Запитання «ТК»:

1. Чому висвітлюючи подію дня українські журналісти на різних телеканалах використовують синхрони одних і тих самих політиків?

2. Чи можливо, на вашу думку, використовувати в інформаційних та інформаційно-аналітичних програмах телебачення посилання на факти, здобуті з достовірних, але неофіційних і неназваних джерел?

Відповідають: Олена Фроляк, Ігор Куляс, Едуард Лозовий, Володимир Ар'єв, Іванна Коберник, Отар Довженко, Сергій Швець, Катерина Лєбєдєва.

Олена Фроляк, ведуча програми “Факти”, ІСTV :

1.На жаль, в українській політиці не так уже й багато діячів, які вміють лаконічно, фахово, образно і цікаво коментувати ту чи іншу подію. У нас вміють добре "лити воду", вперто і відверто не чути запитання, особливо часто це можна спостерігати на програмі «Свобода слова», політикам задають конкретне запитання, а вони: "... дякую за запитання, але я ось про що хотів би сказати..."- і починають довго і нудно "растекаться мыслию по древу". Цих "умільців" журналісти дуже добре знають, тому й звертаються до перевірених осіб, тих, хто уже навчився вписуватися в інформаційний хронометраж і тих, хто уникає редакторських ножиць при монтажі сюжетів. Інша справа - тема дня. Якщо сьогодні  прем’єр-міністр оголосив про чергове підвищення  цін, природно, що його синхрони будуть на всіх каналах. Така ж ситуація з особами, уповноваженими коментувати, і речниками, скажімо, посадовців чи політичних сил.

2. Щодо посилання на перевірені, але неофіційні факти, я вважаю, що таке посилання можливе. Головне, щоб ви несли відповідальність за сказане слово і були впевнені в його правдивості, щоб у разі форс-мажору було до кого апелювати і було в кого цю інформацію підтвердити. Інша справа, чи вірить глядач таким посиланням? Я, наприклад, часто зустрічаюсь з таким прийомом в газеті «Дзеркало тижня». Я в цілому довіряю цьому часопису, тому жодних застережень перед такими посиланнями не відчуваю. Тому й не бачу криміналу додати інтриги інформації і послатися на перевірене джерело.

Ігор Куляс, тренер з новинної журналістики, МГО «Інтерньюз-Україна»:

1. Слід виходити з конкретної ситуації. Адже у більшості подій коментаторами стають саме основні ньюзмейкери, коли заміна конкретного політика на його «партайгеноссе» явно піде на шкоду розкриттю теми. Взагалі у будь-якій темі журналіст повинен прагнути отримати коментар «основного героя». Якщо йдеться про позицію партії чи фракції, - логічно, якщо її озвучуватиме формальний лідер цієї сили. Заміна його на інших членів партії чи фракції вже буде явно гіршим рішенням. Крім того, будь-яка політична сила завжди має своїх «речників», - це ті політики, які стоять найближче до прийняття партійних рішень і які здатні адекватно формулювати думки. Найчастіше саме цим пояснюються одні й ті самі коментатори на різних телеканалах. Інша справа, що найчастіше тележурналісти не докладають зусиль до отримання від цих коментаторів ексклюзивного інтерв’ю, а задовольняються «колективно взятим синхроном». Коли ми бачимо на різних каналах один і той самий коментар політика зі жмутом різнобарвних мікрофонів і диктофонів перед фізією.

 2. За чинним законодавством, журналісти мають право не розкривати джерел своєї інформації. Отже, посилання на анонімне джерело є цілком припустимим, але це накладає підвищену відповідальність на журналіста і на редакцію за точність цих фактів. Отже, посилання на анонімне джерело є значним винятком з правила, адже за стандартом достовірності журналіст завжди має чітко послатися на джерело інформації. Коли можна йти на збереження джерела інформації в таємниці? По-перше, тоді, коли ця інформація має надзвичайну суспільну вагу, а в інший спосіб (тобто підтвердивши її з інших компетентних джерел) подати її неможливо. По-друге, тоді, коли журналіст і редакція абсолютно переконані (з попереднього досвіду співробітництва) у порядності і добросовісності джерела інформації. Журналісту і редактору слід пам’ятати, що за точність фактів, наведених джерелом, що побажало залишитися неназваним, повну і вичерпну відповідальність нестиме автор сюжету і редакція. І ще за етичною нормою журналістської професії – ця відповідальність поширюватиметься аж до судової відповідальності, адже розкриття джерела заподіє цій людині шкоду, моральну відповідальність за яку нестиме журналіст, який розкрив своє анонімне джерело інформації. Цікавий приклад нещодавно трапився в США, де журналістку засудили до ув’язнення фактично за те, що вона не розкрила в суді джерело своєї інформації в найвищих ешелонах американської влади.

Зрозуміло, що з посиланням на анонімне джерело можна давати лише факти, і в жодному разі не можна давати коментарі.

Едуард Лозовий, журналіст "1+1":

1. Запитання грішить показною „наївністю”. По-перше, якщо йдеться про „подію дня” кількох останніх місяців, то її зміст, а це, попри формальні ознаки, ніщо інше як ланцюжок політичних інтриг і демаршів, вимагає синхронів людей, що безпосередньо причетні до здійснення цих інтриг і демаршів. Коло публічних персон у цьому випадку доволі обмежене.  Коли ж чергова інтрига досягає кульмінації, за якою ситуація мала б змінитися якісно, мало б бути ухвалене якесь рішення, то синхрони повинні бути так би мовити „статусними” – і записаний журналістом коментар „лівого”, маловідомого депутата замість коментаря спікера чи голови комітету виглядає відвертим недопрацюванням. Не слід забувати також і про специфіку роботи парламентських кореспондентів – поява у кулуарах політика, реально причетного до „події дня”, провокує „синдром зграї”: не мати синхрону, який буде в конкурентів – що може бути гірше? Ось і лунають з екранів одні й ті ж речення. Адже в оцінці – який саме шматок з промови взяти, журналісти керуються приблизно одними й тими ж критеріями. Але повторю ще раз: коментатор повинен бути адекватним – це головне. Адекватних небагато. А поява в сюжеті у цій якості якого-небудь „Васі Пупкіна” може наразити журналіста на підозри у „джинсі”

2. На мій погляд використання інформації з  „неофіційних і неназваних джерел” можливе, але радше в програмах інформаційно-аналітичних чи навіть відверто публіцистичних. Цей формат дозволяє дати слово й тим, здатен таку інформацію спростувати чи бодай поставити під сумнів. У новинах – радше як виняток. У випадку, коли інформація є надзвичайно резонансною, становить інтерес для цілого суспільства і особливо, коли інтереси безпеки цього суспільства чи окремих людей вимагають негайної реакції офіційних чинників (уряду, правоохоронців тощо) і зволікати з оприлюдненням не можна.

Володимир Ар’єв, «Закрита зона»:

1. Настільки я знаю, тому що є деякі люди, які говорять дуже правильно, правильно з точки зору телевізійної. Так би мовити, говорять синхронами, тобто думка вкладена в кілька речень, які дуже легко втиснути в репортаж – це перше. Другий фактор, який впливає – це багато особистих контактів, багато якихось особистих симпатій. Третій – це певний стереотип, що хтось говорить краще, чи той фактор, що краще брати того, хто висловлює думку фракції.

2. Насправді, це вже на совісті кожного журналіста. В принципі, є можливість така, в журналістиці таке допускається. Єдине що – журналістом має бути особисто перевірений цей факт, і що це саме факт, а не політтехнологія, що у нас, до речі, далеко не завжди відбувається, і друге – обов’язково зазначати, що використано неофіційне джерело, щоб людям було зрозуміло, що це може бути і чутка. Але в нас досить часто користуються такими речами для того, щоб поширити певну політтехнологічну інформацію.

Іванна Коберник, ведуча програми “Факти”, ІСTV:

1. З тієї ж причини, що журналісти в усьому світі. Політиків, які приймають рішення чи впливають на цей процес, не так багато, тому всі прагнуть взяти коментар з перших вуст. Подією дня вже четвертий місяць поспіль майже щодня є коаліціада. Хто це може коментувати? Уповноважені вести переговори, президент і його уповноважені, лідери фракцій, нині додалися спікер, кандидат в прем’єри – це майже все. Якщо не вдається отримати цих осіб, випливають заступники. Більше того, хочу вас розчарувати – це коло осіб навряд чи суттєво розшириться найближчим часом. А якби у нас була структурована демократія, то воно б стало ще вужчим. Наприклад, в Німеччині кожна фракція має спікерів з різних питань – внутрішня політика, соціальне життя, медицина, освіта, екологія, податки. І кожен дисципліновано коментує тільки свою тему. Зверніться до фахівця з податків надати синхрон про екологію - він вам відмовить і відправить у прес-службу (Але відмінність української "демократії" в лапках від структурованої європейської  - в тому, що одні й ті ж самі політики коментують геть усе  - і соціальні питання, і освіту, і податки. Тож, все ж таки, коло коментаторів, треба думати, в європейській політиці значно ширше - "ТК").

2. Звичайно можливо, але за глибокого усвідомлення відповідальності за свої дії. Важливо  поставити інформацію на уявні терези: що важливіше в цій конкретній ситуації – оперативність чи всестороння перевірка? Чи є цей факт настільки значущим, щоб видавати його в ефір, не отримавши офіційного підтвердження. Що важливіше – оперативне інформування громадян чи те ж саме офіційне підтвердження? Якби журналісти робили новини тільки з інформації “з підписами і печатками”, то це були б повідомлення, в кращому разі, другої свіжості.

Отар Довженко, „Детектор медіа”:

1. Не можна звинувачувати в цьому лише самих журналістів. Після виборів кількість дійових осіб великої політики об'єктивно зменшилась у кілька разів. Парламентських політичних сил тепер лише п'ять, а не 10-15, як раніше,  а роль партій, які не подолали 3%-й бар'єр, є на поточному етапі незначною. Мене, навпаки, дивує, коли серед провідних ньюзмейкерів дня опиняється колишній спікер Литвин – лише тому, що йому забаглося скликати прес-конференцію і висловити свої думки з приводу ситуації в державі. Академік Литвин, звісно, шанована людина, але чи достатньо цього, аби присвятити йому в такий напружений момент цілий сюжет?

Тележурналісти завжди віддають перевагу найбільш впізнаваним, зрозумілим глядачеві обличчям, і це зрозуміло: коментар відомої людини звучить для глядацького загалу переконливіше.  Але кількість компетентних публічних політиків обмежена, і вони просто не мають часу давати ексклюзивні коментарі кожному ЗМІ, особливо зараз, коли політичне горнило палає. Більшість депутатів – статисти, яким нема чого сказати в камеру, бо вони самі не надто глибоко розбираються в ситуації. Є ще ціла категорія не надто впливових у своїх партіях політиків, що не вилізають з телевізора: Тарас Чорновіл із „Регіонів”, Борис Беспалий з „НУ” тощо. Саме на них часто покладають місію донесення до журналістів позиції партії з актуальних питань, і не дивно, що до новин найчастіше потрапляють їхні синхрони.

Хоча, звісно, не можна виключати й такої причини, як лінь і недостатня професійність журналістів, що не можуть забезпечити свій канал ексклюзивним матеріалом

2. З погляду професійної етики це суперечливе питання, адже в цьому випадку надмірна перебірливість журналіста може завадити виконанню головних суспільних функцій ЗМІ. У західних ЗМІ використання анонімних джерел допускається, але з великими застереженнями. В усякому разі, для оприлюднення інформації, отриманої з анонімного й неофіційного джерела, має бути дуже серйозна причина: наприклад, її замовчування загрожує національній безпеці абощо. Й не варто забувати, що, згідно з результатами досліджень, близько половини аудиторії сумнівається в достовірності інформації, якщо джерело не було розкрите. Але категоричних протипоказань, як на мене, немає.

Не зовсім етичною здається мені поширена в українській журналістиці практика підміни джерела інформації „чутками”: „кулуарами парламенту ходять чутки”, „серед депутатів поширюється інформація”, „самі народні обранці твердять” тощо.

Багато залежить від конкретної теми, контексту й реноме автора: журналісту, що багато років займається розслідуваннями, кримінальною тематикою, таємницями спецслужб і тому подібними пікантними темами, сам Бог велів не називати свої джерела, і аудиторія це зрозуміє. Натомість, „анонімне джерело у міністерстві культури і туризму” – це звучить смішно. Найкраще, коли сам зміст повідомлення недвозначно свідчить про поважність причин, із яких джерело побажало залишитись неназваним.

Сергій Швець, журналіст «1+1»:

1. Хоч не можна сказати що на 100% наші журналісти використовують синхрони одних і тих самих політиків, але дійсно, таке буває. Це трапляється через те, що політичні сили, зокрема парламентські фракції всередині, у своєму колі, визначають так званих спікерів, тобто людей, які формулюють для ЗМІ позицію фракції. В переважній більшості випадків саме вони уповноважені представляти позицію партії в засобах масової інформації.

 І, крім того, висловлю тут несподівану думку, журналістів у подібне становище поставили самі політики, які, на жаль, нечасто можуть говорити без матюків. Кілька тижнів тому у мене був досвід спілкування з депутатами, зокрема, з фракції КПУ. Можна сказати, що нечасто ці люди можуть сформулювати думку без мату. Журналісти поставлені у такі умови, коли вони змушені записувати одних і тих же людей, оскільки інші просто не можуть нормально висловлюватися.

2. Це завжди повинно регулюватися правилами редакційної політики, внутрішнім розпорядком редакції. Кожна редакція визначає це сама – чи використовувати цю інформацію, ці факти, чи не використовувати. Можна знайти багато аргументів "за" і "проти". Моя особиста позиція, - до цього треба підходити обережно. Такі факти можна використовувати, але кожна інформація має бути перевіреною кілька разів, вона має бути підтверджена принаймні з двох-трьох джерел. Якщо журналіст подає неперевірену інформацію в ефірі, він бере на себе дуже велику відповідальність – як моральну так і юридичну. Журналіст має підходити до цього моменту зважено. Це, в принципі, одна з особливостей роботи журналіста.

Катерина Лебедєва, журналіст «5 каналу»:

1. Аспект перший. Ви знаєте багато «говорящих голов» у кожній фракції? Візьмемо Партію регіонів. Янукович, Кушнарьов, Чорновіл, Азаров. УСЕ. Люди типу Клюєва інтерв’ю не дають. Депутати штибу Герман або Сухого можуть наговорити гарний синхрон. Але ж не треба забувати, що ці депутати, при всій повазі, не є тими, що ухвалюють рішення. Тому смислу їх писати найчастіше немає.

Аспект другий. У кулуари виходить Юлія Тимошенко. Ви пропонуєте мені знехтувати позицією лідера блоку лише тому, що всі решта її пишуть?

Аспект третій.   Візьмемо простий приклад. Понеділок, парламент, погоджувальна рада. Тісний коридор перед кімнатами 11-12, де збираються депутати. Коли у позаминулому скликанні в парламент їздило 5-6 камер, всі ставали спокійнесенько у різних місцях коридору і після погоджувальної ловили кого хотіли. Тепер каналів побільшало. Приїжджає щонайменше 15 камер. Усі стають разом, у три ряди, до речі. І колективно виловлюють з депутатів, що виходять, тих, котрі всім потрібні. Інакше всі депутати просто б розбіглися! Це я вам гарантую. Тому що жоден наш депутат не захоче відповідати на однакові запитання, але різними словами для 15 телекомпаній.  Тому і виходить, що всі пишуть одних і тих самих.

Ну і, нарешті, аспект четвертий. Чому журналісти часто обирають не лише одного й того самого ньюзмейкера, а й однаковий синхрон? Тому що дуже мало наших політиків «блещут красноречием». Повірте, часто з 10-хвилинного підходу до преси і можна вибрати лише один виразний синхрон – де б ньюзмейкер і новину сказав, і красиво це зробив.
 
2. Це протирічить західним стандартам журналістики, але мій досвід роботи говорить: так! Можна. І треба. Тільки при цьому фільтрувати джерела. У тому ж парламенті є відомі «трєпачі». Але коли тобі на вушко шепоче серйозний депутат чи прес-секретар серйозного депутата, і ця інформація справді може бути важливою – я завжди про неї говорю з формулюванням типу «як нам стало відомо». Я не пам’ятаю жодного випадку «дези», якщо чесно.