У стрічці обіцяли розповісти телеглядачам про нелегку долю актриси Міли Йовович, головна чеснота якої – аби ви не сумнівалися! – визначена місцем її народження. Навіть противники фільму «П’ятий елемент» знають: виконавиця ролі інопланетянки Лілу, дівчинки з помаранчевим (!) волоссям, народилася у пологовому будинку столиці Української РСР, місті-герої Києві в 1975 році. Отже, незалежно від національності батьків, Міла Йовович, успішна американська модель та акторка, екс-дружина самого Люка Бессона, просто не має права не бути українкою.

В очікуванні початку фільму я намагався вкотре знайти відповідь на кілька ключових запитань, які, поза сумнівом, могли прозвучати в кадрі або окреслюватися за кадром. Наприклад, чи кожен, чиї батьки якийсь час мешкали на території України, мусить жити з Україною в серці до кінця своїх днів? Чи Міла Йовович повинна претендувати в свідомості національно стурбованих громадян нашої унікальної країни на те, що її поставлять в один ряд із такими видатними «іноземними зірками українського походження», як культовий Енді Уорхол (джокер у розмовах про талановитих вихідців з України), актори Марсель Марсо, Сильвестр Сталлоне, Том Селлек, танцівник Серж Лифар чи письменник Чак Паланік (також козирні карти, що висвічуються в якості аргументу на користь України як світової кузні митців). Про Оноре де Бальзака я вже взагалі мовчу: він – частина нашої культури, бо закохався в мешканку Бердичева. Список можна продовжити, проте суть від цього не зміниться: шукати у людях, котрі реалізувалися за кордоном, українське коріння – це яскраво виражений комплекс меншовартості.

Тут доречно згадати давню програму Першого каналу «Родом з України», яка, наче фантом, то з`являється в ефірі, то знову зникає. У цій програмі нам показують митців, переважно – акторів, які колись народилися десь в Україні, а потім виїхали в Росію, з батьками чи самі. Серед інших родом з України виявилися Василь Лановой, Сергій Гармаш, Борис Хімічев… Водночас, схоже на те, що розповідати про українців, які мають українське громадянство і намагаються чогось досягти в «своем Отечестве», або не можна, або не хочеться, або можна і хочеться, але в програмі «Нові українці», яка йде глибоко вночі на СТБ, причому – в повторах. І не більше того! І що з того, що всі телефахівці – навіть ті, хто це заперечує, здебільшого задля виправдання власної безвідповідальності – прекрасно розуміють, який вплив телебачення має на формування громадської думки. І наскільки б воно прислужилося українському суспільству, аби, серед іншого, намагалося знаходити та розкручувати власних «зірок», а потім, знімаючи про них сюжети і цілі програми, набувати собі рейтингу.

Щось подібне відбувається час від часу у програмі «Дивись!» на каналі «Тет». Ефект від цього помічаєш, скажімо, на книжкових ярмарках, де Юрій Макаров, Ольга Герасим’юк, Костянтин Стогній чи навіть Кузьма Скрябін (до якого в людей з деяких пір неоднозначне ставлення, що тяжіє до негативного – А.К.) підписують свої книжки або книжки про себе – і мають успіх, близький до шаленого. Коли бачиш чергу вдячних глядачів до того ж Макарова, забуваєш про те, що Міла Йовович чомусь має пряме відношення до України, бо народилася в столиці нашої держави. Хоча згаданий вже Макаров народився і до семи років прожив у Парижі, але щось ніде не видно і не чуть заяв французів про те, що реальна «зірка» українського телебачення з дуже простим російським прізвищем - плоть від плоті француз, носій великої французької культури і взагалі французька національна гордість. До речі, ніхто у Франції не прирівнює себе до України лише через те, що наші держави практично рівні за територіями. Тоді як в Україні патріоти постійно наголошують цей факт і апелюють до нього, практично ставлячи знак рівняння між нашими країнами саме через однакову загальну площу…

Та повернемося до Йовович, довкола якої кілька років тому серед київських кіношників виникла несподівана, хоча й дуже коротка суперечка. Обговорювалася, наскільки мені пригадується, можливість зйомок художнього фільму про славнозвісний «матч смерті», котрий відбувся в окупованому Києві в 1942 році, після якого переможені німці розстріляли полонених київських динамівців. Тоді майбутні продюсери планували для майбутньої успішної каси залучити до зйомок Мілу Йовович. І на питання: «А чи потягнете ви гонорари української зірки Голівуду?» була відповідь: «Ну, вона, припустімо, може знятися за менші гроші, ніж звичайно. Або й взагалі безкоштовно, ще й інвесторів залучить. Чому б і ні – вона ж киянка!» Маячня? Маячня. Проте глибоке переконання, що «головна Лілу світового кінематографу» чомусь повинна любити Україну і бачити в ній свою батьківщину, було щирим. І залишається таким у певної групи наших співвітчизників.

На щастя, у фільмі «Українська зірка Голівуду» обійшлося без визначення національної приналежності Міли Йовович і її насильницької українізації. Причина дуже проста: до створення фільму українська сторона не причетна! Нам показали російську стрічку (незрозуміло тільки, яким чином вона отримала в нашому ефірі назву «Українська зірка Голівуду»). До того ж – стрічка не надто нова. Зокрема, там не йшлося про минулорічний візит Міли та її мами, актриси Галини Логінової, до Києва з подальшим відвідуванням «Артеку». Між іншим, дуже дивно: візит «видатної киянки» телебачення висвітлювало прискіпливо, і відзнятого матеріалу, певен, вистачило б на такий самий український фільм «про землячку». Та жоден з наших каналів не напружився з цього приводу. А в запропонованому нам російському фільмі Київ узагалі майже не згадувався. Хіба обмовилися про знаменитий пологовий будинок, а ще сестра Міли, Наташа, згадала одне українською слово з дитинства.

Загалом же із Йовович у фільмі сталися ті самі метаморфози, які б могли відбутися, аби українські документалісти знайшли гроші на зйомки цього досить коштовного проекту. Власне, її було подано російською зіркою Голівуду, а Логінову заодно – російською актрисою, причому беззаперечною суперстар. Хоча я, будучи людиною, що серйозно цікавиться кіно, не міг пригадати жодного більш-менш помітного фільму з Логіновою у головній ролі. Ну, все, про що говорилося і чого не було сказано в цій історії про київську акторку, яка вийшла заміж за політичного емігранта з Югославії Богі Йововича і, поїхавши за ним до Америки, стала продюсером власної доньки, нехай залишається на совісті авторів фільму. В усякому разі я переконаний - ті, хто перемкнув телевізор на «плюси», аби дізнатися: Міла Йовович стала тією, якою вона сьогодні є (останнім часом – озброєною амазонкою з посередніх фантастичних бойовиків – А.К.) лише завдяки тому, що народилася в Україні, були дуже розчаровані. Фільм знімали громадяни Росії, які переконанні: Міла – це «їхнє все». І говориться про це відкритим текстом.

Не хочеться зводити усе до банальних істин, проте доводиться. Україна – справді унікальна країна в тому плані, що в нас дуже люблять вишукувати в особистостей, які успішно реалізувалися деінде, бажано в Західній Європі, Америці і Росії, бодай благеньке українське коріння. А потім пишатися цим фактом. Реалізувати цю пиху можна, укладаючи та видаючи в світ збірники на зразок «100 видатних українців світу» чи телепрограми на кшталт «Родом з України». Тоді як в інших країнах пишаються передусім тими, хто реалізувався і досяг висот насамперед тут, під носом, у своїй сторонці. І, відповідно, знімають про них позбавлені нездорового пафосу і патріотичної патоки документальні фільми. ...Аби показати їх по нашому телебаченню.