Через рік після трагедії в Домодєдово Одеса знову заговорить про драматурга й поетесу Ганну Яблонську
Компанія Proskurnia Production (за участі Екологічного центру сталого розвитку України, Козацького театру характерників «Отаман») представляє соціально-культурний проект «Ганна Яблонська. Повернення». Основа проекту — спектакль «Терористи» за останньою п’єсою Ганни Яблонської «Язичники». Прем’єрні спектаклі відбудуться наприкінці січня у приміщенні Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені Василя Василька.
Яблонська (1981—2011) трагічно загинула під час теракту в аеропорту Домодєдово 24 січня 2011 року.
Офіційні театри Одеси поки що не наважилися підступитися до її драматургії.
Але 13 написаних Ганною п’єс уже з успіхом ідуть у театрах Росії (в нашому місті була тільки постановка драми «Двері» силами театру-студії «Тур де форс», в якому сама Аня розпочинала свою театральну діяльність). У найближчих планах цього ж колективу постановка ще двох творів Яблонської — «Четвертий закон Ньютона» і «Укол» (прем’єри цього літа).
Тепер, рівно через рік, вона повертається в рідне місто, в його культурний простір — лебединою піснею, останньою п’єсою.
В Одесі багато хто чекає цього повернення.
***
— Вона прийшла до нас у журнал у лютому 2001-го, — згадує головний редактор журналу «Фонтан» Валерій Хаїт. — Анєчка, Аня, Ганна Яблонська. Зайшла — й ніби сонце спалахнуло в нашому темнуватому офісі від її золотого волосся. Принесла оповідання і, здається, кілька віршів… Ну як не надрукувати: така красуня! Почитали й —о радість! Виявилося, що й написано добре: легко та весело. Так, як ми любимо! До того ж — не забувайте — красуня!
Відтоді — років з півтора-два — Анєчка Яблонська в нас мало не в кожному номері… Раптом пропала… Телефонуємо, розшукуємо… Додзвонилися нарешті. Дізналися: менеджером десь працює. Так, пише, як і раніше, але ні, не гумор, а есе, п’єси… Чесно кажучи, не здивувалися, відразу було видно — серйозна дівчина. Багато разів ще кликали, майбутньою веселою книжкою спокушали. Ні, не погоджувалася. Характер!.. Потім почули про її успіхи, публікації в товстих журналах, перемоги в конкурсах молодих авторів. Зраділи: наша все-таки, у «Фонтані» починала. Пишалися… У випущеному недавно в Москві третім виданням томі «Большой фонтан одесского юмора», в якому зібрано найкращі твори наших авторів за десять років, є, звісно, і тексти Яблонської. Мало хто знає, що невдовзі після її загибелі московський театр «Квартет И», який наполовину складається з колишніх одеситів, передав увесь збір від зіграного спектаклю Аниній сім’ї. Найближче засідання літературного клубу «Зеленая лампа», яке відбудеться у Всесвітньому клубі одеситів 18 січня о 18 годині, присвячується її пам’яті.
***
— «Никуда не надо» — так називається одне з найсильніших і сповідальних есе Яблонської, — каже мистецтвознавець Михайло Рашковецький. — Утім, у неї все — сповідальне. І п’єси, й есе, і вірші. На лихо, я не знав Яблонську, її фотографії я побачив в Інтернеті тільки після теракту в Домодєдово. Але я знаю її, як себе. І її матір, батька, режисера, чоловіка, її таємного принца на кораблі з червоними вітрилами, явного хлопця, що виїхав на ПМП. Разом із нею я був Прасувальником, редактором газети безплатних оголошень, охоронцем Колею, мерчендайзером Миколою, чарівним євреєм — адміністратором магазину електронної техніки, Наташею з відром помідорів, ріелтором Мариною і Боцманом, який може недорого і якісно покласти плитку. Якщо повірить. Я жив і помирав з ними задовго до вибуху в Домодєдово. І разом із ними до смерті хотів вірити, сподіватися, любити. На щастя, я не знав Яблонську. Тому можу не розлучатися з нею. Просто вона перестала писати. Буває. Чехов теж давно не пише. Але чомусь знову й знову ми чуємо сумний звук струни, що лопнула. Спочатку я думав, що Яблонську не ставлять у наших театрах, бо якісну драму режисирувати дуже складно. Але ставлять же Чехова. І навіть Шекспіра. Тому я вирішив, що їм важко ставити абсолютно безжалісну й безвихідну правду про самих себе.
Але див не буває. Крім одного — наважитися й зуміти сказати найбільш безжалісну й безвихідну правду. І зробити це з любов’ю до людей. До найрізноманітніших людей — ріелторів і прочанок, студенток і їхніх учителів, язичників і священиків, навіть до Паханів, Голів колгоспів і Чекістів, навіть до ґвалтівників і терористів. Але правду. Не бійтеся, ставте Яблонську! Їй, можливо, це вже не потрібно. Це потрібно нам. Іншого виходу немає — тільки глухі стіни.
***
Нині на сцені Одеського українського музично-драматичного театру імені Василька ідуть останні репетиції «Терористів». А рік тому Ганна летіла в Москву отримувати премію журналу «Искусство кино» за п’єсу «Язичники» — несамовиту історію з життя окремої, не надто (можливо, поки що?) типової родини, написану соковитою й живою мовою. Варто було долі лише трохи «пошкребти» кожного героя, як на повірку він виявлявся язичником. Бабуся-богомолка, безпорадний батько родини, мати, яка втратила жіночу чарівність і милосердя, юна дочка, що
розчарувалася в житті, сусід — гіркий п’яниця, — кожного з цих персонажів, які тероризують одне одного, є за що і полюбити, і зненавидіти.
Режисер-постановник, автор сценографічної ідеї (та продюсер) Сергій Проскурня каже:
— Актуальність п’єси Ганни Яблонської неможливо переоцінити. Очевидно, автор продовжує лінію психологічної драми Чехова, Арбузова, Вампілова. Ідея мого спектаклю народилася після успіху читання п’єси в рамках першого «Тижня актуальної п’єси» в Києві. Парадоксальним видається, що у світі театру є Одеса — яка не знає своїх талановитих дітей.
Не розкриваючи деталей творчого задуму, зауважимо, що візуальні рішення небанальні, у костюмах героїв зроблено несподівані акценти, а загалом робота над проектом іде з запалом.
У постановці задіяні одеські актори з різних театрів. Беруть участь: акторка театру юного глядача Оксана Бурлай-Пітерова (Марина), актори українського театру імені Василька Галина Кобзар-Слободюк (Наталя) і Павло Шмарьов (Боцман), артист російської драми Павло Савінов (Олег).
Репетирують захоплено, ніби все життя пліч-о-пліч працювали. У спектаклі звучить музика з балету Ігоря Стравінського «Весна священна», духовні тексти. Використовується й ненормативна лексика. Що, звісно, додасть постановці «чарівності» скандалу.
— Пятнадцать лет ни слуху ни духу! — кричить Марина в обличчя Олегові. — Сын, внучка, как, что с ними, где! Куда там! Она ж у тебя святая, по монастырям таскается, а внучку родную повидать! Хоть бы раз с днем рождения поздравила! А теперь — на тебе — здрасьте! Приехала — божий одуванчик! Мало мне тебя, дармоеда! Мне Кристину надо на ноги поставить! Я же целыми днями по этим объектам... а потом у швейной машинки горблюсь, чтоб она доучиться могла!
Роль швейної машинки «виконує» поки що коробка з-під електричного чайника, а радіоприймач, що його Олег слухає ночами, тимчасово підмінили коробкою з-під чаю. Але цю міру умовності легко прийняти на тлі разюче достовірної, до болю життєвої гри акторів. Здається, що потрапив у гості до цих, по суті, непоганих, але таких душевно глухих людей, ба більше — ти їхній родич і мешкаєш із ними на одній площі, подітися нікуди, залишається спробувати зрозуміти…
Ця п’єса з самого початку захопила мене як лавина! Крик автора: «Люди! Давайте бачити одне одного, чути одне одного, розуміти, жаліти, любити! Не шукайте вирішення проблем зовні, усе в нас! Життя ж нам дане для чогось більшого, ніж просто жити!».
***
— Для мене ця п’єса, по-перше, можливість доторкнутися до хорошої драматургії, — каже Оксана Бурлай-Пітерова. — Мені подобається, коли можна читати між рядками, коли добре виписано ролі. По-друге, робота з цікавим режисером, який знаходить неординарні й водночас прості рішення і знає, чого він хоче.
По-третє, це спілкування з акторами з різних театрів і навіть аматорами, обмін досвідом.
Участь у цій п’єсі — насамперед спроба запобігти помилкам інших людей! Спроба звернутися до глядачів із закликом: «Зупиніться, що ж ми коїмо! Ми забули, що ми живі, на кого ми перетворилися, що для нас є головне і що для нас є істина! Будьмо уважними одне до одного, розуміймо одне одного з півслова, зрозуміймо зараз, що є справжні цінності! Щоб не було пізно і щоб не було пекуче боляче…
***
На прем’єрі очікуються імениті гості. Драматурги Михайло Угаров, Микола Коляда, В’ячеслав Дурненков, Наталя Ворожбит, Максим Курочкін, які поділяться спогадами про талановиту одеситку. Чарівності скандалу майбутній постановці надає не тільки використання обсценної лексики — багатьох передбачуваних учасників проекту відлякнула глибина проекту, пронизливість духовних пошуків драматурга, планетарність прозрінь, неупереджене ставлення до релігійності, віри в дива (які в п’єсі все-таки відбуваються)… Для Одеси все це поки що якось занадто. Але ж ми домовилися: не боятися!
