинали стажування з того, що йшли до Музею українського самвидаву на Подолі відкривати для себе відомого радянського дисидента.

Цього року історія була схожою, але розпочалася з іншого героя. На першій зустрічі з учасниками ювілейної - Х Літньої школи головний редактор «Дня» звернула їхню увагу на Юрія Шевельова - відомого літературознавця, публіциста і театрального критика, активного учасника наукового і культурного життя української еміграції. Прочитати й осмислити статтю Шевельова «Москва, Маросєйка» було своєрідним заліком для отримання сертифікату випускника Літньої школи.

Чому саме Шевельов? Ми писали в «Дні», що його стаття «Москва, Маросєйка», написана у Бостоні ще 1954 року, дуже чітко вказує на три головні проблеми українського народу: Москва - провінціалізм - кочубеївщина, є особливо актуальною сьогодні. Тому заключна зустріч Лариси Івшиної та учасників Х Літньої школи, фрагменти якої пропонуємо далі, була частково присвячена обговоренню цієї бронебійної публіцистики Шевельова.

Отже, діагностика стану української журналістики, а також які тексти варто прочитати студентові українського вишу (на жаль, суспільство поки що перебуває на такому рівні, коли подібні дороговкази життєво необхідні) - у розмові Лариси Івшиної та учасників Х Літньої школи журналістики «Дня».

Ніна ПОЛIЩУК, факультет журналістики Львівського національного університету ім. I. Франка:

- Що заважає українській журналістській спільноті бути справді національною збірною?

Лариса ІВШИНА: - Недостатньо часу минуло з моменту здобуття незалежності, і було вкладено дуже мало зусиль. Це якщо коротко й універсально. А якщо детальніше, то варто повернутися до того, про що ми говорили, коли оцінювали, в якому стані перебуває російська журналістика, що працює на відтворення державності (див. розмову з Наталією Лигачовою від 3 серпня 2012 року. - Ред.). Хтось в РФ цим не задоволений, але існує лінія, згідно з якою Росія є спадкоємицею всіх історичних типів держави - і монархії, і Радянського Союзу. Україна натомість успадковує всі типи руїни. Звичайно, багато людей на різних етапах хотіли відтворити українську державу, але не було вибудовано єдиної лінії поведінки, адже уявлення, якою має бути ця держава, були різними. Хтось вважав, що треба брати за зразок Гетьманщину, хтось - Українську Народну Республіку, були люди, які хотіли на базі ідентичності творити модерну сучасну Україну. Але жодне з цих бачень суспільство повною мірою підтримати не могло, тому що пояснити їх людям повинна була дуже добре устаткована й навчена армія журналістів.

Із чого потрібно було почати цю дорогу? Гадаю, із навчання у кращих. Коли ми розпочинали роботу над одним з історичних проектів, то я насамперед запитувала у визнаних авторитетів, яку літературу мені передусім потрібно прочитати з цієї теми. Наші проекти ми реалізовували, не маючи державних замовлень чи грантової підтримки, але в нас було абсолютно точне розуміння того, що ми повинні вкластися в обмежений період часу й залучити до цієї роботи всіх, хто може допомогти. Я жартувала з нашими авторами, що вони під мою інтуїцію підвели наукову базу.

Ми створили серію книг, що містять аналіз незавершених революцій. Це і незавершена національно-визвольна боротьба часів Богдана Хмельницького, яка закінчилася компромісом, що привів нас до величезних спотворень у національному організмі. З другого боку, руйнівні процеси почалися до Богдана, тривали в його добу і продовжувалися опісля. Юрій Шевельов у своїй статті «Москва, Маросєйка» дуже точно розставив акценти щодо наших основних проблем. Звідки взялася провінційність у нащадків Київської Русі, яка колись була центром приєднання величезних територій? Де вона втратила свою пасіонарність? Що таке «кочубеївщина»? Без відповіді на ці запитання адекватне розуміння сучасної української дійсності практично неможливе. Проте я не впевнена, що 10% українських журналістів читали цей текст. Тобто вони не пройшли шлях формування адекватного історичного знання. Якби в більшості українських журналістів був належний досвід, почерпнутий із прочитаних книжок, «національна збірна» почала б формуватися. Я була й залишаюся переконана, що надзвичайно важливо виховувати в журналістів історичне мислення. А вже на цій основі формуватиметься ланка висококласних журналістів, які здійснюватимуть аналітику, робитимуть якісну журналістику, створюватиметься журналістика середньої тактики, яка буде нормальною з усіх поглядів, але більше займатиметься, скажімо, репортажами, короткими жанрами, новинами (це, утім, не означає зниження якості), зрештою - таблоїдна преса... У нас ще цієї градації не відбулося. І знову повторю, що для «національної збірної» базовим принципом має бути адекватність викликам часу, освіченість.

Iванна СКУБА, факультет романо-германської філології Волинського національного університету ім. Л. Українки:

- У статті Шевельова мене здивувало те, як він описав вплив української культури на російську, адже зазвичай усі говорять про зворотне. Як на мене, Шевельов дещо гіперболізує, але якби цю гіперболізацію було винесено на широкий загал, то вона могла б допомогти нам боротися із комплексом меншовартості...

Л.І.: - Проаналізуйте, скільки у нас стереотипів. Щоб аргументовано робити висновок про рівень впливу української культури на російську чи навпаки, потрібно провести масштабне дослідження. Натомість я можу довіритися авторитету Шевельова, який є великим ученим.

Українці часто спокушали Москву якимись ідеями: згадайте реформи Феофана Прокоповича чи того ж Мазепу, який певний час був наставником царя. Я завжди кажу, що ми відповідальні за Росію, хоч можемо й не зізнаватися в цьому.

Петро І до України дуже слабо усвідомлював, що таке Європа. З другого боку, саме він знищив Україну політично, перед тим культурно відрізавши її від європейського світу. Але це стало можливим, зокрема, через політичну роздвоєність козацької старшини, частина якої вважала, що ми не маємо достатньо сили на самостійний проект. Російська азіатчина навіювала страх, і між цими жахами українці вчилися маневрувати. Усі ці сторінки нині не аналізують. Здається, що то якась віддалена історія. Але сьогоднішній день неможливо проаналізувати, якщо не брати до уваги всі попередні уроки.

Тетяна АВДАШКОВА, факультет журналістики Таврійського національного університету ім. В. Вернадського:

- Я помітила, що в редакції «Дня» відбувається така собі маленька інтелектуальна революція, яка найближчим часом переможе. Що нам треба робити на місцях, щоб залучати до цієї інтелектуальної революції якомога більше людей?

Л.І.: - Для того, щоб це відбулося, щодня потрібно долати по сходинці у процесі особистісного зростання. Є така хороша протестантська звичка - запитувати членів сім'ї, як минув їхній день, і не проживати його безсистемно. Звісно, потрібно читати газету «День», докладати зусиль, щоб розходилися концентричні кола розуму.

У першій своїй газеті я «зростала» від стажера відділу до редактора відділу вісім років. Це була інша система координат, інший темп, інший час. У дечому радянська система викладання є у вищих навчальних закладах і сьогодні. Тому щоб створити свій колектив, не можна було чекати, коли раптом вища школа зміниться і журналістів почнуть готувати за новими «лекалами».

Тарас САМЧУК, історичний факультет Київського національного університету ім. Т. Шевченка:

- Постійно відбувається процес відпливу інтелекту з України. Як його зупинити?

Л.І.: - Як казав Сергій Кримський, дух віє там, де хоче. Не завжди розвинуті країни можуть дати такий сплеск духовної енергії. На зламі перебувають люди, які вже більше не можуть терпіти. Наприклад, на Херсонщині до парламенту за мажоритарним округом іде поет. Якщо він справді достойна людина й усвідомлює, що хоче робити в парламенті, я б його підтримала. Коли все руйнується, приходять саме ті, хто може щось зробити. Наразі в Україні дуже складна ситуація, і в людей є шанс проявити свою силу духу, пасіонарність. Звісно, серед кандидатів будуть і практичні керівники, котрі пообіцяють виборцям поорати городи чи заасфальтувати дороги. Але цей вибір - уже цікава альтернатива. Добре, що вона з'являється: це може дати крихту надії.

Уся країна не може розвиватися рівномірно й однозначно, тому мають бути точки зростання. І ви маєте бути волонтерами цієї ідеї: всюди, де ви знайшли точку зростання, її треба зміцнювати, поширювати і вкладати свою енергію. Усе, що ми можемо зробити, - інвестувати свій час у те потрібне й добре, що потребує уваги та підсилення.

Т.А.: - Тобто потрібно вибрати альтернативу для себе?

Л.І.: - Так, або створити власні альтернативи. У «Дні» вас вчать і переконують, що це цілком можливо. Наприклад, ми розповідаємо, що з'являється молодь, котра раптом починає допомагати літнім людям, тваринам, реєструвати ями на дорогах. Спочатку це скидалося на хаотичний, броунівський рух, але це свідчить, що ми живі, живе громадянське суспільство.

Юлія САБАДИШИНА, факультет журналістики Львівського національного університету ім. I. Франка:

- Якого відсотка свідомої й активної молоді буде достатньо Україні для того, щоб сталися якісні зміни?

Л.І.: - Інколи вистачає кількох людей, головне - здатність чути. Тобто важлива не кількість активістів, а готовність інших їх підтримати. Коли є спільність і готовність, можуть з'явитися двоє-троє переконливих людей, котрим довіряють і котрих поважають, і цього вистачить, щоб ініціювати важливі зміни. Візьмімо до прикладу величну постать Івана Павла ІІ. Хіба нам потрібно, щоб таких було десятеро? Одного цілком достатньо. Тож необхідна готовність до належного рівня дискусії й перетворення.

Уявіть собі, що завтра вам скажуть, із вас хочуть сформувати уряд. Хто-небудь серед вас готовий туди прийти? Скільки б нас не переконували, що потрібна молода кров, треба розуміти, що насамперед необхідно бути готовим взяти на себе відповідальність. Якщо хочете справді ініціювати важливий процес змін у державі, треба готуватися. Ви визначаєтеся, ким хочете бути, і складаєте план, що для цього необхідно зробити. Цю дистанцію обов'язково треба долати. Нині нічого не змінюється тому, що ніхто не готовий. Саме через це я агітую за журналістику, котра розвиває мізки.

Т.А.: - Пані Ларисо, скажіть, будь ласка, чого ви боялися, коли тільки-но прийшли в журналістику?

Л.І.: - Чесно кажучи, коли ставалися якісь складні зміни, не було часу боятися. Інколи почувала гіркоту через певні людські вчинки, які мене травмували. Швидше за все, я боялася людських зрад. Пам'ятаю, як у ніч виборів 1999 року дізналася, що ми програли. А зранку прийшла на планірку, знаючи, що половини колективу вже немає. Звісно, поразка тягне за собою певні наслідки, але розставання може бути різним. Усе інше в порівнянні з цим нічого не значить. Якщо ти можеш щось змінити, то боятися нічого. Якщо ж не можеш - варто раціонально до цього поставитися. Найгірше почуваєшся, коли когось близько до себе підпускаєш, а потім стається певний поворот і відкривається непривабливий бік поведінки близької тобі людини.

1999 року в нас у редакції була кімната податкового інспектора. Це була така атмосфера терору, мовляв, начувайтеся. Я б не сказала, що тоді відчувала страх, швидше обурення від приниження. Але ми не зменшували гостроти й дуже радикально вели ту виборчу кампанію. У регіонах ще довго боялися мати справу з газетою «День»... Кучма, як відомо, тоді переміг, і ми тільки через певний час відновили відносини. Але найголовніше - я бачила, як близько Україна стоїть до хорошого шансу і як вона з ним розминається, а також усвідомлювала всі наслідки цього процесу.

Ольга ШКРIБЛЯК, факультет політико-інформаційного менеджменту Національного університету «Острозька академія»:

- Які книжки ми можемо й маємо взяти із собою на відпочинок?

- ...Минулого року на пляжі я читала Конфуція (сміється). А якщо серйозно, то тим, хто хоче працювати у журналістиці, потрібно, насамперед, знати класичну спадщину, починаючи з Петра Чаадаєва та його «Філософських листів». Чаадаєв, зокрема, важливий для розуміння процесів, які відбувалися у Росії у його час та після нього. Також для журналістів велике значення має парадоксальне мислення, тому потрібно читати афористичну літературу. Це не лише відомий Станіслав Єжи Лєц, а й видатний письменник Фелікс Крівін. Його книжки - унікальний досвід того, як можна витягувати думку із абсолютно парадоксальних сюжетів.

Звичайно, праці істориків: Ісаєвич, величезна серія історичних портретів Валерія Степанкова, інтелектуальна спадщина еміграції. Раджу почитати також п'ятий том Герцена «Былое и думы», в якому він дає оцінку масштабним подіям у Європі. Це покаже вам, у яких процесах ми відстали від європейського світу. Є ще багато літератури, але найперше починати треба з Бібліотеки газети «День», тому що це велика інтелектуальна добірка, детальний і водночас доступний аналіз історичних процесів та новітньої історії. Це книжки, які ми створювали упродовж десяти років, але які творили і нас.

***

Iванна СКУБА, факультет романо-германської філології Волинського національного університету ім. Л. Українки:

- Досвід, набутий у редакції, є надзвичайно цінним. Я маю на увазі навіть не журналістські навички, які дістала, працюючи в редакції, а радше знання, які здобула тут у цілому. Мистецтво спілкування з людьми, виокремлення ціннісного в потоці інформації, здатність помічати деталі, які іноді є важливішими за загальне тло, - усе це залишиться зі мною як неоціненний багаж, за володіння яким я дуже вдячна.

За ці п'ять тижнів я переосмислила ситуацію в країні і моє місце в ній. Після спілкування з головним редактором, гостями газети та працівниками реакції усвідомила, що зусилля навіть однієї людини мають значення і впливають на ситуацію в державі. Може, пролунає банально, але тепер я впевнилася в тому, що зміни потрібно розпочинати з себе, із дрібниць, які ми робимо, а не керуватися чимось глобальним. Це наче ефект метелика: як помах його крил може викликати цунамі на іншому кінці світу, так ідеї однієї людини, яка знає свою ціль і наполегливо йде до неї, можуть змінити ситуацію в суспільстві. І насамперед я зрозуміла, скільки ще треба працювати над собою.

Упродовж цих п'ятьох тижнів яскравими враженнями був сповнений кожен день, і цілком зрозуміло, що виділити щось одне з цього ланцюга емоцій, подій і переживань доволі важко. Неозброєним оком помітно, що редакція газети доклала багато зусиль, щоб зробити наше стажування тут максимально продуктивним і цікавим. Яскравий приклад цього - організовані для нас зустрічі зі знаковими постатями. Після кожної з них вирував вулкан емоцій, хлинув потік інформації й надходив час переосмислення. Проте одну зустріч я виділю з-поміж усіх, бо саме вона залишила найяскравіший спогад. Це казка, яку подарував нам Іван Малкович. Цей талановитий письменник і видавець яскраво довів, що незалежно від того, скільки тобі років - шість, вісімнадцять чи сорок, ми, незважаючи на все, залишаємося дітьми. Я ніколи не забуду, як горіли очі в усіх учасників Літньої школи, коли ми розглядали щойно розроблену електронну книжку «Снігова королева» (а коли видавець ще й дозволяв щось там помалювати чи поклацати, то нашій радості не було меж). Іван Антонович підтвердив істину, що ми завжди хочемо вірити в диво, і це стало для мене вагомим досвідом цьогорічного стажування.

Після стажування в редакції «Дня» не буду пасивним спостерігачем. Уже писала про те, якими важливими є зусилля кожної окремої людини, так от, я буду їх докладати. Навіть починаючи з такого банального, як пояснення російськомовним друзям, чому важливо розмовляти українською, з участі в різних акціях і просвітницьких програмах. А взагалі хотіла б продовжувати співпрацю з «Днем» - це цілком реальний, хоч і нелегкий шлях до змін.

Олена СКИРТА, факультет журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка:

- У Літній школі нам дали можливість повноцінно працювати над матеріалами й публікувати їх. Це дуже важливо для початківців, тому що журналістика - насамперед практична діяльність, а не заучування правил медіа-етики (хоч це теж важливо). Ці п'ять тижнів за рівнем осмислення самої професії для мене дорівнялися до півріччя навчання в університеті.

Найголовніше те, що я зрозуміла: мені ще треба багато працювати над собою. У мене неземні надії на своє покоління змінилися на реальне розуміння того, що зміни можливі лише в тому разі, якщо ми самі до них готові. Це передусім робота над собою, готовність вкладати час і сили у вивчення історії, нових мов, літератури різних напрямів. Важливо постійно відкривати для себе щось нове, розвиватися й пізнавати світ, адже в ньому стільки всього цікавого, а ми знаємо лише його мікрочастинку...

Я зрозуміла, що українській молоді треба заявляти про себе новими проектами й ідеями. Для мене Літня школа журналістики «Дня» стала сильним поштовхом до саморозвитку й дій.

Загалом ці п'ять тижнів минули для мене дуже насичено і яскраво. Я пам'ятатиму, як уперше побувала на «Країні Мрій» не як звичайний відвідувач, а як журналіст. Дуже рада цьому, тому що для мене було надзвичайно пізнавально поспілкуватися з учасниками фестивалю, які до глибини душі переймалися його майбутнім. Коли на «Трипільському колі» під тентом нам давав коментар дідусь в етностроях, із доброю усмішкою на вустах, широко відкритими очима та ясними думками, і він виявися Олексієм Долею, неймовірно зраділа і здивувалася водночас. До Літньої школи я бачила себе журналісткою. За час практики моє бажання тільки зміцнилося, але тепер не сприймаю це так мрійливо, як раніше. Сьогодні я поставила перед собою завдання - вибрати тему, яка для мене є найцікавішою, і розвиватися в цьому напрямі.

Андрій КЛИМЕНКО, історичний факультет Київського національного університету ім. Т. Шевченка:

- Літня школа журналістики стала для мене важливим досвідом і прикладом того, як потрібно швидко і - головне - якісно працювати. «День» дав мені можливість долучитися до творення українського інформаційного простору, а зустрічі з відомими політиками, митцями та журналістами сприяли розширенню мого розуміння української новітньої історії. Залишилося приємне враження від колективу редакторів і журналістів «Дня», адже вони намагалися передати нам свої вміння та досвіт у свій вільний час. Незабутнім видався колектив самої школи, адже і поза редакцією ми обмінювалися думками, досвідом, сприйняттям подій, які відбувалися довкола нас. Фактично «День» давав нам можливість діставати цінну інформацію, а в колективі Літньої школи ми це обговорювали.

На мій погляд, школа для багатьох із нас стала поштовхом до переосмислення історії України, її сьогодення, майбутнього, а також нашого місця в суспільстві. Можливо, має пройти ще немало часу, поки ми усвідомимо весь багаж інформації, яку в нас «інвестував» «День».

Сподіваюся, що ця «інвестиція» газети дасть свої позитивні результати. Єдність, яка панувала в Літній школі серед її учасників із різних регіонів, дає надію на те, що в майбутньому наше суспільство об'єднається, і складнощі, які чекатимуть на Україну, зустрінуть із нашого боку гідний опір.

Анна ХАБАРОВА, факультет української філології Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова:

- Я завжди вважала, що досвід - це найголовніше в будь-якій ситуації. Навички, яких набула після п'ятьох тижнів, проведених у редакції газети «День», можна порівняти з бойовим хрещенням. Той, хто сумнівався, чи варто йому бути журналістом, міг остаточно вирішити це питання. Для мене найважливішим досвідом стало спілкування зі знаковими постатями нашого суспільства. Нехай я не завжди брала активну участь в обговоренні проблемних питань, але з кожного дня винесла багато корисного для себе.

Я зрозуміла, що ніколи не можна опускати рук. Вихід є з будь-якої ситуації - і лише ми маємо право розпоряджатися своїм життя. Активна суспільна позиція - це мій свідомий вибір. Після Літньої школи я, найімовірніше, уже ніколи не зможу залишатися байдужою до того, що мене оточує.

Яскравих моментів було чимало. Кожна зустріч була цікавою, кожен день ніс щось нове. Я пам'ятаю зустрічі з художником Павлом Маковим, директором видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іваном Малковичем, з авторами газети «День» - Ігорем Сюндюковим, Людмилою Засєдою, прогулянку в Ботанічному саду, подорож до заповідника «Трипільська культура», веселі години, проведені з учасниками школи в позаредакційний час.

Наразі я відчуваю, що є частиною тієї сили, що має змінити країну й привести її до процвітання. Сила - у мені, у такій молоді, як я. Лише разом ми зможемо зробити щось корисне й помітне. Бути частиною такої сили - це почесна справа. Моє місце у країні поки що ще дуже маленьке, але це ненадовго, я вам обіцяю.

Анна ЖУРБА, факультет журналістики Львівського національного університету ім. I. Франка:

- За час Літньої школи я, нарешті, на практиці зрозуміла, як це - бути частинкою журналістського процесу, нести професійну відповідальність, сидіти в редакції, як-то кажуть, «до побєди» (у нашому разі - до перемоги над трипільцями). Це було ніби опускання з небес на землю або ж підняття з землі на небеса. Із «Дня» везу неоціненний скарб, ключ до якого, сподіваюся, мені вдасться дібрати.

За час стажування декілька разів встигла переосмислити як свою професію, так і власне існування взагалі. В офіційних і приватних дискусіях народилося якесь нове світосприйняття - доросліше і аргументованіше. Підвищився рівень критичності мислення. З'явилося розуміння масштабів того, як багато я не знаю. Але це не лякає, а лише спонукає до розвитку.

Безсумнівно, найбільше мені запам'яталося моє перше завдання - відкриття змагань «Україна Трофі». Побувати журналістом на заході такого масштабу мені довелося вперше. Спочатку було страшно навіть просто сидіти на тих білих диванчиках у віп-ложі фан-зони Євро-2012. Але такий старт літнього стажування, як стрибок у крижану воду, лише загартував мене, додав впевненості на наступних прес-конференціях і заходах та дав змогу усвідомити важливість професії журналіста.

Своїм професійним вибором я взяла на себе відповідальність за долю цілого суспільства. Звичайно, змінити світ мені одній не вдасться, проте це не означає, що я не повинна старатися це зробити: прагнення максимального результату завжди приносить хоча б якийсь результат.

Анна СВЕНТАХ, факультет журналістики Львівського національного університету ім. I. Франка:

- Робота в редакції дала мені можливість по-справжньому порівняти фрілансерство й редакційну діяльність і визначити для себе оптимальний варіант. «День» - це досвід насамперед розумного спілкування. Зустрічі із запрошеними до редакції особистостями навчили мене, що журналіст повинен не тільки досконало знати теми, на які хоче поспілкуватися зі своїм співрозмовником, а й бути ментально готовим до розмови. Сюди входить і вивчення темпераменту й характеру співрозмовника, і, хай як це заїжджено лунає, високий рівень загального розвитку кореспондента. Потрібно бути не лише професіоналом-журналістом, а й психологом і просто цікавою людиною. Досвід «Дня» - це справді досвід товстих книжок: не кожен за них візьметься, не кожен доведе до кінця. Досвід читання між рядками, альтернативна історія. Можливість зазирнути за завісу творення України. Урешті-решт, для мене це досвід роботи в колективі й боротьба з негативним і надмірним індивідуалізмом.

До Літньої школи журналістики різні події, дати й імена (тих, хто творив не тільки Україну, а й світ загалом) навалювалися на мене гамузом, і я задихалася під їхнім значенням. «День» допоміг мені окреслити систему координат, розробити нарешті структуру, таку своєрідну таблицю, куди можна вписувати інформацію. Також я переосмислила поняття медійної довіри. Кожен знає, що не можна просто всьому вірити, потрібно постійно перевіряти, інколи варто й сумніватися у словах співрозмовника, особливо якщо тема межує із певними стереотипами. Проте інколи забуваєш про це. «День» нагадав мені про важливість різних підходів. Напевно, саме тут я досить гостро відчула суть відповідальності перед читачем. І найважливіше - «День» навчив мене не чіплятися за першу пропозицію, яку тобі зроблять, а намагатися постійно вдосконалюватися, завжди працювати на своє просування і в жодному разі ні в чому себе НЕ ОБМЕЖУВАТИ. За це найбільша подяка вам.

Найяскравіше враження - перша зустріч із пані Ларисою Івшиною. Коли після загальної розмови Лариса Олексіївна підійшла до мене й розширила відповідь на моє запитання, для мене це було непересічною подією - головний редактор українського бренду ось так просто підходить до ще навіть не стажера й розмовляє. Приємно здивувала відсутність бар'єрів. «День» дає почуття свободи, яке окрилює, із «Днем» ти більше віриш у свої сили, бо в тебе надзвичайно міцні тили, образно кажучи. Цей епізод у контексті Літньої школи подарував мені відчуття, що я все можу, - достатньо тільки захотіти. Можна запросто брати коментарі в послів і навіть закордонних громадських діячів. Це надзвичайно важливо - утвердити віру молодого журналіста в те, що він на правильному шляху.

Кажуть, немає пророка у своїй вітчизні. Можливо, у мене занадто утопічна мрія, проте я хочу бути одним із пророків на Батьківщині. Не в кассандрівському образі приреченості і не в сорокарічному мойсеївському блуканні, а в значенні просвітника. Я хочу дати людям віру, що завтра знову буде день.

Тарас САМЧУК, історичний факультет Київського національного університету ім. Т. Шевченка:

- Як не дивно, ці п'ять тижнів пролетіли, неначе мить. Проте здобутий досвід є чи не найкориснішим на цьому етапі мого життя. Мені вдалося краще зрозуміти інформаційне суспільство. Можливо, раніше я свідомо уникав розгляду деяких злободенних проблем, вважаючи, що вони з часом розв'яжуться, але тепер переконаний, що байдужість - це шлях до поразки. Стажування у «Дні» - це віднайдення орієнтира в шаленому інформаційному потоці, це саморозвиток, інтелектуальний тренінг, що привчає мислити самостійно й робити власні висновки.

Можу говорити про враження двох типів. Перші - це ті, які приходять до тебе ззовні й викликають миттєву реакцію, щось на зразок приємних несподіванок, а другі - осмислені.

Школа журналістики - це фантастично яскраве враження, що надаватиме мені наснаги в роботі ще дуже довгий період часу.

Свою роль бачу в тому, щоб боротися з хворобою історичного отупіння. Для цього необхідно виробити власний імунітет до таких епідемічних «захворювань», а цього можна досягнути завдяки міцній волі, щирості переконань і готовності приймати виклики будь-якої складності. Тут потрібна вимогливість до себе й до якості того, що робиш.

Лілія ГРИЦЕНКО, факультет журналістики ВМУРоЛ «Україна»:

- Літнє стажування в редакції «Дня» - більше, ніж просто досвід. Цей місяць став особливим для мене через перший доторк до професії журналіста. Саме у стінах цієї редакції відкрила всі принади й недоліки професії, яку ніби на відстані витягнутої руки здобуваю в університеті. Є спокуса заспівати дифірамби «Дню» тому, що, хоч як нас просили бути максимально об'єктивними, не можу стримати теплих почуттів! Я безмежно вдячна за те, що мій перший редактор - тактовна, розумна, доброзичлива жінка; що моя перша замітка така складна, але цікава й важлива; що перші коментарі взяла у привітних, щирих людей... Я дякую, що після місяця практики в мене зникло бажання забирати документи з журфаку, натомість з'явилося прагнення працювати, розвиватися в журналістиці. І це все тому, що тут я мала можливість спробувати, і в мене, може, не все, але таки вийшло.

Чомусь мені відразу пригадується перший день, коли нас розподіляли в відділи. Маючи за спиною спеціальність режисера театру, закінчивши художню школу, приділяючи вільний час грі на бандурі, я потрапляю у відділ економіки... Можете уявити мій шок? Перша картинка в уяві - це атестат, у якому з математики - шість балів, друга - валіза, вокзал, домівка. «Головне - не відділ, а редактор», - сказала тоді пані Вікторія, ведучи мене і ще двох «приречених» на знайомство з редактором Аллою Дубровик. Незабаром ця фраза стане найщирішими утішальними словами, які я коли-небудь чула. Це відчуття - страх перед невідомістю - найяскравіше.

Сьогодні я студентка, свідома громадянка України й людина, яка здає собі справу у власних учинках чи бездіяльності. Моя позиція у країні - це таки мати тут своє місце, власний невеликий клаптик, який працюватиме на загальнодержавний добробут. Моє місце - серед людей, у вирі подій. Нести на крилах белетристики тисячі думок і фактів, фактів і думок...

«День»

Фото - «День»