Московський кінофестиваль завершився на стриманих тонах, із церемоніальним нагородженням Катрін Деньов за досягнення у мистецтві і роздачею різнокаліберних призів британським та італійським фільмам. Питань, як завжди, більше ніж відповідей: стандартна формула, але до ММКФ вона застосовна повною мірою.

Головна проблема фестивалю - не стільки відсутність належного місця для проведення (фантазії багаторічного керівника ММКФ Нікіти Міхалкова про фестивальний палац неподалік Лужників так і залишаються фантазіями), скільки нечіткість профілю. ММКФ не має продуманої політики відбору і преміювання, яка дозволяла б вибудовувати дійсно цікаві конкурси з власною драматургією. Так, Канни відкривають нові імена і задають розвиток кіномови; Берлін служить місцем зустрічі різних політичних систем і цивілізацій і акцентує соціальні проблеми; Венеція рівною мірою намагається поєднувати обидва підходи. Москва, також претендуючи бути форумом класу «А», такої внутрішньої визначеності в собі не має.

Тому дуже складно зрозуміти, за яким принципом формується основний конкурс. Були в ньому мелодрами, історичні постановки, психологічні драми, деяка подібність до авторського кіно - але все середнє і не дуже виразне. Наприклад, надії покладалися на угорського класика Іштвана Сабо, який 30 років тому прославився з драмою «Мефісто» («Оскар» 1981 року за кращу іноземну картину). На жаль, «Двері» - історія нелегких стосунків двох сусідок у комуністичній Угорщині 1960-х - вийшла досить анемічною. Одну з героїнь грає прекрасна британська актриса Гелен Міррен, але фільм це не рятує: знятий англійською, з млявою режисурою, він рівною мірою далекий як від історичної правди, так і від правди характерів.

Втім, досвід і майстерність Сабо відчуваються навіть у його слабких роботах. У інших конкурсантів ситуація гірша. «Орда» росіянина Андрія Прошкіна, що отримала приз за режисуру, оповідає про часи татарського поневолення в Росії, «80 мільйонів» поляка Вальдемара Кшистека - про боротьбу «Солідарності» проти режиму Ярузельського, але і в тому, і в тому випадках залишається відчуття відвертої кон'юнктури, висмоктаних з пальця сюжетів, погано накладеного глянцю. Виконавиця ролі матері хана Джанібека в «Орді» Роза Хайрулліна отримала «Георгія» за краще виконання жіночої ролі - втім, з більшим правом на цю нагороду могла б претендувати все ж таки Міррен, бо у Хайрулліної вийшов досить монотонний зловісний персонаж, тоді як Міррен зробила свою героїню і смішною, і трагічною.

Інша крайність - коли фільм робиться цілком щиро, як «Вишня на гранатовому дереві», де Чень Лі спробував розповісти, нехай і у формі комедії, про реалії сучасного Китаю - з соціальною нерівністю, стихійними повстаннями проти партійних чиновників, спробами провести справжні конкурентні вибори; але знято все це так, немов за камерою стояв навіть не першокурсник, а взагалі абітурієнт. Хорват Бранко Шмідт перед показом свого «Людоїда-вегетаріанця» щосили лякав глядачів - мовляв, не варто його фільм дивитися з повним шлунком, але в результаті очікування навіть не трилера, а взагалі хоча б якихось сильних відчуттів змінилося звичною нудьгою, хоча Рене Бітораяц у ролі кримінального гінеколога був досить напористий. Так само брутальні і неоднозначні герої драми з життя поліцейських «Всі копи - покидьки» (A.C.A.B., режисер Стефано Солліма, Італія - призи ФІПРЕССІ, російської кінокритики і Федерації кіноклубів); тут могло б бути цікаво, проте режисер надто захоплений аналогічними американськими зразками жанру, і кінцевий результат виглядає просто надуманим.

Першість, врешті-решт, захопили мелодрами. Кращою картиною основного конкурсу визнані британські «Покидьки» - повнометражний дебют Тіндж Крішнан; для режисера це другий приз після нагороди британської кіноакадемії БАФТА 2001 року за кращу короткометражку. Головний герой «Покидьків» - відставний солдат Френк (заслужений «Срібний Георгій» за краще виконання чоловічої ролі британському акторові Едді Марсану), схильний до нападів тривоги, страждає від посттравматичного розладу й алкоголізму. Аби забути про самотність, він впускає до свої квартири бездомну дівчину-підлітка Лінетт, котра, як і буває у настільки жалісних історіях, міняє життя похмурого ветерана. Британська картина також перемогла і в паралельному конкурсі «Перспективи». «Руйнівники» (Діктінна Худ) - історія молодої сім'ї, що виїжджає жити в село у пошуках гармонії. Тут знову з'являється тема посттравматичного синдрому - один із героїв ніяк не може прийти до тями після участі у війні. Обидва фільми - стандартні продукти британського реалістичного кіно. З рівним успіхом призи могли б отримати й інші учасники конкурсу, окрім, хіба що, нового режисерського опусу Ренати Літвінової «Остання казка Ріти». Продовжуючи вважати себе здібною до кінорежисури як такої, відома актриса ще більше, ніж у попередньому ігровому фільмі «Богиня: як я полюбила», вдалася до самовираження. «Остання казка» нагадує такий собі кінематографічний Голем, скроєний з інших фільмів і режисерських стилів, колись бачених Літвіновою. Деякі частини цього зібрання досить цікаві - наприклад, сцени за участю Тетяни Друбіч, а в цілому «Остання казка» більше нагадує міжсобойчик Літвінової та її близької подруги Земфіри Рамазанової (виступила не лише композитором, але і співпродюсером), цікавий, схоже, лише колу причетних осіб.

Загалом, ММКФ для багатьох спостерігачів (автор цих рядків серед них) став форумом документального кіно. Неігрові програми мали в собі все те, чого бракувало ігровим - гостроту тем, видовищність, повнокровних героїв, експерименти з формою. На фестивалі були одразу дві секції - позаконкурсна «Вільна думка» і власне конкурс документалістики. В останньому «Срібного Георгія» за кращий фільм отримав «У пошуках Шугармена» (Searching for Sugarman, Швеція-Британія) Маліка Бендьєллоуля. Кінобіографічне дослідження присвячене фольк-роковому музиканту Сіксто Родрігесу, який, записавши два феноменальні альбоми у ранніх 1970-х роках, так і залишився невідомим у США і пішов зі сцени на початку багатообіцяючої кар'єри, але, сам про те не знаючи, здобув колосальну популярність у ПАР часів апартеїду. Фільм побудований за принципом розслідування - у першій половині історія виглядає настільки неймовірною, що здається, що це так зване «мок'юментарі» - піджанр ігрових картин, які майстерно імітують документалістику. Коли ж з'ясовується, що все це правда, історія стає ще більш захоплюючою. Гідно виглядали й інші учасники документального конкурсу. Так, «Почуттєва математика» Катерини Єременко (Німеччина-Росія) - поетична і зворушлива картина про математику і математиків. А Андрій Грязєв своїм «Завтра» - авторським дослідженням феномена радикальної арт-групи «Війна» - спровокував формений скандал, залишивши невдоволеними як мейнстримних критиків, так і радикалів, але його фільм гіршим від цього не став.

Головною героїнею американської стрічки «Марина Абрамович. У присутності художника» (режисер - Метью Ейкерс, позаконкурсна програма «8 1/2») також є художник мистецтва дії - Абрамович недаремно називають «бабусею перформансу». Саме тому «У присутності художника» цікаво дивитися, хоча картина знята дуже традиційно і без особливих вигадок. А справжнім фільмом закриття фестивалю стала не посередня мелодрама Крістофа Оноре «Кохані», а 4-годинне кінополотно Мартіна Скорсезе «Джорж Харрісон: життя у матеріальному світі» - його прем'єра також пройшла під завісу ММКФ. Скорсезе показує одного з «бітлів» очима його друзів, сім'ї, використовує рідкісні архівні зйомки - й отримує об'ємний портрет не просто видатного рок-музиканта, але ще й справжньої людини світу, якою Харрісон, з його постійними духовними пошуками, був більше, ніж хтось інший із легендарної четвірки.

34 фестиваль не можна назвати ні успішним, ні відверто провальним. Втім, він якоюсь мірою відбиває загальну ситуацію у країні проведення. Чи буде наступний фестиваль кращим, і чи в ньому братимуть участь українські фільми - залежить, на жаль, далеко не лише від суто кінематографічних чинників. Але це окрема і довга розмова.

БЛІЦ-ІНТЕРВ'Ю

Ектор Бабенко: «Кінематографіст повинен уміти сидіти одразу на двох стільцях»

А втім, участь України у ММКФ все-таки була позначена, нехай і опосередковано. Адже головою основного журі був Ектор Бабенко - бразильський режисер, сценарист, продюсер, актор; його батько був українським емігрантом, мати - єврейкою з Польщі. Ектор народився 1946 року в Буенос-Айресі (Аргентина). У вісімнадцять років, захопившись рухом бітників і філософією екзистенціалізму, Бабенко вирішив об'їхати світ і впродовж семи років подорожував Африкою, Європою і Північною Америкою. Підробляв чим припаде, деякий час навіть був статистом у італійських спагеті-вестернах. У 1971 році зупинився у Бразилії, де остаточно вирішив стати режисером. Саме цього року військова хунта, яка керувала країною, ввела режим жорсткої цензури. Але й за таких умов Бабенко вивчав мистецтво кіно, знімаючи документальні фільми, короткометражки і рекламу. У 1975 році вийшов його повнометражний дебют «Король ночі» («O rei da noite»). Наступний фільм «Лусіо Флавіо» («Lucio Flavio», 1978) - трилер, заснований на подіях життя реально існуючого грабіжника банків, - викликав скандал тим, що не давав змоги відрізнити позитивних героїв від негативних. При цьому він став одним із найбільш касових бразильських фільмів (5,4 мільйона глядачів). Міжнародна популярність прийшла до Бабенка після фільму «Пішоте - виживання найслабшого» («Pixote - The Survival of the Weakest», 1981), присвяченого бездомним дітям. У картині грали справжні безпритульні; у результаті «Пішоте» названий кращим іноземним фільмом року нью-йоркською і лос-анджелеською асоціаціями критиків. Перша американська картина Ектора Бабенка - провокаційна історія про стосунки між політичним дисидентом і ув'язненим-геєм «Поцілунок жінки-павука» («Kiss of the Spider Woman», 1985) - принесла «Оскар» виконавцеві головної ролі Вільяму Герту. Попри те, що Бабенко періодично продовжує знімати у США («Чортополох» (Ironweed, 1987) з Джеком Ніколсоном, Меріл Стріп і Томом Вейтсом у головних ролях), він вважає, що у Бразилії сьогодні існує більше творчої свободи. Його останній на сьогоднішній день фільм «Минуле» (El Pasado) знятий 2007 року.

- Чи важливе для вас ваше українське коріння?

- Це дуже складне питання, оскільки я вже мігрант у другому поколінні, хоча, звичайно, є нащадком українців, які переселилися до Латинської Америки. Та інформація, яку я отримав про Україну в дитинстві, була дуже смутною, туманною, бо емігранти прагнуть стерти з пам'яті ті місця, де вони народилися і зростали.

- Чи доводилося вам бачити українські класичні фільми, наприклад, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова і «Землю» Олександра Довженка? Чи є місце «українському чиннику» у вашій творчості?

- Що стосується кінематографу, то коли я починав дивитися радянське кіно, ще не було розділення на Росію і Україну, всі народи жили в межах однієї величезної держави, і я теж якось не ділив їх на різні нації. Тому мені складно сказати, чи є національне коріння у мого кінематографа. Мені здається, що це питання, швидше, треба переадресувати вам. На фестивалі показують декілька моїх фільмів, і ті, хто цікавиться моєю творчістю, можуть їх подивитися і, можливо, самостійно вирішити - чи помітно в них моє українське походження.

- Чи доведеться вам як голові журі боротися з собою, ухвалюючи ті чи інші рішення - адже ви самі чинний кінематографіст?

- Як бути об'єктивним і суб'єктивним одночасно? Мені здається, що людина, особливо кінематографіст, взагалі повинна мати спеціальну здатність сидіти одразу на двох стільцях. Це жарт, звичайно, але коли я засинаю, я повертаюся на лівий бік і думаю про те кіно, яке я збираюся зняти. Сон не йде, я повертаюся на правий бік і думаю про те, де взяти гроші на цей фільм. Все одно не можу заснути, тому лягаю на спину, дивлюся у стелю і заглядаю углиб своєї душі. Думаю про себе. Коли б'єшся за щось, борешся за здійснення своєї мрії, то доводиться думати про багато речей одразу.

- Ви працювали в Голлівуді. Що найбільше запам'яталося вам у стилі їхньої роботи?

- Там мені доводилося зустрічатися і співпрацювати з людьми, у яких професіоналізм доведений до такої міри, що стає безособовим. Вони приголомшливі професіонали, але лише в межах того завдання, яке їм поставлене. Вони займаються лише тим, що вміють добре робити, виконують лише свою функцію і абсолютно не турбуються про те, що відбувається з фільмом у цілому.

- А як універсальність, про яку ви говорите, допомагає працювати особисто вам?

- У Південній Америці все не так, як у Голлівуді. Вам доводиться сидіти навіть не на двох, а на безлічі стільців для того, аби знімати фільми. Пам'ятаю, якось у мене в офісі задзвонив телефон. Піднімаю трубку, жінка запитує: «Це студія Ектора Бабенка? - Так. - Можна поговорити з бухгалтером? - Говоріть зі мною».

Ми закінчуємо розмову про фінанси, потім вона просить покликати до телефону когось із прес-служби. Я їй знову відповідаю: «Говоріть зі мною». Окрім іншого, вона ще виявляється й актрисою і хоче зв'язатися з відділом кастингу, аби прислати своє резюме. «Присилайте мені». Ось таким чином я один - ціла корпорація.

- Від чого вам довелося відволіктися, аби приїхати сюди?

- Мені нічим жертвувати не довелося. Я зараз у такому настрої, що займаюся тим, що приносить мені задоволення, і зараз це означає приїхати в іншу країну, дивитися фільми, зняті по всьому світу, і ставати кращим.

Дмитро Десятерик, «День»

Фото - «День»