Чотири головні герої. Один москаль і три хохла. Хохли - для сміху, москаль - для душевності. А, стоп, ще є шведи. І шведів - тисяч сімнадцять. І всі вони - «нєуправляємиє спортівниє пєдікі». Такими були антропологічно-національні параметри футбольної прем'єри на «Інтері» - програми «Ми разом».
Можна було б сказати, що це дуже дивний проект, зроджений тепловим ударом і практичною потребою зліпити що-небудь «під Євро-2012», але можна сказати й простіше: ми здобули яскравий зразок телевізійної єврохалтури найнижчого ґатунку, обтяжений пропагандою «русского міра» та махровою ксенофобією. Побачити це святкове диво не так просто: тривалість кожного випуску - лише чверть години, а в ефірі програма з'являється за вільним од попередніх анонсів графіком.
Російський суперстар Іван Охлобистін, який узагалі-то недолюблює футбол (на відміну від регбі), приїжджає взяти участь у проекті «Ми разом», зваблений високим гонораром. Такий початок викликає подив, хоча, з іншого боку, глядачеві чи не вперше прямим текстом пояснюють, чому в нашому культурному просторі так часто й охоче ошиваються російські артисти.
В Україні на нього чекає простий та гостинний, як Труханів острів, маестро Потап. Щоб, значить, не тільки дати другові підзаробити, але й розважити його, показати «мать городов русскіх», а принагідно й атмосфери футбольної наковтатися.
Паралельна лінія - «кумедні пригоди» двох хохлів-ідіотів, селюків Миколи та Степана, котрі завдяки феноменальній тупості ніяк не можуть навіть наблизитися до виру футбольних подій.
Фабула нехитра, та вона й не настільки важлива, як ідея програми. А ідея полягає, по-перше, в тому, що хохли хоч і придурки, але щасливі придурки, а по-друге, що тільки Росія - наш справжній друг.
Проповідь російсько-української єдності у виконанні екс-отця Іоана - це окрема й доволі специфічна тема. Бо ж гасло «ми разом», у його трактуванні, базується на усвідомленні, хто є буцімто нашими спільними ворогами: «Опять вас еті казли-католіки обманивают, жульнічают оні, только нам вєріть можно!». Але вороги, до речі, не тільки католики, а й протестанти, та й усі ці середньостатистичні європейські футбольні вболівальники, запевняє Охлобистін, «хатєлі плєвать на вас і на вашу культуру». Сподіваюсь, у наступних випусках і дурні хохли отримають од мудрого пастиря кілька різких «поучєній», як треба поводитися з цими зайдами.
Найбільше перепало шведам, яких «душевний москаль» Ваня поливає у кількох випусках доряду: міркує про те, що варто було б купити ножа, а краще сокиру, - стільки в Києві цих «пєдіків», які «завсєгда нас прєдавалі». Знайшлося кілька теплих слів у зірки «Інтернів» і для Англії.
Потапу, звісно, ксенофобія друга Вані - по цимбалах. Адже він також за дружбу з православною Росією, як і всі «харошиє люді», котрі вболівають за збірну РФ на столичному Майдані. Та й відпрацьовує Потап строго другим номером, чого йому старшого брата перебивати, однак усі розуміють, хто тут зірка, а хто бокали протирає.
Зрозуміло, що програма клепається «з коліс», і більшість сценарних заготовок пишуться на коліні й одразу летять під три чорти (за винятком фірмових Потапівських перлів на кшталт роз'яснення, чим українські яйця відрізняються від російських), і також зрозуміло, що Іван Охлобистін може продукувати будь-яку вербальну полову («вторяки» доктора Бикова проскакують регулярно), але категорично незрозуміло, якими міркуваннями керуються продюсери проекту «Ми разом» та менеджмент «Інтера», коли дозволяють вивалювати в ефір настільки одіозні послання нашим та зарубіжним мирянам.
Та найбільша загадка цього подорожньо-розмовного шоу - його футбольна начинка. Все ж таки погуляти містом і поскаржитися на католиків Потап і Ваня могли б і в іншу пору року. Проте за своїм задумом програма «Ми разом» мала б насамперед відтворити - документальними та імпровізаційними засобами - суто футбольну атмосферу сьогоднішнього Києва і, як обіцяно каналом, інших українських міст, де відбувається європейська першість. У такому випадку навіщо до участі було запрошено зірку, для якої футбол - щось безкінечно чуже (Охлобистін навіть радісно зізнається, що не знає нікого з тренерів та гравців збірної Росії)? Який сенс волочити Ваню на фанзонівський Хрещатик, якщо сам він відверто нудьгує в кадрі, якщо поруч немає його шанувальників (міг би вже хоча б трохи підіграти, ні?). Чи, може, десь під кінець проекту Господь осінить десницею по башці раба свого, і той перетвориться на запеклого футбольного хулігана? Поки що пояснити сенс цього задуму неможливо. Тут хіба тільки хряк-провидець зарадив би.
Фото - inter.ua
