detector.media
31.07.2006 14:08
Шишкін, Зіна, Маріуполь
Шишкін, Зіна, Маріуполь
„На Агнії Барто виросло не одне покоління”... – багатозначно повідомив диктор за кадром і відкинув Зіну Підалькіну ще на більше років назад. Дівчина побачила себе п’ятикласницею. Над нею нависла вчителька з російської літератури, яка вбивала у маленьку голову з косичками ідеологічні загальні школярські фрази.

Не встигла Зіна Підалькіна зі своїми манатками у місто Маріуполь приїхати, як  її допитливий ніс вчув неладне. Вдихнула повітря, і ледь не знудилась дівуля. Реальний дим МК „Азовсталь” заполонив дівочі легені. „І як тут люди живуть!” – заблимала очима вона і озирнулася. Побачила, що жили люди маріупольські як і всюди. Дітей народжували, на роботу, в магазини, у кафе ходили. Глянула на лиця сірі, що ні сонця, ні щастя не прагнули, і здалося Підалькіній, що життя Маріупольське – це глиба з криги, яка не визнає теплого віяння часових змін. „Законсервований Совок та й годі” – означила Зіна свої відчуття, бо усвідомила, що люду трудовому у цій країні при совєтах чи незалежності однак димом дихати.

Те, що готелем зветься

Коли Зіну Підалькіну у якості журналістської делегації помістили у готель, то переступивши двері своєї кімнати та відчула «ізмєну». Номер нагадував кімнату гуртожитку. Дверцята без замків, несвіжа білизна, старі шпалери. Зіна, не встигнувши оговтатись, присіла на своє убоге ліжко і замислилась. Її думки віднесли її на років 20 назад. Дівулі здалося: 1. Що вона опинилася в СРСР 2. Що відмінність цих, міфічних маріупольських Совєтів від тих, справжніх  - це  відсутність бестселера „Книги скарг”. Почувши генеральські голоси горничних дівчина вкрай розгубилася, бо поведінка тих дужих на голос готельних жінок вказувала, що разом з „Книгою скарг” в Лету кануло і оспіване колись просте людське братство і любов. Протиріччя, навіяні спогадами, змусили бідну Зіну увімкнути телевізор, щоб трохи розрадити своє змучене жалюгідною реальністю серце.

Був четвер. І була 15.10. І транслювався канал ТВ7 (Маріуполь)
  
Перший сюжет, на котрий Підалькіна втрапила стосувався дитячої письменниці Агнії Барто.  Тобто письменниця стала приводом для певного телевізійного експромту. Махрово-пафосний голос за кадром промовляв тексти про героїзм, її любов до людей і дітей, а в цей час на екрані йшли кадри з передачі Агнії Барто „Знайти людину” і з кінострічок радянських часів – сцени з концтаборів, війни тощо. Зіна уважно прислухалася. Їй хотілося почути про письменницю не фальшиво-щиру балаканину, прагнулося дізнатися про справжнє життя Агнії, про протиріччя, яких не могло не бути в житті розумної людини у ті непрості тоталітарні часи. Блимала очима на екран дівчина, намагаючись не пропустити жодного речення. Та натомість правдивої історії про письменницю, їй підсовували все ту ж нарізку з  кіна, загробний пафосний голос, репліки вихованок дитячих будинків, пейзажі природи тощо... „На Агнії Барто виросло не одне покоління”... – багатозначно повідомив диктор за кадром і відкинув Зіну Підалькіну ще на більше років назад. Дівчина побачила себе п’ятикласницею. Над нею нависла вчителька з російської літератури, яка вбивала у маленьку голову з косичками ідеологічні загальні школярські фрази. Тут голова дорослої Підалькіної й почала набрякати.

Мудрість віків

Не встигла Зіна гарненько порозмислити над феноменом своєї опухлої голови, як телевізійники перейшли до інших сюжетів. І „Бій за Дніпро” був, і Олександр Довженко й інші герої і події. Кому чи якій би темі не присвячувався б сюжет, монтувалося усе по одній й тій самій схемі. В центрі - персона чи подія, пафосний голос читця, кіно і поверховий опис теми. Було ще одне. Кожен блок передачі розділявся цитатою з класиків.  Чиї слова тільки не цитували автори цього проекту! І Павла Загребельного, і Миколу Пестова, і Суворова, і інших. „Не передача, а колодязь мудрості!” – спробувала було похвалити телевізійників Зінаїда, та не встигла. Дим „Азовсталі” новою сірою порційною силою затуманив її світлі прагнення. Тому так і не змогла вона собі відповісти на запитання: що ж та вікова мудрість підкреслювала у проекті.

Шишкін ліс

Напружено чекала Зіна Підалькіна на кінець передачі. Хотіла авторів, назву її дізнатися. Довго тривали картинки, ще довше слова за кадром. І захід сонця подивилася дівчина, і вояків на човні на тлі його, і вибухи снарядів... І про Ковпака  вгледіла сюжет. І відчула, що нема кінця цьому млявому телевізійному епосу. Знудилася. Аж раптом глянула, а ні титрів, нічого не показали їй, бо маріупольські глядачі вмить до іншої передачі перейшли. „Що робити?” – заблимала оченятами дівчина. І вирішила поступити просто - піти до кіоску програму купувати. Зиркнула в „Теленеделю” і зареготала істерично. Просто. На вулиці. Не звертаючи уваги на людей заклопотаних. Бо проект називався „Ранок в Шишкіному лісі”. „Що за назва така?” – замислилася. Занурилася у ТБ-програму, а це „Утро” є цілим проектом, котрий щодня опівдні йде.

Кисле лице зробила Зіна таке, що маріупольські хлопаки шарахатися від неї стали. А що ж дівчині робити було? Ніц вона не збагнула з побаченого. Якщо ім’я Шишкіна ще якось вона могла пояснити ностальгією за совєцьким житієм (а художника того кожен школяр знав тоді), то до чого тут ліс – цього Зіна збагнути ніяк могла не. „Хоча... – залишками розуму розкинула Підалькіна – Поняття „ліс” є дуже широким. І певно, автори проекту у кожен сюжет абстрактний зміст підкладали. Скажімо, ліс ветеранів – означали сюжети, де у кадрі були ветерани. Чи ліс героїв – це сюжети, які розповідали про історичних персон”.  Невідомо, до чого б додумалася бідолашна журналістка ще, та її знов таки порятували від поспішних висновків дівочі емоції.  Зіну перелякало, що її думки від напруження несподівано почали шкварчати і діяти на її психіку не краще ніж викиди „Азовсталі”.

Просто ІНСАЙТ

„Дарма ти, Зіно, злостишся,  – сказав глянувши на ящик і лице дівчини її друг Альоша Макет, що з’явився у дверях готельного номеру. – Ти не розумієш нічого, бо коли дітей замучених показали в екрані, в мене ледь сльози не полились від співпереживання. А хіба ще щось треба для пересічного глядача?”  Зіна тупо блимнула на Льошу, змовкла і подумала: „Інсайт”. Вона бачила парубка вдруге у житті. Вперше,- наприкінці 80-х, вдруге – зараз, у Маріуполі.  Зрозуміла, що той має рацію. Кіно і справді було добре. У проекті воно разом із Шишкіним, з ветеранами, котрі у кадрі розповідали про власний героїзм, роз’ятрювало ностальгію за світлим радянським життям. З іншого боку, Підалькіна не могла збагнути – чи потрібно окрім нарізки з кіна у телепередачі гарне ще щось чи ні?  Якщо „Ранок у Шишкіному лісі” розраховано на відео ряд, то краще б картинки супроводжувала сама музика. А так, Підалькіна знала, що оті автори проекту закадровим текстом хотіли її чомусь таки на прикладі героїзму людського навчити, сказати, що бували Люди в ті часи. А так як на дворі були часи інші, інші герої, інші критерії, дівчина нудилася. „Хоча...- думала вона. – Можливо для законсервованої маріупольської ситуації телевізійні проекти про ті далекі часи – саме те, що потребує аудиторія”.   Вимкнула ящик і побігла пірнати у брудне азовстальське Азовське море, щоб з головою зануритися у незмінне житіє душного Маріуполя.

Зіна Підалькіна, для "Детектор медіа"

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY