Для початку дві невеличкі цитати.

«Редакция журнала "Украинский Тыждень" сочла уместным в юбилейную дату [9 травня 2010 року] вложить другой смысл. Для них это не победа. Для них это трагедия. Очевидно, что не у всех радость нашего народа вызывает понимание и одобрение. Для некоторых представителей данного издания война не является Отечественной. Это следует из ряда публикаций журнала, в которых великий праздник Победы сводится к некоей социальной рефлексии, ностальгии "отсталого" украинского общества за стабильными советскими временами».

«Знаковый журнал украинских интеллектуалов "Украинский тыждень" опубликовал "теоретическое обоснование" информационной операции "Виктор Федорович Ющенко". Самовлюбленный автор [Олександр Михельсон] здесь же опубликовал и все варианты заголовка: "Четвертый президент Украины продолжает бесславные традиции третьего", "6 лет вместе" и "Первый год президентства Януковича есть логическое продолжение пятилетки Ющенко"».

Автор першої цитати - співробітник прес-служби Української православної церкви Московського патріархату Ігор Стокалич, другої - херсонський соціолог Володимир Коробов. Текст першого вийшов під рубрикою «Реплика», другого - «Политика». Це показові приклади того, якими несміливими є спроби відкрито, а не прикриваючись ніком на форумі, дискутувати з публікаціями в інших виданнях. У західній пресі, ймовірно, такі тексти вийшли би під рубрикою «Дискусія». В Україні ж досі немає традиції дискусії між ЗМІ.

Знаряддя впливу

За два десятиліття існування та розвитку українського ринку засобів масової інформації не відбулось їхнього становлення в нішах, притаманних більшості світових медіа, та поділу за ідеологічним принципом. Менеджмент і далі озирається на думку власника навіть у разі, якщо останній дає своїм медіа свободу дій. «ЗМІ в Україні створюють переважно для того, щоб мати інструменти політичного чи економічного впливу. Видання має шанс більш-менш нормально розвиватись лише у разі, якщо його власник далекий від політики - як від влади, так і від опозиції», - коментує журналістка Альбіна Трубенкова. Виданню ж, яке не виконує функцій, покладених на нього власником, загрожує закриття.

Такий стан медіа, на думку кореспондента «Німецької хвилі» в Україні Ольги Веснянки, є відображенням стану соціуму: «Молода українська журналістика розвивається органічно разом із суспільством. Які в суспільства запити й інтереси, така й журналістика». Переважання в Україні партій лідерського типу негативно відбивається на ЗМІ, прямо чи опосередковано пов'язаних із політичними діячами. Цю ситуацію влучно схарактеризував редактор міжнародного відділу тижневика Newsweek-Polska Міхал Кацевич: «Така орієнтація на політиків, а не на ідею, дуже сильно обмежує дискусію між виданнями. Бо про що мають дискутувати: що мій політик кращий за твого? Але ж обоє однаково паскудні...».

В Україні дискусії між різними ЗМІ - особливо одного роду, наприклад, газети з газетою чи телеканалу з телеканалом, - практично відсутні. Окремі публіцисти можуть стинатися на певних дискусійних майданчиках, наприклад, у колонках і блогах «Української правди». Виступати ж на шпальтах свого видання із коментарем щодо публікації іншого видання, висловлюючи при цьому не власну думку, а редакційну позицію, не заведено. Цього не вимагають ані самі ЗМІ, ані їхня аудиторія.

«Дискусії між лібералами й консерваторами в нас розгортаються переважно в інтернеті, у блогах, колонках, де автори, - часто письменники чи громадські діячі, - можуть висловити свій погляд. Такі дискусії не є масовими, хоча мають свою аудиторію», - каже Ольга Веснянка. Втім, така полеміка часто переходить у соціальні мережі, де її аудиторія відчутно зростає. Та чи вигідна вона роботодавцям учасників подібних дискусій? Хіба що в разі, якщо вони мають змогу перетягти полеміку на власні ресурси й скерувати її у вигідне для них русло.

Альбіна Трубенкова, яка працювала в УНІАН, «Газеті по-українськи» та «Українському тижні», вважає, що видання чинять нерозумно, «не помічаючи» конкурентів: «Прямо відповідати в медіа своїм опонентам у нас якось не заведено. Ба більше, деякі ЗМІ вважають себе надто крутими, щоб давати посилання на інші видання. Мовляв, навіщо додавати конкурентам зайвих балів. Така собі ідеологічна боротьба за симпатії читача. Якщо це діалог, то він нагадує спілкування німого з глухим».

В очікуванні нової публіцистики

Те, що перехід до цивілізованої відкритої дискусії був би вигідним для розвитку української журналістики, доводить польський досвід.

Головна лінія поділу в медіа цієї країни пролягла між ліво-ліберальними та право-консервативними друкованими виданнями. Як пояснює Міхал Кацевич, суперечки точилися переважно навколо фундаментальних цінностей, ідеології, а також поточних проблем, пов'язаних із політикою. Приміром, темами для полеміки ставали різні погляди на смоленську катастрофу чи доцільність дозволу на аборти в традиціоналістській католицькій країні.

Яґєнка Вільчак із журналу Polityka уточнює: дискутують передусім колумністи. Натомість у редакційних матеріалах на особистості не переходять. «Коли точилися дискусії навколо смоленської катастрофи, наша позиція кардинально відрізнялася від позиції Uważam Rze (журнал правого напрямку, пов'язаний із газетою Rzeczpospоlita. - Авт.), але безпосередньо до їхніх публікацій ми не апелювали. Так само різнилися позиції різних ЗМІ щодо встановлення хреста біля президентського палацу. Але це була конфронтація на рівні позицій, без тицяння пальцями», - каже вона.

Міхал Кацевич наголошує, що для цивілізованої відкритої дискусії в протилежних таборах «повинні зібратись яскраві, активні, обізнані на політичних справах публіцисти». Інакше ж розмова ризикує скотитися до рівня таблоїдів, що не мають пошани до етичних принципів.

На необхідності саме якісної дискусії наголошує заступник директора Могилянської школи журналістики Анастасія Гринько: «У нас небагато авторів і ЗМІ, здатних підтримувати такі дискусії на досить високому рівні».

На мою думку, гострих публіцистів і колумністів у нас таки не бракує. Та чи готові вони визначитися зі своїм ідеологічним полем? Альбіна Трубенкова сподівається на вирішення ситуації після виборів - можливо, в житті країни стануться зміни, що спричинять сплеск якісної полемічної публіцистики: «Під ідеологічні запити формуватимуться мас-медійні проекти. Згадаймо, що й Gazeta Wyborcza свого часу виникла не на порожньому місці».

Небезпеками, що супроводжують суспільну дискусію, є перехід на особистості та надмір емоцій, що можуть зіпсувати враження від розмови та нівелювати її зміст. Прикладом є, м'яко кажучи, некоректна полеміка представників ВО «Свобода» зі львівським колом лібералів.

Головний редактор щомісячника «Український журнал» (Прага - Київ - Пряшів - Варшава) Петро Андрусечко характеризує польське публічне дискусійне коло так: «Часто буває так, що емоції переважають розумні аргументи, а дискусія перетворюється на монологи, насичені гаслами, рекламування власної суспільної позиції та відверту пропаганду». Виходом є добровільна відмова від дискусії з особами та групами, які завідомо скочуватимуться до негідних методів. Так, у Польщі ніхто не вступає в дискусію зі ЗМІ холдингу кс. Тадеуша Ридзика - ультра-католицьким «Радіо Марія», каналом Trwam і газетою Nasz dziennik.

Втім, це не значить, що представники різних ідеологічних платформ повинні бути ворогами в житті. Яґєнка Вільчак розповідає: «Є люди, які не виносять одне одного й після спарингу на телебаченні кажуть одне одному "до побачення" - і все. Але є й такі, які мають добрі стосунки, проводять разом час. Я маю гарних друзів у Rzeczpospоlita, й ми часто допомагаємо одне одному, хоча лінія цього видання й відрізняється від нашої».

Мистецтво чути одне одного

Чи може українська медіасистема стати підґрунтям для формування ідеологічних медіаплатформ? Розмірковуючи над відповіддю на це запитання, розгляньмо невеликий уривок тексту, опублікованого в грудні 2011 року:

«На відміну від активізму "гусі-противсюсі", є ще один тип - відсторонені "шизоїдні псевдо-ego", яким "з ненькою Україною" взагалі "не по дорозі". У цих персонажів "сито в голові й дірка в серці". "Кайф - це єдиний сенс писання, та й узагалі будь-якої діяльності". Вони досить низької думки про власне суспільство: "Українців треба навчити частіше вмиватися й сміття за собою прибирати, до книжок їм ще, може, зарано". Власне, якої холєри такому суспільству в Європу?!».

Цей матеріал опубліковано в газеті «День», і його автором є донька Ліни Костенко, професор Оксана Пахльовська. Думаю, можна обійтися без цитування зразків стилю Дмитра Табачника в газеті «2000». Коли б редактори цих видань розраховували на відповідь «атакованих» авторами осіб і бачили безпосередній зиск від дискусії, ймовірно, в цих текстах поменшало б безапеляційності. Принаймні, польська Polityka, яка зазвичай не відповідає на «шпильки» конкурентів, у найбільш поважних ситуаціях підключається до полеміки.

Ідеологічні дискусії поміж ЗМІ необхідні. Вони допомагають структурувати та об'єднати навколо різних дискусійних тем українське суспільство. Питання в тому, коли ми всі дозріємо до усвідомлення цієї необхідності. Тоді потрібно буде небагато: редактори й публіцисти мають дотримуватися загальноприйнятої етики, не боячись водночас відкритої полеміки.

«Ведення дискусії між ЗМІ передбачає, в першу чергу, прозору конкуренцію, встановлення справедливих і однакових для всіх правил, а також необхідність цих правило дотримуватися, - вважає Анастасія Гринько. - Це важлива умова професійного саморегулювання, яка працює в багатьох західних країнах, коли гравці ринку збираються й домовляються між собою. На жаль, у нас такі галузеві домовленості несистемні, а встановлені правила й норми часто мають фіктивний характер і не працюють на практиці».

Чи готова медійна спільнота до перетворень, до відкритих дискусій, а не прихованих маніпуляцій? «Виграють ті медіа, які почнуть сприймати читача як рівного, намагатимуться бути йому цікавими й корисними, прагнутимуть спілкуватись, а не доносити потрібні меседжі, - каже Альбіна Трубенкова. - Це ідеалістично, але я вірю, що так має бути. Бо спілкуватись і журналісту, й споживачеві медіапродукту хочеться лише з тим, із ким цікаво. Тож відповімо собі на запитання: які ЗМІ нам цікаві?».

Ілюстрація - www.liveinternet.ru