Гаразд: не приховуватиму від друга-читача деякі свої чорні садистські помисли… Які просто-таки «симультанно» виникали під час перегляду. І вже десь хвилині на тридцятій захотілося виразно уявити, як у сусідньому залі кінотеатру «Київ» смикаються в судомах (насильницьки прив’язані скотчем до крісел) і «колоризатор» Лопатенок, і «раціоналізатор» Ернст. Ці — закляті «друзі» великого німого і такого ж чорно-білого. 

От сидіть, панове, дивіться і мучтеся… Спостерігаючи за переповненим залом, який тремтливо просто-таки всотує історію чорно-білу — і практично без єдиного слова. І засуньте кудись подалі свої роздуті бюджети на гучну дурницю (з Безруковим разом)! І забрудніть своїми ядучими фарбами хоч усі коридори «Останкіно» — з видом на Кремль! 

Бо праві все ж таки «ми» — «меншовики». Ті, хто з піною на губах кричав і доводив: у справжньому мистецтві може бути і два кольори (чорний—білий). А щодо слів… Іноді важливіше — мовчання.

* * *

Втішно, що режисер Хазанавічус раніше начебто й не зазіхав на оскарівські висоти або каннські пальми. Він творив якісні шпигунські пародії. І ніким не розглядався у статусі потенційно «поважного режисера» початку ХХI століття. 

А тим часом його «Артист» умить змінив нині сущу ієрархію преміальних розкладів. Оскільки ясно ж — «Оскар» дістанеться «Артисту». А посунутими виявляться набагато маститіші: Стівен Спілберг, Вуді Аллен, Терренс Малік, Мартін Скорсезе. 

Режисер пропонує в «Артисті» історію на перший погляд банальну. На другий погляд — універсальну. Це розповідь про зірку великого німого — такого собі Джорджа Валентайна. Його хвацько грає енергійний і меланхолійний Жан Дюжарден (з вусиками), подеколи схожий на раннього Кларка Гейбла. У цього Валентайна є все, чого тільки забажає будь-яка зірка. Поклоніння нерозумних мас; шикарний особняк оддалік від шуму міського; напівніма білявка-дружина...

Загалом, «картина, корзина, картонка — и маленькая собачонка»! Остання (тер’єр Уггі) ладна танцювати перед хазяїном, махаючи хвостом, не тільки на задніх лапах, вона готова стрибнути за нього — у вогонь і у воду. І перегризти горлянку кожному, хто лише спробує вишкіритися на голлівудського небожителя (з сяйливою усмішкою). 

Випадкова зустріч героя на зйомках з молоденькою статисткою Пеппі Міллер (Береніс Бежо) спочатку не обіцяє нашій аудиторії сердечного роману. Судячи з усього, у героя «роман» тільки із самим собою? Він хизується вусами, непомірною гординею, шаленою славою. Але, як сказав поет, «Что слава? Яркая заплата на ветхом рубище певца». І невдовзі — справді — слава перетворюється на порох. Бо ера «великого німого» іде на спад. І ненажерливій публіці потрібні нові — наділені мовою — ляльки. 

Колишнього кумира забуто! А от колишню статистку несподівано зараховано у нові символи вже «говірливої» фабрики мрій. Оскільки вміє майстерно не тільки наводити родимки, а й щебетати як пташка співоча. 

(Власне кажучи, голос артиста стає в новому голлівудському часі так само ходовим товаром, як і його обличчя, як пантоміма.) 

Здавалося б, на основі настільки жалісливої історії від режисера мали негайно очікувати низького «поклону» Голлівуду... 

Але «Артист» — не так щоб «уклін», швидше фіга пересмішника, що ледь проступає з-під складок смокінга героя. 

І ця «фіга» — точно за адресою… Від «великого німого» — вже нинішньому «великому тупому». 

Цей фільм — іронічний «привіт» різнобарвному та різноголосому сьогоденню з прекрасного чорно-білого «далеку». Коли лише світло й тінь могли втримувати біля екранів — маси, мільйони. 

І, власне кажучи, локальний творчий подвиг Хазанавічуса саме в тому й полягає, що він на свій лад повторив «трюк» середини 20-х ХХ століття. І на новому історичному витку привернув до екранів нову аудиторію з допомогою «німої» форми. 

Причому захопив не вічно ностальгуючу публіку, а глядацькі сегменти досить строкаті (на моєму сеансі в залі було дуже багато молоді). 

* * *

«Артист» — просто-таки віртуозна стилізація під німий кіноживопис. Фільм — настільки прорахований у деталях (і загальній текстурі) і настільки ж щирий, щемливий. До заданої теми не байдужий і режисер, і геть усі виконавці (типажі яких начебто скановані з найкращих матриць давно затонулої голлівудської Атлантиди). 

Ефект взаємодії безмовної кіноісторії із сучасною глядачевою залою, як на мене, ґрунтується на безумовній чарівності того, що відбувається (на екрані) і що, зрештою, й викликає непідробне розчулення (у залі). 

Розчулення — «основний інстинкт» глядача на цьому «Артисті». 

Причому розчулення не сопливе, а якесь «зачароване»: розумний глядач наче пригвинчений скляним поглядом до наїву чорно-білого кіно, хоча на вулиці вже XXI століття… 

…Тим часом події картини мчать не тільки уздовж стрімкого сюжетного русла, а ведуть і в інші голлівудські затони. 

Я, наприклад, на сеансі не тільки зловтішався з приводу Ернста (енд компані), а й згадував інші «міфи». 

…А «міфи» Голлівуду — це й натурні зйомки 1908 року «Графа Монте-Крісто» на околицях Лос-Анджелеса (які згодом стануть золотою територією). 

Сяйво Голлівуду — розквіт на початку 20-х новітньої імперії (що виникла фактично на пустирищах: перші переселенці прибули сюди ще 4 вересня 1781 року). 

Блиск Голлівуду — рекордна кількість випущених на екрани «фільмів» у ті ж таки 20-ті. Наприклад, 1927-го (а це не випадковий рік, саме тоді виходить перший американський звуковий опус «Співак джазу») у світі налічується вже 1859 повнометражних «стрічок», з яких 743 американського походження (на другому місці Японія, 407 картин). Тоді ж майже половиною з п’яти тисяч існуючих кінотеатрів володіє Америка. 

Словом, Голлівуд щосили «дає жару» на своїх пагорбах.

І тут одне важливе уточнення: до 1910-го ім’я виконавця — хоч би яким «сексуальним» він був — не оголошувалося у вступних титрах картин. 

І тільки з 20-х «зірці» відводять відповідний «трон» у царстві казок. Так «раби любові» стають «рабовласниками» … 

…Мірі Пікфорд, Лілліан Гіш, Лайонел Беррімор, Мейбл Норман, Дуглас Фербенкс — ці та багато інших акторів стали мовчазними «владарями» вічно галасливої юрби. 

Юрба то підносила їх до небес, то наближала до себе, тішачи ласкавими іменами-прізвиськами: Мері, Дуг, Чарлі, Руді (Рудольф Валентіно). 

До речі, після раптової смерті Валентіно деякі його фанатки накладали на себе руки прямо на могилі актора… Настільки дієвим був ефект цих магічних німих кіноідолів. 

Звісно, в «Артисті» Хазанавічуса не треба було б шукати прямих паралелей з конкретними долями та іменами. Що тут «відкушено» від Фербенкса, а що від реального дамського догідника Валентіно? Цей вигаданий Валентайн, безперечно, збірний образ. Це Артист, котрий фокусує у самому собі таку собі «параболу» голлівудських злетів, падінь, терзань, забуття (а потім знову злетів, як у фіналі). 

Чудовий момент, коли юрба, яка колись обожнювала актора, бадьоро крокує тротуаром — і вже топче своїми брудними підошвами Його обличчя на старих афішах... 

Режисер, втім, і трохи лукавить, педалюючи ключову тему: мовляв, звук, що прийшов у кіно на зміну «німоті», виявився для артистів такою вже трагедією (хоча, звісно, і на цю тему в 20-ті було багато фобій, навіть прокламацій, складених Ейзенштейном—Пудовкіним, які боялися, що «голос» знищить віртуозність монтажних побудов, а отже, знищить і само мистецтво…). 

Проте чимало ідолів німого Голлівуду легко, наче на скакалці, перестрибнули в Голлівуд звуковий. І деякі по-новому розкрили свої ж таланти. Як, наприклад, незрівнянна «вамп» Джоан Кроуфорд. Колись велика німа діва щойно відкрила свого рота — відразу всі й замовкли! До того вона виявилася переконливою та емоційною. (І навіть зовсім нещодавно, переглядаючи її фільм початку 50-х «Раптовий страх», спіймав себе на думці: як же чіпко тримає ця актриса не тільки поглядом, а й якимось магічним тембром.)

* * *

Що ж стосується нашого «Артиста», то, коли розглядати його історію не крізь «екзистенціальну», а крізь «метафоричну» призму, стане очевидним недвозначний натяк режисера… Будь-який Артист — усього лиш просторове тимчасове «оптичне явище». Тобто… тінь!

І в стрічці постановник начебто розшаровує колись цілісну «істоту». Відправляючи в біга, у невідомість (а може, у вічність?) — цю саму зіркову «тінь», як відблиск слави й мрій. А, власне, «тіло» змушує корчитися, страждати, спалювати свої старі плівки, тобто відчувати і на своїй шкурі переваги «собачого життя» (от і рефрен до важливого образу реактивного тер’єра!).

«Тінь» і «тіло» — не одне й те саме в одному фільмі, а начебто різні «субстанції». Одна з яких, за Шварцом, мала б знати своє місце, та де вже там —  вічно відривається від хазяїна. 

І, можливо, Хазанавічус і знімав свій фільм зовсім не про «артиста» (як такого), а зняв передоскарівське кіно — лише про Тінь забутого лицедія? Про «приниженого Бога»… Славу якого створювала не тільки юрба, а й ракурси освітлення. 

І, як на мене, чудовим епіграфом до трагікомічної історії про гордого актора (та його відданого пса) могли б слугувати рядки Гійома Аполлінера:

«Тень — чернила, которыми пишет солнце.

униженный Бог…»

 

P.S. Коли німий «Артист» отримає «Оскара», виробники всього нині гучномовного кіномотлоху (це стосується і «95 кварталу»!) повинні оголосити «хвилину мовчання» по своїй творчості. Навіщо слова? Давно все сказано.