Віктора Ющенка, здається, вкотре зрадила інтуїція. Відмовившись від розпуску Верховної Ради та подавши на затвердження кандидатуру Віктора Януковича , він відмовився від неоднозначного, з непевними результатами, варіанту на користь варіанту однозначно поганого.

Щоправда, оцінка цього кроку президента залежить від точки зору, від системи цінностей. Коли найвищою цінністю є свобода, -  принаймні для тих громадян, які вже встигли забути часи Кучми–Януковича й уже не уявляють життя по-іншому, ніж в умовах свободи, - те, що сталося, звісно, погано. Коли ж найвищою цінністю є стабільність, хай навіть болотна, та єдність держави, хай навіть концтабірна, то все гаразд. Урешті-решт, коли «на всіх язиках все мовчить», то питання державної мови стає не таким уже й актуальним, а гасла на кшталт: «Твоя праця – на благо європейської інтеграції» як ніщо інше годяться для прикрашання табірних бараків. Можливо, саме тому колишні опоненти, а тепер партнери Президента погодилися підписатися й під умовою про єдину державну мову, й під вимогою продовження європейської інтеграції.

Чи не занадто різкі формулювання було вжито? Боюся, що ні: жодних доказів того, що Партія регіонів справді демократизувалася, наразі не існує. Так, вона дотримувалась демократичних процедур, поки була в опозиції, й поки ці процедури грали їй на користь. Гріх було б їх не дотримуватись. Але як ПР поведеться, коли стане владою – того ніхто не знає й не може знати.

Так, Універсал скріплено високими підписами всіх сторін, що домовилися. От тільки після всього, що сталося, чомусь не надто хочеться покладатися на підпис соціалістів Олександра Мороза та Василя Цушка. Що ж до підпису Віктора Януковича… Поки він вів переговори з Віктором Ющенком у рамках круглого столу, фракція очолюваної ним партії не припиняла поливати того ж Ющенка брудом з парламентської трибуни. Як і фракція КПУ, й СПУ, що теж брали участь у круглому столі. Поки Янукович доводив президентові, що він усією душею за європейську інтеграцію, не далі як 2 серпня депутат від ПР Вадим Колесніченко з парламентської трибуни заявив – майже дослівно – таке: «Якщо цей закон віддалятиме Україну від так званої євроатлантичної інтеграції, то я обома руками «за». Хай це буде ще один цвях у труну НАТО!» А вже 3 серпня фракція комуністів оприлюднила заяву про «наступ фашизму» в Одесі й закликала зупинити фашизм, уособлюваний «так званим демократом, нашоукраїнцем Едуардом Гурвіцем». У червні, під час антинатовської кампанії, Луганський обком КПУ оприлюднив заяву, де прямим  текстом стверджував: Віктор Ющенко прийшов до влади незаконно й утримується у кріслі лише завдяки натовським багнетам. І тепер от «Наша Україна» та КПУ будуть в одній коаліції? Уже 4 серпня, в день обрання суддів Конституційного суду та запланованого призначення Прем’єр-міністром Віктора Януковича, партнери «Нашої України» з коаліції забалотували кандидата до складу КС від «НУ» Петра Стецюка, а під час його представлення депутати від коаліції ставили йому запитання на кшталт (не дослівно): «Вас висунуто від «Нашої України» - то чи не зобов’язував вас президент до упередженості?» Для Партії регіонів та КПУ «Наша Україна» не стала й ніколи не стане «своєю», хоч би скільки Універсалів було підписано. І хоч би скільки президент уважав, що отримав гарантії незмінності курсу, яким просуватиметься Україна, а факт залишається фактом: саме як сила, що категорично незгодна з цим курсом, що засуджує його й вважає його катастрофічним, Партія регіонів ішла до парламенту. Саме засудження наявного курсу ми лише й чули у виступах депутатів з антикризової коаліції.

Віктор Ющенко прагнув виступити об’єднувачем України. От тільки розкол між двома Українами – набагато глибший, ніж звичайні собі політичні уподобання. Розкол цей – це розкол у ментальності, у світоглядах. Жоден Універсал не в змозі його залагодити. Посилання, що останнім часом їх часто доводиться чути, на досвід Іспанії, де на одному цвинтарі поховано колишніх ворогів, і в їхню пам’ять зведено один спільний монумент, не переконують. Бо, по-перше, в нашому випадку йдеться все ж таки не про цвинтар. А по-друге, Франсіско Франко міг собі дозволити такий широкий «примирювальний» жест: саме він спричинив громадянську війну й саме він добряче скористався з її результатів, проправивши Іспанією ледь не 40 років. Та й критикувати Франко було не заведено.

До речі, про європейську інтеграцію, про перспективи вступу України до Європейського Союзу. Партія регіонів, представники якої тепер підкреслюють, що вони виступають за це, перейнялася цією ідеєю достатньо нещодавно. А саме – у ході передвиборчої кампанії. До того вона, окрім як про ЄЕП, ні про яку інтеграцію й чути не хотіла. Але, коли ПР виступає проти НАТО та за Євросоюз, стає досить цікаво. Передусім, досьогодні у Європейський Союз (раніше – в Європейське Співтовариство, Європейське Економічне Співтовариство) не вступала жодна країна, керівники якої ставилися б до НАТО неприховано ворожо.  Так, серед членів ЄС достатньо країн, що не входять до НАТО й є військово нейтральними. Але ж – не ворожими! І та сама Австрія – нейтральна з нейтральних – вільно пропускала через свою територію натовські вантажі до Угорщини в той час, коли Словаччина членом НАТО ще не була, а отже, Угорщина не мала ані спільних кордонів з іншими країнами – членами Альянсу, ані виходу до моря, будучи повним анклавом. Ніхто в Австрії тоді не репетував про порушення суверенітету та про натовську окупацію рідної батьківщини, ніхто не проголошував цілі регіони країни «територіями поза НАТО». Поміж тим, одним із основоположних принципів Євросоюзу є вільне пересування людей та товарів. Тож, коли Україна буде членом ЄС, у разі в’їзду на територію України натовського підрозділу, що складається виключно з громадян держав – членів Євросоюзу, ніхто нічим не зможе цьому завадити. І після того можна повірити, що членство в ЄС країни, що ворожо ставиться до НАТО, насправді можливе?

Що ж до референдуму, який, згідно з Універсалом, має поставити крапку в суперечці щодо НАТО, то, знаючи про стан ЗМІ в тих регіонах, де Партія регіонів уособлює місцеву владу, неважко передбачити: коли ПР уособлюватиме владу вже в масштабах держави, вона зробить усе від неї залежне, щоб агітація у ЗМІ велася лише в один – відомо який – бік.

Що ж до раптового проникнення ПР любов’ю до Євросоюзу, то, як видається, це пояснюється також достатньо просто: реальна можливість вступу до ЄС, на відміну від можливості вступу до НАТО, є набагато більш далекою перспективою – тож за цей час, як то кажуть, або ішак помре, або падишах, або вчитель читання. То чому б сьогодні не поговорити про перспективи вступу до Євросоюзу – однаково, коли дійде до справи, ніхто вже не пригадає, що й як казала Партія регіонів сьогодні.

Привертає увагу, натомість, от яка деталь: коли торік стало зрозуміло, що Україна не братиме участі в ЄЕП, чомусь усі приготування навколо цього об’єднання помітно вщухли. Так, ніби без України Росія, Білорусь та Казахстан уже не мали жодних причин та стимулів для інтегрування своїх економік. З урахуванням чого напрошується думка: справжньою метою ЄЕП є прив’язування України, й саме її, до Росії, а Білорусь та Казахстан, і без того достатньо інтегровані з Росією, виступають тут у ролі статистів. Або, як варіант: Росія знала (чи навіть докладала всіх зусиль?), що незабаром в Україні до влади прийдуть сили, налаштовані на користь ЄЕП, а тому не поспішала оформлювати об’єднання, поки в Україні не стане все так, як їй треба.

Часто кажуть: близькі до Партії регіонів бізнесмени мають економічні інтереси передусім на Заході – тож нікуди вони не подінуться, просуватимуть Україну до Євросоюзу. Але де, перепрошую, мають бізнесові інтереси російські олігархи? Правильно – там само, на Заході. Ну то й що, наскільки Росія просунулася у справі європейської інтеграції? Чи, може, праві ті скептики, що стверджують: Україна стане членом ЄС лише тоді, коли її притягне туди Росія, не дуже й питаючися про те, чи Україна того хоче?

Але повернімося до, як тепер кажуть, «переформатування коаліції». За останніми повідомленнями, президент вимагає для «Нашої України» посади голови СБУ, міністра внутрішніх справ, віце-прем’єр-міністра та кількох «другорядних» міністрів, зокрема, гуманітарної сфери. Віце прем’єр-міністр – він і є «віце», заступник. Право остаточного рішення (зважаючи, до того ж, на особистісний фактор) матиме голова уряду. Ну а міністри гуманітарної сфери завжди є найзручнішими постатями, на які можна звалити всі недоліки тієї самої гуманітарної сфери.

Але припустимо інший варіант: за численними повідомленнями, що надходили раніше, Віктор Ющенко мав не такі скромні претензії й вимагав додати до своєї квоти міністрів посади міністра внутрішніх справ, міністра економіки та міністра фінансів. Здавалося б, усе правильно: це є єдиний шлях для президента не випускати з рук вплив на загальну ситуацію в державі за обставин, що склалися, єдиний для нього спосіб контролювати загальний курс державної політики, не дозволивши звести його нанівець. Але облишмо осторонь силовиків та МЗС – хоча й дуже важко уявити, як поводитиметься той самий міністр закордонних справ, коли його цілі будуть діаметрально протилежними прагненням прем’єр-міністра.

Ситуацію «гібридного» кабміну, коли частина міністрів – «від прем’єра», а інша частина – «від президента», ми вже проходили. Ситуація ця ущент розсварила навіть союзників. То що буде в разі «коаліції з безвиході», яку складатимуть далеко не союзники? Це буде класичний приклад наступання на граблі – з тією лише різницею, що цього разу граблі матимуть ручку не дерев’яну, а з першосортного донецького чавуну.

А ще коаліція – це спільна відповідальність. Отут і кидається у вічі: у разі включення до квоти президента міністерств економіки та фінансів Ющенко запросить для себе міністерства, відповідальні за макроекономіку, за загальноекономічне регулювання. Мікроекономіка, конкретні економічні сектори й соціальна сфера залишаться в такому разі за Януковичем. То чи є гарантія, що накреслені ющенківськими макроекономістами чудові перспективи не зазнають змін (щоб не сказати: будуть спотворені), поки доходитимуть до мікроекономічного рівня? Адже люди не ходять із візитами до міністерства фінансів. Вони ходять до міністерства науки та освіти, міністерства сільського господарства, міністерства охорони здоров’я. От приходитимуть вони зі своїми бідами, а там їм казатимуть: вибачте, нічого не можемо зробити – то міністр фінансів розпорядився не фінансувати. Або: міністерство економіки не передбачило, не створило умов. Тож, хоч як крути, а зробити «Нашу Україну» винуватцем усього на світі завжди буде легко.

Дуже скоро відповідальність за всі біди в Україні ляже саме на міністерства, очолювані за квотою Ющенка, хоч би якими вони були. І тоді «Нашу Україну», не виключено, випхнуть із коаліції, як відпрацьований матеріал. Парламентська більшість у «антикризовиків» залишиться й без «Нашої України». Отоді й може виявитися: ціна підписаного Універсалу – то ціна паперу та чорнил, і не більше.

Ще 2002 року після парламентських виборів Віктор Ющенко, пригадується, пригнічено сказав: «Ми грали в шахи – а проти нас у Чапаєва». Тепер от він знову сів грати в шахи. З тими самим супротивниками…

Коли матеріал уже був дописаний, «Українська правда» оприлюднила офіційну біографію Віктора Януковича, його заяву та трудову книжку, подані ним до Верховної Ради. І хоча трудова книжка датована 1969 роком, з моменту її відкриття минуло 37 років, і почерк Януковича з тих пір, напевне, дещо змінився, однаково, навіть із поправкою на минулий час, дуже важко повірити, що підпис у трудовій книжці, з одного боку, та підписи під заявою та біографією, з іншого боку, зроблено однією й тією самою рукою. Зовсім різний стиль, зовсім різна інтенсивність, зовсім різний нахил букв та ліній. То чи власноручно писав (і підписував) Янукович заяву та біографію?

Борис Бахтєєв