detector.media
Борис Бахтєєв
для «Детектор медіа»
17.02.2012 13:41
Висвітлення «казусу Забзалюка»: крайня неінформативність
Висвітлення «казусу Забзалюка»: крайня неінформативність
Ситуація з Романом Забзалюком конче вимагала коментарів юристів. Зокрема, згадки про...

Вкотре вже доводиться писати не так про те, що було в телеефірі, як про те, чого там не було, але неодмінно мало б бути. Бо без цього зрозуміти ситуацію неможливо в принципі, й глядачі залишаються сам-на-сам із інтересами й тактичними кроками політиків.

 

Отже, «казус Забзалюка». Євгеній Кисельов в ефірі 10 лютого порівняв учинок депутата з учинком майора Мельниченка й не приховував іронічно-поблажливого осуду, вішаючи на бютівця ярлики «Штірліц» тощо. У тижневих новинних випусках 12 лютого ТСН («1+1») найбільше зацікавилася тим, як виглядають півмільйона готівкою, а ще тим, чи є в Забзалюка ці гроші в цілості, й куди він їх витратить. Дуже хронометражний матеріал 5-го каналу живописав з'ясування стосунків між депутатами й намагався вести розслідування: чи правда, що мета Забзалюка була шляхетною. «Події тижня» «України» іронізували, милувалися з власної дотепності й одразу від «моди на лицарство» перейшли до обговорення депутатської моди в прямому розумінні - на вбрання. Вийшло, що справа Забзалюка - інформація з того самого розряду, що й депутатські вподобаннях в пальтах та шкарпетках.

 

Чи не найбільше з усього навколоінформаціного потоку запам'яталося висловлювання Володимира Литвина про однакову винність обох сторін. Оце, здається, й стало остаточним підсумком теми.

 

Кількість синхронів політиків, і без того надмірну, цього разу просто зашкалювало. Тим часом цілком зрозуміло: політики в даному разі ніяким джерелом інформації не є. Всі вони без винятку є в цьому випадку особами зацікавленими й упередженими. Ситуація з Романом Забзалюком конче вимагала коментарів юристів. Зокрема, згадки от про що.

 

Стаття 39 Кримінального кодексу України проголошує: «1. Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності (виділення моє. - Б.Б.), тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності».

 

До речі, застосування категорії крайньої необхідності є чудовим індикатором, що відрізняє правову державу від неправової. Саме в неправових, недемократичних державах - тих, де буква закону переважає над його духом - принцип крайньої необхідності задекларовано, але на практиці його ігнорують. Отак і в Україні: чи часто згадують про наявність статті 39 КК не лише судді, а й журналісти?

 

Отже, чи підпадає «казус Забзалюка» під ситуацію крайньої необхідності? Відомо: типовими слідчими діями для викриття хабарників є використання «підсадної качки», тобто людини, що нібито дає хабара, але насправді фіксує все, що відбувається (або це роблять слідчі органи, що спостерігають за процесом давання хабара), з метою отримання доказів. Інших способів викрити хабарників і зловити їх на гарячому практично не існує.

 

Зрозуміло: ця процедура має відбуватися з санкції та під контролем правоохоронних органів. Але чи було це можливо в даному разі? Народні депутати користуються недоторканністю. Слідчі дії проти них може бути розпочато лише за рішенням Верховної Ради. Зовсім не факт, що нинішній склад ВР ухвалив би таке рішення. Та й якщо ухвалив би? Розгляд цього питання став би попередженням для хабарників, і навіть у разі процвітання підкупу депутатів у стінах ВР ніяких доказів, звісно ж, ніхто б не отримав. Тож єдиними особами, які мали реальну змогу викрити парламентських хабарників, були самі народні депутати; більше такої змоги не мав ніхто.

 

Отже, якщо практика підкупу депутатів таки існує, чи несе вона загрозу «суспільним інтересам чи інтересам держави»? Безсумнівно, несе. Чи справедливим є твердження, що «цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами»? Безсумнівно, є справедливим. Чи не було перевищено межі крайньої необхідності, тобто чи не виявилася заподіяна шкода більшою, ніж відвернена? Поза сумнівом, не виявилася.

 

То чи важливою є ця «дрібниця» - загальнодоступна, до речі, адже Кримінальний кодекс України аж ніяк не є документом для службового користування? Чи є ця «дрібниця» інформацією, причому інформацією вкрай значущою, без якої висвітлення події є неповним і викривленим? Так, журналістам не личило б виносити вердикт, чи підпадали дії Забзалюка під визначення крайньої необхідності. Так, це не личило б навіть експертам-юристам - якби такі з'явилися на екранах. Але ж бодай повідомити про наявність статті 39 КК України журналісти мусили? Ще й як мусили!

 

Те саме стосується й «казусу Мельниченка». Згадуючи про нього, журналісти не мали права розставляти всі крапки над «і». Але ж бодай у формі запитання, у формі запрошення до роздумів вони мали б, мусили б нагадати про юридичну категорію крайньої необхідності?

 

Отут, до речі, й полягає різниця між поняттями громадянства й підданства: кому присягався служити Мельниченко - Україні чи особисто Леонідові Кучмі? Кому присягався служити Забзалюк - Україні чи корпорації народних депутатів?

 

Зрозуміло: за вчинками Забзалюка, а тим паче Мельниченка, можуть стояти аж ніяк не безкорисливі цілі. Але в даному разі - от саме в даному разі - це зовсім інший аспект. Який і висвітлювати треба окремо, не валячи все до купи. Окремо формально-юридичний бік справи, окремо припущення й гіпотези щодо її підґрунтя.

 

Ще до речі: зачіпаючи тему «тушок» і перекинчиків, чимало авторів таврують узагалі всіх політиків, які бодай раз у житті змінювали належність до політичної сили. Мовляв, його вважали за праву руку, умовно, Ющенка, а тепер він опинився, умовно, в Яценюка. Такого штибу претензії до депутатів є дуже й дуже поширеними. Ніхто й припустити не береться, що депутат той - не обслуга Ющенка чи Яценюка, й рухати ним можуть не лише корпоративні шкурні інтереси. Що він може обирати ту політичну силу, яку вважає за ближчу до своїх власних ідей та переконань. Так, нині в Україні така поведінка депутатів є малопоширеною, але ж усе ще існує! А журналісти цих «білих ворон» веслом по голові, веслом по голові. Аби не шукали більше ідейних союзників, а йшли, як усі, не служити Батьківщині, а прислужуватися хазяям - політичним лідерам. І варити на цьому бабло.

 

Яким у даному разі був інформаційний підсумок «казусу Забзалюка»? А таким: немає чого депутатам прагнути до законності; корпоративна (станова? кастова?) солідарність є вищою за закон і право.

 

 

Фото - dosye.com.ua

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY