detector.media
Інна Долженкова
для «Детектор медіа»
01.06.2012 13:01
PS на ТВі: візуалізація снів
PS на ТВі: візуалізація снів
Те, що ведучий нової програми Сергій Потімков – на своєму місці, стало зрозуміло з першого випуску

Анонсуючи оновлення ефірної сітки каналу ТВі, Микола Княжицький зазначив, що авторський проект відомого харківського журналіста Сергія Потімкова замислювався, щоби краще ознайомити цільову аудиторію каналу з тим, що робиться на Слобожанщині. При цьому генеральний директор ТВі підкреслив, що PS створено для найбільш активної аудиторії каналу, яка, як показують вимірювання, мешкає саме в Слобожанському краї.

 

Задля втілення такого масштабного й амбітного проекту, де б говорили й показували життя Східної України в контексті загальнонаціонального та, більше, європейського буття, знайшли людину, яка на цю роль буквально просилася. Не в тому сенсі, що маститий журналіст, у минулому - народний депутат ВР двох скликань напросився на цю роботу, бо ж навряд чи вже Сергієві Юрійовичу аж так хотілося щопонеділка відриватися від рідних пенатів у Харкові, аби провести в студії ТВі 40 хвилин. Тут усе сталося, радше, з точністю до навпаки - його ідея власної авторської програми вписалася в концепцію каналу, що перед виборами прагне вийти на максимальне охоплення інтелектуальної аудиторії, якій небайдуже, з кого і з чого вибирати.

 

Те, що Потімков - на своєму місці, стало зрозуміло з першого випуску програми 14 травня. Олексій Ліхман, котрий увійшов у кадр із Сергієм Потімковим, привітав із першим ефіром, який, на його думку, не став «глевким млинцем». Хоча, як на мене, деякі недоліки в першому випуску все-таки були, приміром, поза ведучого, повернутого обличчям до екрану й спиною до глядачів, не монтувалася з кадрами на тому самому екрані, який було погано видно глядачеві. Але вже в наступному випуску цю ваду успішно подолали, тож програма «Постскриптум» вийшла цілісною й органічною.

 

Можливо, харків'яни, земляки ведучого, в його програмі, що йде з київської студії, нічого нового для себе не побачили ні в особі Сергія Потімкова (він аж надто добре знайомий як читачам місцевих друкованих ЗМІ, так і телеглядачам), ані в рубриках та відеосюжетах PS. Проте для тих, хто знає про Слобожанщину лише те, що вона розташована десь на сході країни, вже перший відеоекскурс до Харкова став мало не одкровенням. Про рідне місто журналіст розповідає без жодного пієтету чи притиску, може навіть здатися, що отака відсутність патріотизму мешканця «першої столиці» до міста - то намагання принизити всі здобутки Харківщини. Але насправді для розповіді про Харків, як і про Слобожанщину в цілому, Сергій Потімков обрав єдино правильну інтонацію - добру іронію. Під якою місцями може вчутися біль за втрачені шанси й невідоме майбутнє.

 

Авторські програми, коли їх роблять люди з величезним досвідом життя, роботи і творчості, завжди стають неповторними. Звісно, в такого журналіста виникає спокуса вивалити на глядача/слухача одразу всі свої думки чи ідеї щодо справедливого облаштування держави, або ж просто ностальгійні спогади про дитинство, юність, «мої університети» тощо... Проте хто подібні одкровення захоче слухати? Тож тут для автора важливо зберегти інтонацію довіри, що миттю чіпляє глядача/слухача, але при цьому не впасти у відверте менторство, бо таких навчителів публіка вже наслухалася вдосталь.

 

Існує для ведучого авторської програми також небезпека протилежного роду: аби підтягти до свого продукту молодіжну аудиторію, він може «впасти в дитинство», послуговуючись підлітковим чи програмерським сленгом. Що, безперечно, в устах поважного чоловіка звучало б дикувато.

 

Сергій Потімков, маючи за плечима досвід роботи на кількох телестудіях Харкова, ці засади успішності авторської програми, вочевидь, розуміє, бо досі, впродовж двох випусків PS, не взяв жодної фальшивої ноти.

 

Якщо вже він каже про помаранчеві дні в Харкові, то без жодної патетики, яка, втім, уже років сім як вийшла з моди, але й без прокльонів на адресу помаранчевих, котрі не виконали своїх обіцянок. Показує все так, як воно тоді було: свободу на Площі Свободи. Це особливо актуально на тлі святкування на тій самій площі в Харкові Дня Перемоги з незабутнім портретом Сталіна над головами демонстрантів.

 

Обійти в контексті свого «Постскриптуму» до помаранчевих подій 2004-го таку фігуру, як Юлія Тимошенко, Сергій Потімков не міг. І зробив він це в уже звичній для цього проекту манері - максимальної «інтимізації», з вашого дозволу, розповіді за допомогою максимального ж відсторонення від будь-яких емоцій за допомогою вже згадуваної самоіронії та іронії.

 

Особисте знайомство з Леді Ю, як і те, що автор якийсь час перебував у її партії, а потім його звідти виключили, дає йому право не зловтішатися з нинішнього сумного становища колишньої начальниці, а навпаки, розкрити всі світоглядні суперечності між ним та пані Тимошенко, що мали місце в далекому минулому, в дуже оригінальний спосіб. Сергій Потімков у вступному слові до сюжету під умовною назвою «Сон про Юлію Володимирівну» щиросердно розповідає, як, перебуваючи в лавах партії «Батьківщина», жодним ані вчинком, ані словом її не зрадив, але за незгоду з «генеральною лінією» його було виключено. Прийом візуалізації сну - річ не надто поширена в нашому телепросторі. Тож обравши такий непростий жанр, Сергій Потімков ризикував лишитися непочутим більшістю глядачів, які не звикли до авангардистських спроб на рідному ТБ. Але ризик себе виправдав, адже коли після розлогих цитат про природу снів (одна з них, на жаль, виявилася з помилкою), що супроводжувалися відеорядом у вигляді персонажів реальних та літературних, нам показали уявний діалог автора з героїнею його сну, накладений на кадри реального відео розмови Сергія Потімкова з Юлією Тимошенко, я піймала себе на думці: а в цьому щось є, принаймні досі ніхто так не робив! Вийшла така собі візуалізовано-вербалізована сублімація підсвідомих авторських бажань і побажань для Юлі, які він не зміг озвучити в часи співпраці з Леді Ю.

 

Друга програма вже традиційно розпочалася з екскурсу до однієї з частин Слобожащини - на Сумщину. Поетичні дитячі спогади про риболовлю з батьком на річках Псьол та Сула, варіанти легенд про походження назви міста Суми, знайомство з місцевими мешканцями в короткому вуличному опитуванні, коли їх попросили відповісти на запитання салонної анкети «імені Карла Маркса» - і все це неквапно, з душею, чисто й ніжно, геть як тече вода в Сулі чи Пслі. І та сама, вже фірмова іронія в інтонаціях, що приховує відверте захоплення автора своїм краєм.

 

Треба віддати належне журналістові - свою авторську програму він не сприймає як нагоду в усьому тягти ковдру на себе коханого. Сергій Потімков охоче запрошує до себе знайомих політиків чи політологів. У першому випуску це був Олександр Мороз, у другому - Дмитро Видрін. З останнім у автора вийшов діалог однодумців, а, як відомо, лише з ними й можна дискутувати. Принагідно зауважу: на мене особисто Дмитро Гнатович останніми часами справляє враження справжнього гедоніста в його класичному, давньогрецькому розумінні. І коли я почула в програмі PS, що йому хотілося б попрацювати радником чи політологом десь у Давній Греції, серед білих тунік і соляріїв, зрозуміла, що враження виявилося правильним. Позаштатний радник чи не всіх президентів України таки досяг того, про що інші або лише мріють, або навіть не здогадуються, що про це можна мріяти: він живе цілковито щасливо, бо знає кілька тисяч визначень щастя, і в залежності від ситуації приміряє їх на себе. Це, щоправда, дещо з іншої програми, але ностальгійні нотки в картині філософських диспутів на тлі розкішних пейзажів Стародавньої Греції говорять самі за себе - ця людина вміє досягати гармонії між світом і власними бажаннями, аби почуватися в праві артикулювати свої думки як перед президентами, так і перед пересічними громадянами. Тут Сергію Потімкову вдалося, як і в першому випуску з візуалізацією сну про Тимошенко, досягти максимальної відвертості, зберігши при цьому добрі манери й не опустившись до скандальних одкровень.

 

Насамкінець ведучий показав ролик із YouTube, де автор під нікнеймом Свідомий обігрує радянський трилер «Вій». У ролі Хоми Брута у Свідомого виступає український народ, а в ролі упирів - усі публічні політики. Закінчується ця імпреза оптимістичними словами про те, що треба «осиковий кіл у тих вампірів забити!».

 

У програмі харківського журналіста є щось і чеховське, і гоголівське, і махновське водночас. Від Чехова в Сергія Потімкова - стримано-іронічні інтонації, від Гоголя - неквапність оповіді і якась мила «старосвітчина». Ну, а від Нестора Махна - така собі майже гуляйпільська фронда проти всіх, байдуже, біло-синіх чи помаранчевих. А взагалі вона просто дуже слобожанська. Для чого, власне, і задумувалася. І це вже немало.

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY