В українському календарі пам'ятних дат є три дні, які впродовж 20 років незалежності жоден із керманичів новопосталої держави так і не спромігся чи то розвести в часі, чи то бодай відділити один від одного, аби 8-10 березня не зливалися в дику какофонію урочистих засідань і водночас жалобних заходів. Ідеться, як уже зрозуміло, про Міжнародний день боротьби жінок за свої права та дні народження й смерті Тараса Шевченка, які трагічно опинилися поруч.
Кілька років тому, за часів президента Ющенка, були несміливі спроби скасувати 8 Березня як свято суто совдепівське, натомість запровадивши День матері в травні, і встановити національне свято з нагоди дня народження Тараса Шевченка 9 березня. Ці спроби, з огляду на здебільшого совкову свідомість громадян колишнього СРСР, цілком прогнозовано провалилися. Ну, як же можна було позбавляти нещасних жінок їхнього щорічного права на букетик і такі-сякі залицяння колег-чоловіків на традиційних пиятиках на робочих місцях! Тож 9 березня національним святом не стало і відзначається якось дуже вже тихенько, наче про людське око. Мабуть, аби було чим звітувати перед національно стурбованою частиною суспільства. А щоб не печалити посполитих черговою датою відходу у вічність Кобзаря, 10 березня приєднали до 9-го і з тим, благословившись, почали день народження поета відзначати два дні поспіль, майже не згадуючи про його передчасну кончину.
Принаймні, таких висновків можна було дійти, переглянувши низку програм, присвячених 198-й річниці від дня народження Шевченка на Першому національному. Зауважу, що це єдиний канал, який анонсував трансляцію урочистостей до Дня народження Кобзаря і в міру власних сил зобов'язання свої виконав. У міру сил, бо, скажімо, та ж таки трансляція «урочистостей», яка, до речі, звелася до 15-хвилинного відеосюжету з Національного музею-заповідника Тараса Шевченка в Каневі, залежала, як завжди, не так від бажання і технічних засобів телевізійників, як від того, коли ті самі урочистості розпочнуться. А позаяк захід планувався «під президента», то, звісно, довелося чекати, коли на Чернечу гору прибуде сумнозвісний кортеж.
Тож об 11.00, час, заявлений у телепрограмі, на екрані не було ні могили Шевченка, ні Віктора Януковича на її тлі. Натомість Перший показав документальну стрічку «Леся Українка. Місія», створену студією документальних фільмів НТКУ до... 140-річчя поетеси. Принагідно зауважу, що час, вимушено відведений Першим на цей фільм, не можна назвати вбитим. Стрічка, створена рік тому, гарна вже тим, що її автори намагаються відійти від усталеного в шкільній програмі образу генія як «хворої дівчинки». Хоча хрестоматійності, надто ж у педалюванні карбованого визначення Івана Франка (про одинокого мужчину в українському письменстві), уникнути не вдалося.
За 35 хвилин, які тривав показ документалки про Лесю, в Каневі нарешті дочекалися президента, і нам показали процедуру нагородження цьогорічних лауреатів Шевченківської премії. Візуально вона виглядала дуже скромно.
Втім, якщо врахувати витрати на дорогу лауреатів, служби протоколу, охорони, а також інших представників досить масивного київського десанту на Черкащину, то церемонія нагородження в Музеї Шевченка на Чернечій горі сприймається як чергова показуха. Адже, якщо бензин, квіти й тому подібні атрибути вшанування пам'яті про національного генія оплачує ДУСя, скромність чиновників просто вражає.
Та менше з тим. Бо ж глядачеві передусім було цікаво, що цього разу скаже президент і яких ляпів утне. Ті, хто за звичкою ловив кожне слово гаранта, не розчарувалися. По-перше, вони дізналися, що, за версією Віктора Федоровича, творчість Шевченка глибоко «вИкорінена у власну землю» (все виділено автором. - Авт.). Ну, не даються нашому керманичеві збіги приголосних! «Викорінена» замість «вкорінена» - це з тієї ж серії, що й «уМИкнути Україну». По-друге, всіх дуже розчулив пасаж про те, що 200-річний ювілей Тараса Шевченка країна святкуватиме не день, не два, не тиждень, а цілий рік. І не сама, а в колі дружніх і не надто держав. А для цього, підкреслив, суворо насупивши брови, президент, потрібна соціальна відповідальність бізнесу перед культурою. І далі, грізно обвівши зал поглядом, Віктор Янукович додав: «Я сподіваюсь, вони мене відчують!» Саме так, не ПОчують, а ВІДчують. Обмовка, як часто-густо трапляється з Віктором Федоровичем, чисто за Фрейдом: відчують, і ще й як! Он Юрій Іванющенко так відчув ще навіть не озвучені погрози, що бігом картину Рєпіна «Прометей» Музею Шевченка подарував, а Рінат Ахметов 10 мільйонів гривень пожертвував на «ремонт храму», чи то пак музею. Отож, за долю прийдешнього грандіозного ювілею Поета можна не переживати. У нас усе вийде.
Президент у тексті своєї промови згадав, що лауреатами Національної премії імені Тараса Шевченка давно вже не ставали дитячі письменники, маючи на увазі одеського прозаїка Володимира Рутківського, вкупі з поетом та художником (і це, за задумом спічрайтерів, озвучених президентом, символізує три іпостасі Шевченка, який, заживши слави як поет і живописець, в останні роки життя оформлював «Буквар»). Але ця в принципі правильна теза виявилася геть перекрученою практично у всіх новинах на загальнонаціональних каналах. Їхні ведучі чомусь повідомили, що Віктор Янукович сказав, нібито поети й художники кілька років поспіль були обділені увагою Комітету з Національної Шевченківської премії. Таким чином телебачення в своїй запопадливості зробило президентові ведмежу послугу, адже глядачеві досить лише відкрити «Вікіпедію» за тегом «лауреати Національної премії Шевченка», і на нього падає ціла злива посилань, у тому числі й за роками. Де все-таки більшість - поети й художники.
Тішить, утім, одне: у прізвищах і наголосах цьогорічних лауреатів пан президент не припустився жодної помилки, навіть у такому складному, як Кара-Васильєва (автор книжки про українську вишивку).
Після трансляції куцих «урочистостей» Перший показав 5-хвилинку з циклу «Обличчя української історії», присвячену Тарасові Шевченку. Давній ролик не викликав би жодних нарікань, якби голос за кадром не назвав місце заслання Шевченка «МангишПаком» замість усталеного в географічній традиції «МангишЛаку».
Проте апофеозом, вибачте, не можу дібрати іншого, більш толерантного слова, жлобізму у вшануванні пам'яті Шевченка на Першому став, як і очікувалося, так званий Шевченківський вечір 10 березня. Попри нескінченні анонси, де наголошувалося, що кожного року ці Шевченківські вечори дивиться вся країна, видовище якогось звітного концерту силами студентів та викладачів-співаків, а також ректора Національного університету культури і мистецтв України показало: це ніякий не Шевченківський вечір, які колись проводили, приміром, у Національній опері чи Київській філармонії за участі справжніх зірок опери чи мелодекламації, справді вартий уваги всієї глядацької спільноти.
Більшої профанації пам'яті національного генія важко уявити. Про Шевченка в програмі концерту нагадували хіба що віршовані цитати з його творів між номерами та зо три-чотири музичні композиції на вірші поета. В анонсований контекст вписалися хіба що хор із «Реве та стогне Дніпр широкий...», Ірина Шинкарук із композицією «Б'ють пороги...» та Віктор Павлік і Тетяна Назарко з дуетом «Не тополю високую...». Всі інші номери жодного стосунку до Тараса Григоровича не мали й були покликані лише вкотре продемонструвати бездоганні форми студенток і студентів Михайла Поплавського та їхню готовність служити своєму ректорові вірою, правдою та іншими, менш ефемерними частинами душі й тіла до самісінького захисту диплому.
Суто по-людськи мотивації показу саме ТАКОГО концерту в день смерті Шевченка на Першому національному можна збагнути: ну, навіщо псувати настрій людям, які вже третій день не вилазять із-за столів, святкуючи нескінченний Жіночий день, жалобними співами? Але ці мотивації не мають нічого спільного з нашими християнськими традиціями, що приписують на роковини йти не в концертний зал, а на цвинтар, аби вклонитися праху тих, кого шануємо й любимо. Тож навіть сам порядок, точніше, безлад у демонстрації заходів, присвячених пам'яті чи не найдорожчої для українця постаті підтвердив: ми безнадійно загрузли в конформізмі, ба навіть у банальному невігластві. Бо ж святкуємо День народження Поета на його могилі, а в поминальний день віддаємо ефір під якусь язичницьку вакханалію.
А втім, глядач, готова битися об заклад, у своєму чотириденному чаду суцільних вихідних не помітив жодної різниці між 8-м, 9-м чи 10-м березня на рідному телебаченні. Може, на це й був розрахунок?
Фото - www.segodnya.ua
