Безпардонність політики й безпардонність політиків - цілком звичне для України явище, яке медіа демонструють доволі радо. Нахабство ж дотичних до медіа осіб зустрічаєш рідше. А тому звертаєш на нього увагу. Принаймні, наразі.

Ось і я звернув увагу на те, що 9 лютого в етері «Давай одружимось» на «Плюсах» режисерка Оксана Байрак безапеляційно й оком не кліпнувши заявила з приводу гості - доволі немолодої пані - мовляв, «треба бути добрішою»... Навряд чи ведучій мандрівного сватання вдалося довго поспілкуватися з людиною, яка приїхала, щоби попросити у програми допомогти вирішити особисту проблему, тож сумнівно, що пані Байрак миттєво зрозуміла людський характер. А якщо і зрозуміла, то не мала жодного права давати пряму оціночну характеристику людині. Не її це справа, не її повноваження.

Телебачення в Україні опинилося на дошкульній і доволі небезпечній для людських взаємин межі мультикультур, набуваючи при цьому вигляду конгломерату найгірших її взірців - радше того, що колись культурою було. Що далі відчутніше телебачення в Україні перетворює кіно на безглуздя, публіцистику на дурощі, ток-шоу на пропаганду несмаку, новини на дезінфекцію реалій. Ми вже маємо пречудовий прецедент, коли з прилизаних вітчизняними телеменеджерами кущів головного телевізійного лона країни виповзає персона, яка відверто заявляє про те, що йому не соромно за спотворення у його програмі фактів та повідомлень про ці факти. Мабуть, цього замало. Вже не соромно кривдити гостей прямо в студії.

Сьогоднішнє телебачення є чим завгодно, але не журналістикою. Ця доволі слушна думка багатьох теоретиків медіа, за логікою, мала б містити таке продовження: отже, стандарти журналістської етики на телебачення не розповсюджуються.

Про етику режисерську я не чув... Принаймні, наразі.

Юрій Фінклер, доктор філологічних наук, завідувач кафедри журналістики Українського католицького університету