Як у сім`ї завжди в усьому винна невістка, так у футболі завжди в усьому винен  суддя.  Особливо тоді, коли команда програє. У таких ситуаціях виникає щось схоже на  підозри, що невістка завагітніла не від власного чоловіка, а від когось на стороні. Ось і в матчі збірних українських козаків з іспанськими тореадорами на чемпіонаті світу з футболу суддя зіграв не останню роль. Принаймні коментатор матчу постійно наголошував, що з таким рефері  пора попросити його дати фінальний свисток, бо, мовляв, все одно засудить.

Покопирсавшись у своїй пам`яті, я щиро зізнаюся, що, попри мою природну доброту,   ненависть до судді знайома навіть мені.  Пригадую, що на чемпіонаті світу 1986 року, якраз у день, коли я їхав до чорнобильської зони,  радіо вранці повідомило, що збірна СРСР програла чвертьфінальний матч збірній Бельгії. Вона, мовляв, пропустила від суперників три м`ячі, і два з них мали вельми сумнівний характер. Таке повідомлення діяло гірше, ніж радіація.  Коли уже в зоні я подивився той матч у записі, то справді готовий був розстріляти суддю на місці. Один гол у ворота радянської збірної він стопудово засудив. А другий був справді під дуже великим сумнівом. Якщо врахувати, що й наші загатили два голи, то можете уявити собі ціну суддівської  помилки.

Вчора під час україно-іспанського протистояння суддя тричі вельми серйозно помилився. Один раз це коштувало Україні пенальті та вилучення з поля досвідченого Ващука. Хоча повтор моменту показав, що наш гравець жодним чином не винен у тому, що іспанський нападник гепнувся на газон в нашому штрафному майданчику. Але, попри серйозні суддівські проколи, цього разу в мене бажання поставити „людину в чорному” до стінки не виникало. Адже явно простежувалася різниця між тією радянською збірною і сьогоднішньою українською. Тоді у червоних футболках  фактично також грала збірна України. Команда Лобановського майже стовідсотково складалася з гравців київського „Динамо”. І вона, як і завжди в цього тренера, виглядала, наче нестримна машина, в котрій всі деталі  дисципліновано виконували свою функцію, але в той же час показували фокуси. У першому матчі українці у формі СРСР просто розгромили не найслабшу  збірну Угорщини з рахунком 6:0. Вони дали підстави говорити про себе як про реальних претендентів на золото. Та помилки судді, хай йому зараз гірко гикнеться, - перешкодили втілити в життя оті прогнози.

Вчора ж суддя, який помилявся на користь іспанців, мало чим завинив перед українцями. На своє виправдання він може сказати: „Українці все одно програли б”. Навіть несправедливе пенальті він призначив уже за рахунку 0:2.   Хоча і були парочку гравців, які продемонстрували вольовий футбол, та наші грали однозначно слабше. Навіть Шевченко виглядав як бліда тінь самого себе. Коментатор, правда, не в усьому звинуватив „невістку-суддю”, але занадто великий наголос зробив на суддівських проколах.

Після вчорашньої розгромної поразки  з рахунком 0:4 оте шампанське, яке пили по виході збірної до чемпіонату світу,  мало би смакувати як оцет. Бо щось не пригадується авторові цих рядків  доскіпливої спортивної аналітики, у якій би йшлося, що наші просто якимось дивовижним чином переповзали своїх суперників у відбірковій групі, що з подібною грою їм на світовій першості нічого не світить. Сам факт виходу команди під керівництвом народного депутата і тренера на громадських засадах Олега Блохіна породив таку ейфорію, яка журналістам запаморочила голови. А, може, не запаморочила, а просто казали вони те, що хотів би  почути від них футбольний голова Григорій Суркіс. Ну  щось на зразок „чесно зароблених” ним,  Суркісом, грошей, про які весь час повторювали деякі коментатори у другій половині дев’яностих під час своїх телевізійних розповідей про футбольні матчі.

Ну от, скажуть мені, замість „невістки-судді” ти знайшов „невісток-журналістів”. Але ж ви знаєте, що мені тільки дай до чогось присікатися. А поразка – це ж такий розкішний привід. Та ще й із найрозгромнішим - поки що - на чемпіонаті світу рахунком – тут сам Бог велів шукати винуватців. Хоча, можливо, наша збірна дасть прикурити іншим своїм суперникам по групі та й переповзе у черговий раз в наступний тур.  І зразу стануть очевидними всі ті дурниці, котрі я виклав у цій статті. Бо головне – не гра. Головне – результат. Так, колеги, і скажіть, в ейфорії від наступних перемог, у своїх численних коментарях.