— Сьогодні на вітчизняному ТБ культурної стратегії немає взагалі. Я вже не пам’ятаю, скільки років іде повне, тотальне зомбування української аудиторії. Немає поняття культурної стратегії, немає цього прошарку. Але натяк на те, що щось відбувається, існує. Тому свого часу я взявся за таку невдячну справу, як пробивати в Україні канал «Культура», який виходить в ефір, на жаль, опівночі. Ось я й займаюся тим, що набираю друзів «в обійми до Бійми». Дуже хотілося б повторити російський канал «Культура», який має колосальний інтелектуальний потенціал. До того ж він у них фінансується державою. І ось тому студія «Укртелефільм» у 2000 році почала репрезентувати українську культуру в рамках каналу і зрештою все закінчилося дуже банально: хотіли як краще, а вийшло як завжди.

Канал «Культура» я започаткував після персональних переговорів із Леонідом Кучмою, сказавши, що ми вже два з половиною роки працюємо над цим проектом. З 2000 року ми зняли понад 150 фільмів різного жанру. Щороку складається тематичний план студії «Укрателефільму» і каналу «Культура». У першу чергу студія має займатися дитячими фільмами, казками, фольклором, переказом… І щороку все це затверджують, а потім кажуть: «Немає грошей. Заробляйте на чомусь іншому!» Ось ми й здаємо «Інтеру» свої приміщення, для «геніальних» фільмів. Але гроші, які заробляємо, вкладаємо у свої проекти. А жодного комерційного проекту я не робив.

Думаю, що нові форми культурно-освітнього ТБ – за художньо-документальними серіалами. Ось, наприклад, я почав знімати серію фільмів «Привиди Качанівки». Коли приїхав на те місце, то люди мені розказували, що видатні постаті справді там «з’являються»: Федотов – великий російський художник – творив там свої шедеври на полотні, а композитору Глінці ті місця навіяли геніальну оперу «Руслан і Людмила». Але я хочу зробити це не банально, а хочу зробити так, що тіні легендарних людей справді з’являються в тих місцях, і вони живі, буде така нібито фантасмагорична подача з реаліями життя. А схожі сюжети розкидані по всій Україні. Навіть Ліна Костенко сказала, що це майбутній історичний детектив.

Ще з минулого року ми почали втілювати проект «Ностальгічні портрети незабутніх» – про золоту добу української опери, 50—60-ті роки, коли зі сцени лунали незабутні голоси Мірошниченко, Тимохіна, Гнатюка. І про ту епоху варто зробити окремий фільм, тому що більшість імен – забуті, викинуті з історії, але ж залишилися зйомки, фонограми...

Наше керівництво обіцяє, що незабаром в Україні має з’явитися суспільне телебачення, яке виходитиме на весь світ. Цікаво — чим вони будуть заповнювати свій ефір? Адже студія, котра має свої традиції, повинна працювати саме в протореному напрямі. Тому держава має зробити крок назустріч, керівництво повинно зрозуміти, що на порожньому місці з’явитися нічого не може. «Укртелефільму» належать колосальні павільйони. Недавно купили навіть нові камери. Звичайно, спеціалісти бігають на комерційні канали, але все ж таки повертаються назад, бо тут – поле для їх творчого самовираження.

— Вся культурна політика на вітчизняному ТБ сьогодні має вкрай розляпаний характер, і цим телебачення себе дуже підриває. Адже будь-яке суспільне, політичне й ідеологічне явище стає таким лише через культуру. Щоб та чи інша інформація стала явищем, вона повинна пройти через сектор культури, культура дає їй ніби «одяг», «пір’я». Без емоційного впливу на суспільство телебачення виродиться в лапінський інформатизм. Коли в радянську епоху на телебачення прийшов Лапін, то він «скасував» професію режисера і замінив його на редактора. Мовляв, ставити нічого не потрібно, музика не потрібна, все має бути квадратно-гніздовим. Я боюся, що ми сьогодні повторюємо марксистський принцип: «Спочатку хліб, а моральність потім». Сьогодні цілісний принцип замінено фрагментарним. Мене, звичайно, дратує реклама, яка, пропагуючи мило, будь-якої хвилини може перервати, наприклад, фільм про смерть Висоцького. Повсюди домінує вульгарність, немає випускових режисерів, які раніше переглядали всі передачі на день. «Тоніс» свого часу показував цілу серію старих спектаклів, і я навіть створював до них передмови. На цьому каналі йшли українські спектаклі і демонстрували нібито давню художню спадщину, без якої не можна. Але це швидко припинилося, тому що канал хтось перекупив, пішла інша фінансова гра. Ми не маємо такого каналу «Культура», який є в Росії. Просто якісь стратегічні суто російські ідеї йдуть через культурні аспекти і стають скалкою. До мене звернувся режисер Остапенко, він зняв фільм про Куренівську трагедію, яка сталася 45 років тому. Тоді загинули тисячі людей, і це була страшна подія, очевидцем якої я був, коли студентом розкопував цих людей. І раптом кажуть, що на УТ-1 це не треба показувати, мовляв, у нас інший підхід до цих проблем. Я не знаю, які критерії лежать в основі такого рішення. Якщо нам бракує моральних підстав, щоб згадувати такі речі, то ми куємо «цвяхи для власного розп’яття», формуємо фрагментарну, кліпову свідомість. Коли люди бачать на телебаченні якісь халепи чи явище, котре має яскраво виражений художній характер, – кажуть: «Це не наш формат». Що криється під цією таємничою для культури фразою – «наш формат», залишається загадкою. Канал «Культура» сьогодні ефірить лише 10% своєї продукції, а 90% лежить у загашниках. Наприклад, ми абсолютно нічого не знаємо про наш модерн початку століття. Україна абсолютно закрита від Срібного віку, вважається, що це період виключно російської культури, хоча весь Дягілевський балет — Вацлав Ніжинський і Броніслава Ніжинська — це все модерний Київ початку XX століття. І Касьян Голейзовський із його модернізмом — харківський. Куди не кинь, усе починалося тут. Це треба показувати, треба знайти до цього і підхід, і певний сенс. У 90-х ми пережили бум репресованих авторів, їх кинули на кліпову свідомість, але вони не пройшли, тому що не було якогось глибинного підходу. Тепер можна говорити про відновлення музичної традиції Києва, але концерти, які відбуваються у філармонії, не виходять на ТБ, лише інколи фрагментарно. І це не має характеру використання культури як елементу, який створює націю, народ, моральність. Старі записи потрібно показувати — або фрагментарно, або з якимись передмовами. Зрозуміло, що вони мають певний ідеологічний характер, але в них є історія, і ніхто не заважає влаштувати диспут, надати цьому цікавої версії. Тішить одне: що ми все-таки ухвалили концепцію розвитку української культури, на яку Кучма наклав вето, а Ющенко підписав, і вона почала діяти. Вже створено раду з культуру при президентові, до якої увійшли найінтелігентніші люди, починаючи від Ліни Костенко, Брюховецького та ін. Ці люди не мають власних акцій, заводів, антреприз, єдине їхнє надбання — ім’я, творчість, і вони цим дорожать. Звичайно, основна проблема бюджету культури в тому, що ми платимо лише зарплату, а не даємо грошей на спектаклі, ми тримаємо кінорежисера, але не даємо грошей на знімання фільму. Це все одно якби заводу Туполєва сказали: «Хлопці, у вас чудовий завод, але ми не можемо фінансувати ваші літаки...» Культура – це та ж таки школа, однак школу ми утримуємо за державний рахунок і навіть платимо студентам стипендію, а з дитячого глядача беремо гривню, і 80 копійок повертаються в скарбницю у вигляді податку. Але, з іншого боку, зараз спостерігається бурхливий розвиток приватного культурного сектора, є величезна кількість виставкових залів, театрів-студій, музикантів, які їдуть за кордон, але повертаються. Це свідчить про те, що ми на етапі піднесення. Якби люди промисловості, економіки розуміли свою залежність від культури, усвідомлювали, що про них через 15 років ніхто не згадає, як ми сьогодні не згадуємо про те, що таке Дніпрогес, скільки видобував вугілля Стаханов, забули про дівчину, яка одержала у 13 років звання Героя Соцпраці за те, що вперше у житті збирала бавовну двома руками. Ми все ж таки згадуємо, що в 30-ті роки жили Курбас, Куліш, художник Петрицький, Ойстрах. Решта відмирає, а культура — те єдине, що створює високу технологію. Усі газові скандали, які забирають 90% нашого часу, вугільна суєта, вибори — все піде в пісок, у дим і забудеться. А створені цінності культури залишаться, і по них про нас судитимуть.

Біда в тому, що нові форми культосвітнього ТБ не виписано на скрижалях Міністерства економіки, праці. І якщо ви вийшли з якимось новим проектом, а він не лягає в межі старого, то ви приречені. Зараз я воюю з Мінкультом із приводу того, щоб вони не давали старого переліку професій. У старому переліку немає професії театрального менеджера, продюсера, антрепренера. Сьогодні всі перейшли на комп’ютерну справу, але ми не можемо взяти в театр комп’ютерника, тому що він не вписаний до переліку професій, а лазерна техніка, спецефекти — все це комп’ютер. У театрі немає такої професії, як драматург, хоча в усьому європейському театрі він записаний. Нам дають список 1958 року, а там ще записаний суфлер, якого вже давно немає в театрах. І коли я пишу прем’єр-міністрові, що, мовляв, навіщо ж нас підрівнювати до епохи Бабійчука 50-річної давності, а міністр мені відповідає, що ці всі професії є загальними, тобто нетеатральними: менеджери є скрізь, театрознавці — це напівписьменники, і їх не можна вписувати в театральний кадровий список. Гадаю, що все одно, незалежно від «рогаток», усе альтернативне, нове, інноваційне тріумфуватиме, і рано чи пізно Мінкульту, Мінфіну доведеться йти за цим. Сьогодні відділ економіки у Мінфіні практично керує Мінкультом. І будь-яке нове відкриття, як правило, відкидається – тоді в чому виявляється пошуковість, лабораторність? Має бути серйозна й вольова логіка реформи. Наприклад, торік виділили 50 млн. гривень на розвиток українського кіно, і вони повернулися назад у бюджет, міністерство у своєму старому складі навіть не змогло розпорядитися цими грішми. Нинішнього року ми знову виділили 50 млн., минуло вже майже три місяці, а досі ніхто з кінематографістів їх не одержав. Трохи поліпшилася ситуація з книгопостачанням, закуповуємо багато книжок для бібліотек. Новий закон із книговидання допоміг не так книговидавцям, як поліграфістам — їм передбачено пільги з перевезення фарб, техніки... Ще чотири роки тому в Україні на одну українську книжку припадало 52 російські, з цієї цифри п’ять книжок нам справді були потрібні, а 47 — ширвжиток, який у Москві не проходив і пачками спускався сюди. Причому безконтрольно, оскільки записували одну тритонку, а провозили по 30—40 машин.

— Сьогодні виразної культурної стратегії на Національному ТБ не помітно. Місце культурі в ефірі виділяється, як і раніше, за залишковим принципом, і зміни в цьому підході не простежуються. Понад те, складається враження, що в нинішніх умовах «сфера прекрасного» зазнає ще жорсткіших утисків. І часто, намагаючись упорядкувати сітку Першого національного, керівництво каналу зовсім не бере до уваги програми про культуру. Так, реорганізації відбуваються в багатьох секторах мовлення, але не в культурологічному. І природно, що морально застарілий архаїчний культурний телепродукт або зсувається на пізніший час, або вилучається взагалі. Таким чином, складається враження, що керівництво каналу в принципі не уявляє, що можна робити якісний сучасний культурологічний продукт і в інтересах суспільства, і в інтересах глядача, і в інтересах каналу. Тобто, зважаючи на все, менеджмент Національної телекомпанії перебуває в полоні архаїчних стереотипів про те, що культура — це нудно і нерентабельно! Стереотипи ці пов’язані з тим, що, як правило, на нашому ТБ культурологічні проекти створювали нудні люди на убогі кошти. Сучасна ж культура цікава, захоплююча і може залучити будь-якого глядача. Мають прийти на канал люди, котрі розуміють, як функціонує весь цей механізм. Поки що якихось очевидних структурних змін у телекомпанії не відбувається. Громадське телебачення не створене. І об’єктивних важелів для того, щоб культура посіла належне їй місце в інформаційній політиці ТБ, немає. Залишається лише сподіватися на особистий внесок ентузіастів. Адже в нашій країні є талановиті, з яскравим мисленням люди — режисери, сценаристи, оператори, які готові не за розцінками комерційного телебачення робити якісний продукт, маючи на увазі, що цей продукт буде потім в ефірі телекомпанії із найширшим покриттям. Втім, сьогодні в ефірі НТКУ людина культури може зажити лише поганої слави, оскільки художник, котрий себе поважає, з’являтися в деяких проектах не може і не мусить. Що ж стосується архівних записів — телеверсій спектаклів, документальних проектів та ін., то їхня культурно-історична вартість незаперечна. А якщо вони будуть переведені на цифрові носії і стануть доступними і професіоналам, і широкому глядачеві (не через ефір – то на ДВД), — зможуть приносити і реальний комерційний прибуток.

Нових форм культосвітнього ТБ може бути скільки завгодно, як і форм самого телебачення, — програми для дітей, документальні фільми, вікторини, ігри, репортажі. Ця тематична ніша настільки широка, що передбачає весь діапазон форматів сьогоднішнього ТБ. Зупинка, як завжди, за грамотними телепрофесіоналами і новими технологіями. Підкреслюю – новими! Національна телекомпанія не може виконувати функції органів соціальної опіки, хоч як жорстко це звучить.

— Ми постійно «пасемо задніх». У даному разі маю на увазі Національне ТБ, канал, який оплачую як платник податків. Але я бачу, що мої гроші ідуть у кишеню чужого дядька, якого абсолютно не торкають мої інтереси.

Існує телекомпанія «Золоті ворота», в розпорядженні якої – близько 100 спектаклів різних театрів України. Причому це справді найкращі спектаклі, записані на дуже високому рівні. І, бачачи цей продукт, як можна говорити, що в нас «немає професіоналів» і «працювати нікому»? Спочатку знищили дикторську школу, внаслідок чого у нас з’явилося ТБ з «плямканням і шамотінням». Тепер усе робиться для знищення операторської і редакторської школи на УТ-1. Тому що та мова, якою сьогодні розмовляють ведучі програм, і титри, які можна прочитати в українській титровці, це «щось». А для глядача головне, щоб текст, з одного боку, був грамотним, з другого — зрозумілим, а з третього боку – він має адекватно відповідати тому, що відбувається на екрані. Тому, на мій погляд, перший крок на шляху зміни жахливої культурної ситуації на ТБ — це повернення професіоналів замість Митрофанушок, які зневажають усе і вся, яким не потрібна географія, тому що візник усе одно довезе. Далі — це розробка чіткої програми й ідеології національного ТБ (причому без вульгарної спекуляції на мертвих псевдотрадиціях), усвідомлення і реальне виконання фінансування національного каналу як ідеологічного рупора держави. В основу має лягти принцип, проголошений ще Шевченком — «і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь»: потрібно згадати все те найкраще, що було на українському ТБ високопрофесійно, і перестати займатися дилетантством. І ще. Ми говоримо про те, що телебачення сьогодні втратило молодіжного глядача. А я викладаю і знаю, що дивиться молодь: це або фільми на DVD, або по супутникових каналах російські програми. Ще велике прохання: забудьте про міфічне чудовисько на ім’я «рейтинг». Його не існує, перестаньмо обманювати одне одного, слід признатися, що всі відсотки й цифри виводяться з кількості двох тисяч осіб. І всі розмови про те, що в основі закладено американські технології, які вираховують і ставлять у ті соціальні групи населення, котрі щось відображають... Та не відображають вони! Рейтинг — для рекламодавців. Звичайно, очолити УТ-1 має людина зі стратегічним мисленням, а не каліф на годину, людина, яка розробить реальну стратегію, запросить реальних фахівців, а не хлопчиків-дівчаток без освіти.

Якщо повернемо в ефір нормальні програми для нормальних дітей, а не ті, які тхнуть педофілією, то справді почнемо шанувати нашого глядача — платника податків. Якщо ми повернемося до усвідомлення, що культура і театр — це не лише близнюки-брати, а поняття, які не існують одне без одного... Якщо зрозуміємо, що це потрібно не тільки пожежнику дяді Васі, а конкретно мені і йому... Якщо ми зрозуміємо, що реальний рейтинг існує лише в трьох культурних іпостасях — театр, кінотеатр і книжки... Сьогодні російське ТБ легким порухом руки виймає з запасників програми 60—70—80-х років і будує на цьому величезну кількість каналів, у тому числі «Ретро-ТВ», «Ностальгия».

А в нас цього немає, бо 99% того, що було напрацьоване раніше, знищено. Ми дізналися, що розмагнітили наші старі спектаклі, а сусіди це все збирали, у них є і Держфільмофонд, і Телерадіофонд. Ми мусимо перестати, прикриваючись рейтинговістю, тягти на екран вульгарність, дурість, низькопробність, віддавати ефір пану Поплавському тільки тому, що він його проплачує. У якій країні можна побачити, що національний канал продає свій час комерційним студіям? Що 40-річному телеоператорові кажуть: «Ви вже застаріли... Зараз прийдуть хлопчики з інституту культури, і вони все знімуть...» Де ще є таке зверхнє ставлення тієї ж комісії з культури Верховної Ради, того ж секретаріату президента до такого потужного рупора як телебачення? В Україні сьогодні офіційно існує три канали — УТ-1, «Інтер-відео» і «Культура». Всі три канали... я не хочу сказати гучне слово «ганьба», але, в кожному разі, вони не мають права репрезентувати реальну культурну ситуацію в країні. Не буває так, як кажуть новоспечені керівники НТКУ: «Все, що творилося до мене, — погано, а з моїм приходом розпочнеться щасливе життя». Так, особистість — двигун історії, але особистість повинна мати підґрунтя. Якщо ми приберемо все найкраще, що було створене до нас, то опинимося в повітрі і будемо як сад без землі, без живильного ґрунту — висококласних професіоналів, поваги, любові і розуміння своєї культури. В усьому світі держава не фінансує естраду. Тут або ми фінансово багаті, або бідні на розум. Коли сьогодні по всіх каналах іде суцільний КВН, то він уже перестає бути клубом веселих і винахідливих, він стає клубом зубоскальства й заробітчанства. На польському ТБ, наприклад, зовсім немає засилля іноземного продукту, вони намагаються створювати свій, хоча якісно він часто гірший, ніж наш український. Російське ТБ вже запозичило європейську практику цілеспрямованості — там є канал СТС, є «Домашний», є «Дамский телевизионный клуб», є «Росбизнесканал». Все одно ми до цього прийдемо, тому що вже тепер очевидно, що ні СТБ, ні «Новий» не витягують усієї цієї всеїдності. Ми маємо фантастичний потенціал документального і хронікального кіно. І чому Міністерству культури не одержати дозвіл на ретрансляцію цих фільмів? Я розумію, що складно і дорого створювати канал на зразок «Меццо». Але невже краще транслювати якусь латиноамериканську дешевку? І чому, коли я розмовляю з одним із продюсерів телеканалу країни, він мені каже: «Я ось дивлюся і оперні постановки, і балетні, і симфонічну музику слухаю...» — «Чому ж у тебе в ефірі цього немає?» — «Розумієш, піплу цього не треба...» Виходить, що я не людина, а всього лише «піпл». Чому, коли театр Лесі Українки приїжджає з гастролями в Дніпропетровськ, Донецьк, Дніпродзержинськ, у Севастополь, то місцеві телекомпанії з задоволенням беруть у нас спектакль, записаний ТРК «Золоті ворота», щоб потім показати це на регіональних каналах? Чому московський канал «Культура» із задоволенням прокручує наші спектаклі в найбільш рейтинговий час? Розумію, що набагато простіше поспекулювати на цьому, остаточно збанкрутити УТ-1, привести його до повного занепаду, щоб останні професійні кадри почили в бозі, а що далі?

Чому цікава програма Тетяни Цимбал «Тетянин полудень» спочатку була на «Новому», потім перейшла на СТБ, а потім узагалі зникла? Хто вирішив, що вона не потрібна? Який референдум проводили з цього приводу? З яких-таких рейтингів це випливало? Адже якщо запровадити для населення поканальну оплату ТБ, то багато каналів просто закриється і з 20 наявних реально залишаться два-три канали. Потрібна грамотна українська ідеологія, не розрахована лише на маскульт. Ми забуваємо, що є безліч маленьких міст, куди не доїжджають театри, не доходять книжки, і для них телебачення — вікно у світ. Ідеологія має бути розрахована на «маленьку» людину, яка не може дозволити собі супутникову антену, але яка не хоче споживати позавчорашню телегумку.