detector.media
Андрій Кокотюха
для «Детектор медіа»
19.02.2012 09:50
За що тебе полюбити, Києве мій?
За що тебе полюбити, Києве мій?
«Закохані в Київ»: треба було дуже постаратися, аби в результаті жоден із восьми талановитих режисерів не показав свого, персонального Києва глядачам
Фільм, а точніше кіноальманах «Закохані в Київ» – друга від початку року художня стрічка суто українського виробництва, яка вийшла у великий прокат. Щоправда, в нового дітища продюсера Володимира Хорунжого вже є досить солідна фестивальна історія. Мене як глядача, кіномана та просто небайдужу до кіно людину в зв’язку з цим завжди трошки, – інакше не скажеш! – харило від бажання наших кіномитців знімати кіно в форматі «відразу в Канни». Загалом фестивальний приціл для так званої тусовки вважається престижнішим за звичайне ходіння в прокат у боротьбі за прихильність пересічних глядачів. Проте кожен, хто щось робить, має право на амбіції. 

Тим не менше, Володимир Хорунжий спробував зайти в одне й те саме річище амбіцій на моїй пам’яті вдруге. Перший раз була гучна історія довкола Orangelove Алана Бадоєва. Стежачи за розвитком проекту від самого початку, буваючи на більшості прес-конференцій і презентацій та перебуваючи в загальному контексті ситуації, якою вирішив скористатися продюсер, готовий заявити з повною відповідальністю: коли історія лиш починалася, Хорунжий робив ставку на помаранчеву моду. Але мода минає швидше, ніж фільм проходить усі етапи постпродакшну. Тому на виході спраглий глядач отримав не «Помаранчеве кохання», а щось типу «Кохання ангелів». Браво продюсерському креативу! У слові оrangelove знайшли, мов у матрьошці, слово angel, під цим соусом спробували врятувати стрічку, акцентувавши увагу на вічній любові людей до всього ангельсько-романтичного. Випустили стрічку в прокат по СНД, після чого історію благополучно забули. До речі, якийсь із варіантів цієї стрічки таки потрапив у Канни, тут продюсер теж послідовний…

Із «Закоханими в Київ» відбувається приблизно те ж саме. Зрозумівши безперспективність ставок на гострополітичну асоціацію, Володимир Хорунжий узявся за інший, безпечніший та вдячніший формат, експлуатуючи, чи, швидше, приміряючи на себе тему «маленька людина в великому місті». Цикл розпочато альманахом «Париж, я тебе люблю!», далі були, як відомо, «Нью-Йорк, я тебе люблю!» та, звісно ж, «Москва, я тебе люблю!» Тепер до цього переліку долучився й Київ.

Ще одна очевидна ставка продюсера – вихід фільму зі словом «любов» у назві саме 9 лютого, в загальній обоймі стрічок, чиї назви та зміст так актуальні від передодня Святого Валентина (День Закоханих) до, прости, Господи, 8 Березня (День Актуального Тюльпана). Але якщо продюсер, не дай Боже, забув за справами, нагадаймо: ключовими словами в назвах цієї своєрідної франшизи є не «люблю», а саме назви міст, на вулицях яких трапляються короткометражні історії. Тобто, кіно не про любов, а про Париж, Нью-Йорк та Москву. 

А отже, знову відбувається комерційна експлуатація вічної теми кохання до когось/ чогось перед низкою свят, котрі дозволяють зняти перші пінки. Як-от продавці тюльпанів, валентинок, реалізатори подарункових наборів «шампанське + неліквід» у супермаркетах та, ясна річ, виробники інтелектуального продукту. Причому обіцянкою «любити» легко можна обдурити будь-яке живе створіння чи групу людей. Що й відбувається в світі протягом усього часу його існування: нас періодично люблять політики, Ісус, естрадні виконавці, артисти з рекламних роликів та ін.

У зв’язку з цим дуже симптоматичним та красномовним сприймається фільм, який відкриває згаданий альманах: «Три слова» Іллі Власова. Вашому автору хотілося підписатися під кожним словом монологу головного героя, котрий доводить: «Я тебе люблю» – це лише слова, які будь-хто використовує з будь-якою метою. І насправді любити можна поглядом, мовчання красномовніше. Після такого прологу чекаєш, що він задасть тон решті київських історій. Проте з цим якось не склалося. 

Кілька слів про самі історії. В мене лише одне глобальне зауваження: майже ніде немає літературної основи та натяку на драматургію. Виняток – «Собачий вальс» Тараса Ткаченка: історія про буття літніх киян із яскравим соціальним підтекстом, вже похвалена всюди й усіма, і ще хіба міська казка Олега Борщевського «Рука», де за сюжетом самотня жінка середніх літ знаходить на вулиці чоловічу руку та закохується в неї. Розумію, що кіно – передусім Великий Німий та візуальне мистецтво. Тобто, все, що відбувається, треба розуміти без зайвих слів, як у випадку з «я тебе кохаю». Але коли режисери майже всюди одночасно є авторами сценарію, виникає конфлікт між розумінням, як знімати та про що кіно. Сценарій ігрового фільму, навіть дуже короткого – це не завжди приблизно написаний текст, який від початку до кінця зйомок міняється на 80%. Навіть якщо герой повинен небагато говорити, слова не мусять звучати штучно. А ситуація не має бути натягнутою, як, наприклад, у «Загубленому в місті» Олега Бебка: пенсіонер перевдягається в собаку й тікає з дому, аби таким чином звернути на себе увагу.

Натомість зауваження щодо ірраціональності більшості сюжетів я би до уваги не брав. Річ у тім, що саме тяжіння до ірраціонального підтверджує не стільки невміння розповідати «приземлені» історії, скільки особливості саме українського менталітету. Тому фільми «Дещо» Ольги Гібелінди (у підвалі міського невдахи живе невидиме чудо), «Поверни моє кохання» Артема Семакіна (москвича приворожила київська відьма) та згадана вище «Рука» репрезентують саме український, якщо можна так сказати, формат.

Загалом я підтримую тих, хто доводить: у фільмі «Закохані в Київ» зовсім не все про кохання, не все про любов. Але для мене відсутність натужної, штучної любові, такої, як у фільмах Оксани Байрак та проектах «про любов» за її участю – швидше позитив. Тут я на боці авторів альманаху. І нагадую пошуковцям любові в кіно: згаданий цикл зовсім не про кохання в великому місті, навіть не про секс у великому місті, а про місто як таке. Те, що умовно можна назвати «Місто, я тебе люблю!», насправді є яскравим прикладом не просто урбаністики, а персоніфікованої урбаністики. 

Але отут і починаються помітні проблеми. В аналогічних стрічках винесені в назви знакові міста помітні та навіть перетягують на себе увагу більше за сюжети новел. А от в «Закоханих у Київ» міста, в якому я живу чверть століття, української столиці, найкращого міста на землі, нам не показали. Є кілька старих двориків та прохідників, знятих скромно, навіть аскетично. Є вокзал та аеропорт, звідки починається київське життя приїжджих. Є змонтовані кліповою стилістикою центральні вулиці з бутіками та однаковими своїм гламуром кафешками. У такий Київ, який показали всі режисери разом та кожен окремо, зануритися і, відповідно, закохатися сторонній людині досить складно. А тутешнім мешканцям – тим паче.

Звісно, в кожного свій Київ. Але це треба було дуже постаратися, аби в результаті жоден із восьми талановитих режисерів не показав цього самого свого, персонального Києва глядачам. Так, у принципі, можна сприйняти закиди з приводу відсутності в нашій столиці знакових місць, таких як Тріумфальна арка чи Ейфелева вежа або Монмартр у Парижі, Центральний парк у Нью-Йорку або Красна площа в Москві. Претензія суперечлива, але зараз сперечатися не буду. Ліпше нагадати: майстерність полягає в тому, аби з недоліків зробити ексклюзивні позитивні фішки. Такі, скажімо, як перетворення провального «Помаранчевого кохання» на нейтральне «Кохання янголів» шляхом вирізнення кількох літер у назві «OrANGELove»: саме в такому вигляді назва була в прес-релізах та на афішах. ІЗ Києвом варто було вчинити аналогічно: те, що заважає – нібито відсутність упізнаних «достопримів» та купа радянських артефактів, – мусило б допомогти. Камери ж абсолютно всіх операторів ніби соромилися крупних планів української столиці, про яку, власне, знімалося кіно. Так роблять, наприклад, коли фільмують на експорт і старанно перетворюють Київ у кращому випадку на Москву, в гіршому – на безіменне «місто N».

Навіть із Борщагівки чи Троєщини при бажанні можна було зробити якщо не культове, то оригінальне місце для розвитку дії. Наприклад, знімаючи свій «Декалог», Кшиштоф Кеслевський використав можливості безликого спального району на повну котушку, в результаті варшавський «спальник» став повноцінним героєм майже всіх десяти стрічок. Прикладів можна навести ще багато, але суть хоч як буде одна: історії про Київ та людей у ньому тримаються від самого Києва на відстані. Через те навіть корінний киянин на перегляді не знатиме, за що ж він так любить своє місто. Словом, культу Києва та його міської міфології не створено там, де для цього були, здається, максимально сприятливі умови, продиктовані самим лейтмотивом альманаху.



detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY