Мабуть, правильно починати лік років телеканалу з дня виходу в ефір. Може, з моменту одержання установчих документів, реєстрацій, ліцензій та інших папірців. Для мене телеканал почався 3 березня 1992 року з невеликих зборів на орендований квартирі десь на колишній Червоноармійській. Було нас не більше десяти. Дві керівниці розказали, що воно буде. Американська компанія StoryFirst Communication організовує в Україні телекомпанію. Назва - Міжнародна комерційна телерадіокомпанія. На той час приватні канали вже були. Показували взяті в прокаті фільми на побутових касетах VHS у прищепочному перекладі. А наша телекомпанія планувала робити власні переклади, українською мовою, і саме на перекладному продукті будувати поки що програмну стратегію - тоді перекладні програми після совєцької нудоти викликали шалену цікавість. Ще, пам'ятаю, були сумніви (не мої) - як же звучатиме па-украінскі, скажімо, вестерн? Бо не було жодного вестерну, перекладеного українською. Отаке.

 

На зборах нам наобіцяли золотих гір, включно з поїздками за кордон для підвищення кваліфікації та домом творчості в горах уже простих, не золотих, а Карпатських. Звісно, нічогісінько потім не було.

 

У той же день мені дали на редагування перший переклад - науково-популярну програму про ластівок. І почалося. Ночами інженери записували з супутника програми британського SuperChannel, віддавали касети перекладачам, потім текст вичитував редактор, потім актори в студії записували.

 

Через якийсь час приїхали американські засновники - Даґлас Малголл і Пітер Ґерві. Виклали свої погляди й плани. Вони теж хотіли, щоб канал працював у форматі VHS, однак у нашій команді були переважно люди з УТ, вони переконали, що потрібен професійний формат. На Betacam засновникам було шкода грошей, тому обрали мало поширений, але дешевший формат Umatic-SP.

 

Перша ж проблема, з якою стикається буржуйський інвестор в Україні - відсутність кадрів. Тобто телевізійники були, дуже високого рівня професіонали, однак для «перекладного» каналу не виявилося перекладачів. Випускники інституту іноземних мов, яких повен Київ, не вміли перекладати на українську взагалі. Особливо художні тексти. Як згадаю той жах, що вони приносили... Не було акторів. Спочатку озвучували самі режисери та редактори аматорськими голосами. Перший художній фільм «Humty-Dumty man» про шпигунів озвучили саме так. Потім з'явились актори. Ті перші, що приходили, часом записували півгодинну програму два дні, по кілька годин у студії. Іноді доводилося сідати поряд із ними й штурхати ліктем у бік, коли починалася фраза. І вдруге - коли пауза, бо хто там ті паузи чув! Пам'ятаю, один теперішній корифей дубляжу, чудовий актор, таким ліктьовим методом озвучував п'ятихвилинний мультик 16 годин, якраз два дні. Хе-хе. У студії, крім актора, працювали редактор і режисер. Режисерам така проста й нетворча робота страшенно не подобалась, вони хотіли знімати власні сюжети, а не буди «кнопкодавами» - від них я вперше почув це слово, яким тепер називають депутатів.

 

Перший ефір був у понеділок 15 червня, на 32-дециметровому каналі. Тоді все тіві-мовлення йшло в метровому діапазоні, дециметрових антен майже не було, і про наше існування мало хто й знав, бо треба було встановлювати вдома спеціальну приставку для перегляду дециметрових каналів.

 

Вийшли в дуже сирому вигляді. Не було найпотрібнішої апаратури. Навіть титри не було на чому набрати. Власники привезли якусь найдешевшу титрувальну машинку з одним-єдиним шрифтом і без українських букв - добре, що в словах «Міжнародна комерційна телерадіокомпанія» відсутні Ї та Є. Згодом за 32 тисячі доларів купили великий і потужний на ті часи комп'ютер «Кондор». Але він був якоїсь третьої системи, не Мак і не Віндовс, і до нього не було програмного забезпечення.

 

На початку кожного ефіру йшло вступне слово Даґласа Малголла. Він показував глядачам маненьку відеокамеру Hi8 й казав англійською, що сучасне телебачення нагадує оцю відеокамеру. Воно й таке, воно й сяке - і говорив так хвилин п'ять, аж нарешті дециметрова Україна вивчила його промову напам'ять. А після вступу обов'язково йшов мультик про моряка Папая, один із десятка наявних. Тижнями йшов, місяцями.

 

З часом керівництво почало виділяти гроші на купівлю програм, серіалів. Перший мексіканський серіал, перекладений українською, називався «Доля». До речі, серед перекладачів з іспанської був справжній шпигун, літній уже чоловік, який багато років «легендовано» прожив у Латинській Америці. Страшенна кількість була науково-популярних фільмів, фільмів про природу, екологічних програм - Wild America, Beyond Tomorrow, ще якісь. Львівська газета «Пост-Поступ» навіть знущалася, мовляв, хто ж дасть рекламу «під біганину польових мишок». Помалу-помалу програм, фільмів, серіалів більшало. Почали перекладати новини ITN, де було всякого міжнародного, чого українські офіційні теленовини не показували, бо не вміли.

 

Отак ми й вигребли на досить пристойний рівень.

 

Працювали всі в одній великій кімнаті прямо під вежею на вулиці Дорогожицькій, 10. Сиділи на роботі по 14 і більше годин, були голодні, бо не мали часу вибігти пообідати, тому всякий бутерброд, необачно залишений на «чайному» столі, миттю зникав безслідно. Британські інженери, які ладнали апаратуру для майбутнього Music Radio (воно входило в ту саму Міжнародну комерційну телерадіокомпанію), необачно лишали на столі свої суміші сухофруктів та горішків. Через годину з них лишався тільки целофан. Згодом складались і купляли велику бляшану банку повидла й ним харчувалися. Слово «повидло» стало загальною назвою для поганого й нецікавого телепродукту.

 

Наша начальниця з'їздила в Америку й розповідала, як там багато й добре працюють. А все чому? Бо в них продумана «структура літанія», яка дає силу для напруженої роботи. Слова «структура пітанія» теж стали в нас мемом.

 

Довго не могли придумати назву для каналу. Всякі були пропозиції - і «Всесвіт-ТіВі», і «Супернова»... Але Даґласові Малголлу сподобалося ICTV, бо: «I see TV!» Однак назва була «самопроголошена», неофіційна, в жодних документах не відображена.

 

Десь у 93-му генеральним директором телекомпанії став американець Томас Батіста, високий імпозантний дядько польсько-італійського походження, продюсер і телевізійний діяч. Він трохи пам'ятав польську мову й вітався зі мною: «Як шє маш?», а я відповідав англійською: «Ор ляйтер».

 

Коли я там працював, мовлення в ICTV майже на 100 відсотків велося українською. Жоден телеканал в Україні (!) ні до, ні після, не міг цим похвалитися. Як не може, чи не вважає за потрібне, й теперішнє ТБ.

 

Була одна-однісінька 15-хвилинна передача про балет російською. Це ще коли не було виробленої технології, керівництву здавалося, що можна посадити в студії перекладача-синхроніста й він у режимі реального часу перекладатиме прямо в ефір. Прийшла дамочка-перекладачка, котра, звісно ж, по-украінскі не вміла, і ті нещасні 15 хвилин перекладала «синхронно» чотири години. Експеримент не вдався і було обрано іншу технологію, за якою тепер працюють усі, хто показує перекладне.

 

Оце короткий історичний нарис-експромт.

 

Цікаво, що нинішнє ICTV впевнене, ніби йому 13 років, і дуже дивується, що життя в ефірі було й до Богуцького.

 

P.S. від «Детектор медіа». Редакція «Детектор медіа» готує ширший матеріал щодо перших років діяльності одного з найстаріших українських телеканалів. Будемо вдячні за пропозиції, надіслані фото- та відеоматеріали. Ми сподіваємося таким чином розпочати створення віртуального музею новітнього телебачення України. Тож будемо вдячні за матеріали та спогади стосовно й будь-якого іншого телеканалу, проекту тощо. Пишіть нам за адресою: info@detector.media, вказуючи в темі листа «музей ТБ».

 

Ілюстрація - vector-logo.net