Інцидент між народним депутатом від Партії регіонів Олегом Калашніковим (саме в такій транскрипції його прізвище фігурує на сайті Верховної Ради) та журналістами СТБ, здавалося б, формально вичерпаний. Перед журналістами вибачилися, депутата Калашнікова виключили і з фракції, і з партії, й більше ніщо не мусить затьмарити стосунків між Партією регіонів та журналістським товариством. Врятовано від надто радикальних рухів і Тараса Чорновола – того самого, який публічно пообіцяв, що в разі, якщо Калашнікова не буде виключено з партії, він сам складе депутатські повноваження.

У надто недовірливих журналістів, звісно, лишилися підозри: а чи не була «справа Калашнікова» з радикальними оргвисновками лише грою на публіку – враховуючи, що партією влади Партія регіонів поки що все ще не стала? Чи не заспокоюють однопартійці (чи то колишні однопартійці) винуватця: мовляв, почекай трохи, поки все вщухне, ми не мали іншого виходу? Та справа не лише в питанні про щирість регіоналів. Як відомо, у Верховній Раді нинішнього скликання, де всі без винятку депутати були обрані за партійними списками, принципово не може бути позафракційних депутатів. Перехід з однієї фракції до іншої також заборонено. То куди ж подітися тепер панові Калашнікову? Стаття 81 Конституції України передбачає лише 7 випадків дострокового припинення повноважень народного депутата. Це – складення повноважень за його особистою заявою; набрання законної сили обвинувачувальним вироком проти нього; визнання депутата в судовому порядку недієздатним або безвісно відсутнім; припинення його громадянства або виїзд на постійне місце проживання за кордон; сумісництво, що триває упродовж більш як 20 днів; невходження депутата до фракції політичної партії або блоку, за списком яких його було обрано, або вихід з фракції; смерть. Усе, інших підстав дострокового припинення повноважень Конституцією не передбачено.

Здавалося б, до депутата Калашнікова має бути застосований пункт про вихід з фракції. Але ж він з неї з власної ініціативи не виходив! Його виключили – але Конституція України взагалі не розглядає, просто не згадує поняття примусового виключення народного депутата зі складу фракції. Процедура та юридичні наслідки такого виключення у Конституції відсутні. Отже, реально – відповідно до Конституції – виключення можливе лише за бажанням чи, принаймні, згодою самого депутата. Глава 11 Регламенту Верховної Ради України також не роз’яснює процедуру та наслідки примусового виключення депутата з фракції. Тож і не дивно, що на сайті Верховної Ради у списку депутатської фракції Партії регіонів станом на 25 липня спокійнісінько собі зазначений Калашніков Олег Іванович.

Утім, можливо, після одужання депутата й виписування його з клініки він таки напише заяву про складання повноважень. Усе буде гаразд, зло буде покаране? Не певен. Уявіть собі: а що було б, якби це був не журналіст, а звичайний собі громадянин, який вирішив познімати події просто для себе, на згадку? Територія біля Верховної Ради – то не приватна власність, Партія регіонів проводила публічну (так, саме публічну!) акцію в публічному місці, а тому ніяких претензій до публіки з її боку бути не могло. Будь-хто з присутніх мав би повне право робити все, що не заборонено законом. А якби це був звичайний опонент Партії регіонів, який почав би висловлювати свою незгоду з нею? Чи закінчилося б вилучення відеокасети в такого громадянина (та й навіть його побиття) так само – принесенням вибачень та виключенням депутата-винуватця з фракції? Чи так само постала б на його захист громадська думка? Радше за все, завеликого розголосу не сталося б. Можливо, деякі випуски новин повідомили б про це як про курйозний інцидент – але не більше від того. Адже й у заявах представників Партії регіонів – тієї ж Ганни Герман, приміром – йшлося саме про стосунки депутатів з партійної фракції з журналістами й лише з ними.

У такий спосіб проблему – на радість Партії регіонів – було звужено, й справжня проблема залишилася поза увагою. Адже йшлося не лише про стосунки депутата з журналістами – йшлося про стосунки представника найвищого органу законодавчої влади з громадянами. Про те, якими уявляють такі стосунки ці представники й політична сила, до якої вони належать, і якою є межа тих стосунків, перейти за яку депутати вважають за неприпустиме. «Я – депутат, ти – ніхто, я можу зробити тобі все, що захочу, закон – це я», - саме так, судячи з усього, ставляться до своїх співгромадян у Партії регіонів. І, судячи з усього, ставляться так не окремі депутати (врешті-решт, такі, радше за все, є в усіх парламентських фракціях), а ця політична сила в цілому – бо жоден її представник не звернув увагу саме на цей, громадянський, а не лише професійний, аспект конфлікту.

У журналістському середовищі склалася-таки корпоративна солідарність – от тому журналісти й видаються надто сильним супротивником, з яким Партії регіонів краще (поки що?) не псувати стосунки. Що ж до суспільства – то, боюся, конфлікт цей засвідчив: у ставленні до нього провідної нині політичної сили не змінилося нічого. Про громадянське суспільство антикризова коаліція мови не веде. Прикро, але й журналісти за своїми корпоративними вимогами не побачили суспільного зрізу цього конфлікту. Проте, якщо суспільство стане невільним, навряд чи в ньому знайдеться місце для вільної журналістики та для корпоративної солідарності журналістів.

Борис Бахтєєв, "Детектор медіа"